Тюрми, а не каштани. Як Бібіков Києвом керував

Дмитро Гаврилович Бібіков

Київський генерал-губернатора Дмитро Бібіков запам’ятався містянам романом із дружиною підлеглого, розправою над Кирило-Мефодіївським братством і тим, що його ім’я до 1919-го носив бульвар Шевченка. Історик Олександр Вітолін розбирався, ким був генерал Бібіков для Києва.

Народився Дмитро Гаврилович Бібіков в 1792 році. Як і більшість дворян, з юних літ почав службу в армії. У 20 років у Бородинській битві втратив руку, після цього прослужив ще сім років. Але кар’єру зробив за межами армії: був віце-губернатором різних російських губерній, тоді — директором департаменту зовнішньої торгівлі міністерства фінансів. Одруження з Софією Кушніковою, чий батько був не останньою людиною при царському дворі, зміцнило його позиції. На початку 1838 року 46-річний генерал-лейтенант Бібіков отримав посаду Київського військового губернатора. Одною з його головних задач було тримати в покорі польську шляхту Київщини, Поділля та Волині.

Одразу по приїзду він мав почати розправу над польськими студентами. Адже якраз було викрито «Співдружність польського народу» — таємну польську радикальну організацію. У Києві заарештували 115 поляків, 34 були студентами. Військовий суд засудив 11 з них до страти. Однак цар Микола І проявив гуманність: засуджених віддали у солдати в Кавказький корпус. Чи вплинула ця історія на генерала, сказати важко. Але надалі його ставлення до студентства було найсуворіше.

Міський анекдот оповідав, що Бібіков їздив містом у супроводі двох козаків, виглядав студентів у незастібнутих сюртуках або з обірваними ґудзиками і суворо карав винних. Вимагав, щоб всі студенти обов’язково стриглися й голилися, носіння борід і вус цивільним суворо заборонялось. Також студентам заборонялось носити бакенбарди. На пиятики і розпусту Бібков уваги не звертав, вважаючи, що з віком це минеться. І в певній мірі заохочував: «Ви, панове, танцюйте, грайте в карти, залицяйтесь, але політикою не займайтесь!»

Професор історії київського університету Віталій Шульгін пригадував: «У великій актовій залі університету після урочистого молебню були зібрані всі вихованці київських гімназій. Ввійшов генерал-губернатор у супроводі більш як тридцяти представників дворянства трьох губерній, що тоді з’їхались в Київ. Всі були одягнені в мундири. Почались команди учням: «лягай, вставай, спи, хропи, сідай». Коли ці накази без слів, слухняно, як одною людиною, були виконані цілою масою молодого покоління, генерал-губернатор звернувся до предводителів дворянства і сказав: «Бачите, ось, що означає слухняність, — і ось як я вчу дітей ваших! Чи задоволені ви?» І всі шиті дворянські мундири безмовно відвісили поклін».

Крім політичного нагляду, за наказом царя генерал-губернатор продовжив будівництво Печерської фортеці. Хоча військова наука вважала цю фортецю від самого закладення застарілою й непотрібною, генерал-губернатор не збирався сперечатися з царем. Спорудження фортеці вимагало знесення будинків на лінії еспланади (відкрита площа біля фортеці). Старі будинки заборонялося ремонтувати. Ба більше, Бібіков їздив Печерськом і прибивав до будинків таблички з наказом знести в конкретному році. Через це виселили багатьох мешканців Печерську, але частина залишилась, адже хабарі були звичною справою.

*^{План Київської фортеці, 1830-ті роки}*

Врешті встояли лише дві вулички, як належали Шияну, — Мала Шиянівська й Велика Шиянівська (тепер вулиця Миколи Лєскова). Зі спогадів Лєскова на цій вулиці жив полковник Берлінський, і саме завдяки його візитам до Бібікова обидві вулиці збереглися. Щоправда, обидві мали вигляд такий, що сам губернатор називав їх шиянівськими нужниками й оминав.

