Путятич на воєводстві: поліція моралі, блекаут і хабарі

Памʼятник Магдебургському праву. Худ. В. Тимм. 1862

Коли насправді Київ отримав магдебурзьке право і для кого кияни мали топити лазню? Як Оболонь потрапила у старовинну грамоту, а Андріївський став випробовуванням для купців? Розбирався історик Олександр Вітолін.

Історію Магдебурзького права в Києві заведено лічити від 1494 року, коли містяни отримали «Уставну грамоту» від Великого князя литовського. Але грамота лише прописувала, які служби містянам служити та які податі платити.

Київський воєвода шукав гроші на укріплення замку й утримання війська і тому був іншої думки щодо обов’язків киян. Великий князь Литовський Олександр опинився в складній ситуації: він бажав лояльності киян, які недавно намагалися скинути його попередника, і водночас мав подбати про обороноздатність Києва.

У 1492 році після вигідного одруження Юрія Паца новим київським воєводою став Дмитро Путятич. Він продовжив відбудову замку після розорення міста татарами в 1482-му. Київ знаходився на перетині давніх торговельних шляхів, які з’єднували Швецію, Данію, Польщу, Москву, Новгород, Псков із Кримом, а звідти морськими шляхами з Заходом і Сходом.

На київських складах іноземні купці залишали свої товари. Тож гроші в Київ текли рікою. Гроші та хабарі. Дослідники знайшли не одну згадку про хабарі, які купці давали урядовцям у надії зменшити розмір податку. У переліку багато дорогих тканин, які і сьогодні вважаються розкішшю, але є й такі — два фунти (трохи менше кілограма) перцю.

Кияни вбачали в податках і обов’язках для утримання замку та гарнізону обмеження своїх інтересів, тож клопотали перед Великим князем Литовським про обмеження влади воєводи.

26 травня 1494 року князь Олександр надав київським міщанам «Уставну грамоту», яку вважають початком Магдебурзького права в Україні. Однак у вступі до грамоти вказано, що вона підтверджує порядки, затверджені ще за князя Вітовта. Через це в багатьох виникає спокуса почати виводити Магдебурзьке право з давніших часів. Але у грамоті нічого не сказано про самоврядування, там немає згадок ні про війта, ні про бургомістра, ні про райців.

«Установча грамота» конкретно визначала, які мита кияни мають платити, а які — ні, які обов’язки кияни мають виконувати, а які — ні. Так, кияни звільнялись від повинності стояти на сторожі (але мали стати, якщо приїде сам князь), утримувати послів, крім литовських і ординських, ходити з послами до Орди, топити лазню, возити дрова, косити сіно, зганяти плоти, сипати ставки, ходити в облави, будувати укріплення, стерегти полонених, давати воєводі вози.

Київські міщани мали сплачувати мито лише в Києві та звільнялись від сплати мита в Вишгороді, Чорнобилі, Білгороді, Глевасі, визначалось мито з торгових суден, які спускалися вниз по Дніпру і мито на рибу, привезену з Черкас, визначався розмір оподаткування з корчми, побори з м’ясників, бортників та з куниці. Ікра не оподатковувалась.

Міщанам було вільно піти «на своє щастя» в інше місто по всьому Великому князівству литовському, маючи щось своє на продаж, але не за кордон. Та кияни зловживали цим правом. Іноземні купці, які не хотіли сплачувати мито, часом оминали митниці — і тоді могли стати здобиччю розбійників, або заблукати і замерзнути взимку. Тому купці надавали перевагу хабарам або об’єднувалися в каравани, які брали під свою «опіку» кияни. Через такі зловживання киян, київський воєвода скоро звернувся до князя зі скаргою. Але про це трохи згодом.

«Установча грамота» також регулювала деякі кримінальні норми, серед яких була й така.

«А батька за вину сина не казнити («казнь» тоді могла означати не тільки страту, але й ув’язнення), а брата за вину брата не казнити, винного по його ділах як право скаже».

Цікаво, що після такого важливої правової норми згадувалось зовсім інше право.

«А дозволено було віддавна міщанам на Оболоні сіно косити».

Імовірно, кодифікація цих норм була довільна, а, можливо, в очах князя і київських міщан вони були рівнозначні.

