Двох вистав за цим твором Києву було мало. Тому з’явилася третя. Що ж це за популярний твір української класики, що манить режисерів? І якою вийшла нова вистава? Театральна оглядачка Вікенду подивилася «Сойку» й ділиться враженнями.
Слава Жила довгі роки вводив мене в оману. Я знала його як керівника-реформатора спочатку театру «Актор», потім Театру юного глядача на Липках, як продюсера багатьох антреприз і різноманітних концертів, як театрального діяча. Але я не здогадувалася про його режисерський потенціал. Лише зараз дізналася, що Жила ставив декілька вистав на київських сценах до повномасштабного вторгнення. Тож знайомство зі Славою Жилою як із режисером стало для мене відкриттям. І відкриттям приємним.
Вибір твору для постановки трохи здивував. Слава обрав відомий твір Івана Франка «Сойчине крило». Його інсценізували вже багато разів, і навіть зараз дві вистави йдуть у київських театрах. Значить, режисер має своє оригінальне бачення і хоче ним поділитися. Так народилася вистава «Сойка» на сцені театру «Актор».
Новела Франка розповідає про чоловіка на ім’я Хома, він живе собі одинаком і відлюдьком. Раптом отримує листа від колишньої коханої, яка три роки тому зненацька кинула його й втекла невідомо куди. Лист поступово розкриває всі обставини зникнення та подальшого життя дівчини й одночасно занурює героя у вир спогадів, почуттів, страждань, які, здавалося, давно в минулому.
Очікування незвичного починається одразу від входу в глядацьку залу. Сцена — задній і бічні фони, підлога, стеля — оформлена в стилі японської художниці Яйої Кусами, в навмисне нав’язливих повторюваних візерунках. А з динаміків чути ритмічне падіння крапель води.
Ми опиняємося на сеансі психоаналізу. Разом з акторами препаруємо шалене невротичне кохання на молекули й досліджуємо кожну його складову: пристрасть, відчай, маячню, галюцинації, хворобу. Занурюємося у підсвідомість героя та проживаємо з ним все те, що він відчуває.
Це складно. Спочатку незрозуміло. Дуже дивно й не схоже на все бачене раніше. Але це вкрай потужно, стильно та якісно. І це точно нешаблонне прочитання класичного твору.
Водночас в оригінальному тексті, написаному понад сто років тому, нічого не змінене. Але завдяки ідеї, режисурі та сценографії вистава набула цілком сучасного звучання. Грають лише двоє — Ігор Іванов і Марина Андрощук. Роблять це талановито.
Я не впевнена, що вистава «Сойка» буде зрозумілою кожному, скоріш вона для глядачів, готових вийти за межі традиційного театру й побачити класику інакшою. Якщо ви з їхнього числа, точно отримаєте задоволення від вистави.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Роль глядача: що залишається після виставки;
Горор на сцені: як поставили «Жінку в чорному» в театрі на Подолі;
Не чіпайте сільських. Якою вийшла вистава «Брати»;
Театральний туризм: як ми їздили дивитися «Зерносховище»;
Король Лір: як театр драми і комедії не впорався з трагедією.