У 1843 році Бібіков створив Київську археографічну комісію, яка мала розбирати давні акти в Київській, Подільській і Волинській губерніях. Вважалось, що він робив це через любов до історії і хотів прищепити цю любов киянам. Але Бібков вбачав у історії шлях до укріплення імперії: «Слід вжити раз і назавжди остаточні й рішучі заходи зі злиття цього краю, у більшості жителів і по історії своїй російського з Великоросією».

Бажання щось вдіяти з населенням відчули на собі євреї. Від початку царювання Миколи І вони відразу зазнали утисків через обмеження міст, де вони могли проживати. У 1827-му київські антисеміти, відчувши настрої царя, добилися вигнання євреїв з Києва. Все це підживило корупцію, завдяки хабарям остаточне виселення євреїв із Києва відкладалося. Будівництво Печерської фортеці дало новий привід для виселення євреїв. Лише кільком купцям вдалося зберегти свої будинки. Бібіков суворо стежив, аби євреї не селилися в Києві. Щоб потрапити до Києва, євреям потрібно було взяти спеціальний дозвіл, обмежений п’ятьма днями, а селитися на ці дні вони могли лише на Подолі і Либідській дільниці. Затримуватися не дозволялось навіть хворим і вагітним. Готелі для євреїв наживались на постояльцях, адже ті не мали вибору де оселитися. Попри такі утиски, за даними поліції в Києві перебувало до 40 000 іудеїв, скоріш за все кожне гоніння лише посилювало корупцію серед місцевих чиновників.

Наступні постанови Бібікова скасовували кагали (орган самоврядування єврейської громади, що існував у Російській імперії, керував релігійним, соціальним та юридичним життям євреїв), забороняли особливий одяг євреїв, відсторонялись від шинкарства, обмежували право володіти землею, поглиблювали контроль над єврейськими школами. Бібіківські заходи змінили історію євреїв в Російській імперії. Єврейську молодь змушували жити більш світським життям і «зливатись» з іншим населенням. Більш ортодоксальні євреї частіше думали про еміграцію.

Дісталося й полякам. Бажаючи ослабити шляхту, Бібіков перевіряти права на дворянство. 64 тисяч родів перевели до податного стану — нижніх, «чорних» верств населення. Знесення будинків, позбавлення шляхетства, насадження одноманітності спонукало киян складати про ненависного генерал-губернатора анекдоти та байки. Саме байкою історики вважають оповідь про висадку на бульварі каштанів, які потім за наказом того ж Бібікова викорчували і кияни розсадили їх по своїх дворах.

За відомою міською легендою бульвар засадили каштанами, які не сподобалися імператору: вони закривали красу бульвару своїми розлогими кронами. Тоді генерал-губернатор Дмитро Бібіков наказав викопати всі каштани та замінити їх пірамідальними тополями, які надали бульвару суворого й величного вигляду. Дерева викорчували за одну ніч, але вивезти не встигли: їх відразу розібрали жалісливі кияни, щоб висадити у дворах.

Однак, на мою думку, найбільш знаковими моментами з правління Бібікова була історія з Тарасом Шевченком. Ні, не з Кирило-Мефодіївським братством, а з його мрією стати вчителем малювання у Києві. Для цього випускник Петербурзької академії мистецтв мав чекати на погодження від київського генерал-губернатора й міністра народної просвіти. Мікроменеджмент, зарегульованість і бюрократія — називайте як хочете, але це одна з найгірших мармиз Російської імперії.

І другий знаковий момент в правлінні Бібікова у Києві. Попри значний внесок в розбудову Києва найзнаковіші споруди його епохи це казарми київських арештантських рот (перший кам’яний будинок на бульварі розрахований на 600 чоловік — бульвар Шевченка, 27) і Косий капонір, що з утратою оборонного значення Печерської фортеці перетворився на одну із найстрашніших тюрем Російської імперії. Тож як не оновлював і не розбудовував Бібіков Київ, але найкраще в нього виходили тюрми.