І врешті решт, «Установча грамота» забороняла воєводі влаштовувати в місті блекаут і штрафувати за запалене світло.

«Також коли вночі з вогнем у місті в домах сиділи, то за це воєвода брав з них провину; то ми це з них зняли, нехай про це війт знає, що йому це заборонено; а якби війт не схотів цього дотримуватися, і через це з недбалості, що може від вогню (виникнути) яка-небудь шкода місту сталася, то тоді ми маємо самі за провину перед нами карою нашою карати».

Отже, йшлося про підтвердження старих звичаїв, а не запровадження нових привілеїв.

Таке регламентування обов’язків і податків для київських міщан ослабило владу воєводи, який мав укріплювати замок і утримувати гарнізон в умовах постійної загрози нападу ординців, або вторгнення московітів. Тому в 1499-му він подав князю скаргу на київських міщан, через яких були втрачені мита, які до того вважалися «замковими». «Установча грамота» 1499 року, видана Київському війту і міщанам, захищала вже повноваження воєводи на збір мит з купців. Нова грамота дозволила воєводі штрафувати міщан, які не повідомили про перебування в їхніх дворах купців і козаків, адже купці мали сплачувати мито за свої товари, а козаки — зі своїх промислів. Цікаво, що грамота згадує посади війта, бургомістра і райців як щось звичайне. Отже, ці посади вже були звичними для Києва. Це ще раз вказує на те, що Магдебурзьке право могло бути в киян раніше за 1494 рік. З іншого боку, князь у новій «Установчій грамоті» згадував вже не старі звичаї з часів Вітовта, а «Німецьке право».

^{Кам’яниця київського війта — пам’ятка архітектури межі XVII — XVIII століть, розташований на Подолі за адресою вулиці Костянтинівській, 6/8. Найдавніший зі збережених житлових будинків Києва.}

Князь Олександр також закріпив право київського воєводи виконувати функції поліції моралі. Велике князівство Литовське суворо ставилось до захисту моралі і згодом норма про покарання за гріхи з «білими головами» (тобто з жінками) навіть були прописані в Литовських статутах. Якщо воєвода або його слуги ставали свідками такого гріха, то винний мав заплатити 1 копу, якщо він був християнином і 12, якщо мусульманином або вірменином.

При розгляді скарги київського воєводи був присутній його попередник Юрій Пац. Він розповів князю, що купці часто перевантажують вози, оскільки податок треба було сплачувати за кількість возів, і через це «рухлядь» (вози з товарами) часто ламається. Великий князь тоді затвердив право воєводи на «рухлядь», яка зламалась дорогою на митницю. Місце, яке ми тепер всі знаємо як Андріївський узвіз, забезпечило воєводу надійним доходом. При цьому дослідникам відомо про дубові дошки, які збереглися до XIX століття. Тож, київські урядовці не псували дороги, щоб отримати більше «рухляді», купці несли збиток тільки через свою жадібність. «Установча грамота» також подбала про потреби київського гарнізону і нагадала лучникам, ковалям і чоботарям про необхідність надавати їх продукцію воєводі.

Відчувши підтримку князя, тепер уже київський воєвода став зловживати своїм становищем. Як наслідок, через скарги київських міщан великому князю довелося видати їм ще три установчі грамоти, які підтверджували їхнє звільнення від обов’язку утримувати послів і надавати вози воєводі. Уставні грамоти також застерігали посадовців, які підпорядковувались воєводі, від кривд і утисків міщан.

У 1505 році воєвода Дмитро Путятич помер. Його поховали на території Печерського монастиря. А наступного 1506 року помер Великий князь Литовський і Руський і король Польщі Олександр Ягеллончик.

Новим воєводою Києва став Іван Глинський — і киянам знову довелося шукати підтвердження старих порядків у нового Великого князя Литовського Сигізмунда І. Грамота 1506 року забороняла воєводі тримати місто в блекауті і штрафувати за запалене світло. Варто враховувати те, що «блекаути» Києва мали ґрунтовну причини — в ті часи кожна пожежа могла спопелити все місто. І Київ неодноразово горів, але повставав з попелища, тільки організація пожежних команд і зведення цегляних будинків поклав край цьому лиху. Тож прискіпливість київських воєвод була цілком виправдана.