Від цирульника до князя: афери по-київськи

Коли літературні аферисти стали культовими персонажами, чи актуальні їхні схеми і сьогодні? Які реальні шахраї орудували у Києві та чи мали вони кодекс честі? Чому для ефективних оборудок потрібно бути відомим? Вікенд розповідає про стандартні, незвичні та масштабні афери.

Шахраї у мистецтві

У 1883 році Михайло Старицький за мотивами твору Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» створив п’єсу «За двома зайцями» про походеньки афериста-невдахи Свирида Петровича Голохвастова, який хотів розбагатіти з приданого Проні Прокопівни Сірко. Та й саму Проню Прокопівну можна назвати аферисткою, яка видавала себе за даму з вищого світу. П’єса стала культовою для українського театру.

Так само культовою стала п’єса про жертву шахрайства Герасима Калитку, який вирішив розбагатіти на купівлі фальшивих грошей. П’єсу в 1889 році написав Іван Карпенко-Карий. Хоча вистава швидко стала українською класикою, шахрайство, описане в ній, продовжило жити.

У 1901 році Іван Нечуй-Левицький закінчив оповідання «Київські прохачі» про жебраків, які заробляли під Києво-Печерською лаврою. В 1992-му за мотивами оповідання було знято фільм. Але маємо визнати, що киянам прийшовся до смаку зовсім інший літературний шахрай-прохач — Михайло Самуїлович Паніковський.

Книжкові злочинці

З українською класикою різко контрастувала творчість Григорія Наумовича Брейтмана. Брейтман народився в Одесі, але головний період його літературно-журналістської діяльності пов’язаний з Києвом. Він був редактором газети «Останні новини». А в 1901 році видав книгу «Злочинний світ: нариси із побуту професійних злочинців». Фактично це була одна з перших книг подібного жанру в Російській імперії.

Брейтман доволі детально зобразив психологічні портрети кримінальників. Головною особливістю дореволюційних кримінальників було те, що вони намагалися уникати насильства. Для цього їм доводилося вживатися в образ. Таким чином крадіжка гаманця перетворювалась на цілу виставу. «Акторами» були «марвіхери», які вдавали з себе аристократів і інших світських левів. Вони працювали разом з «затирщиками». Ті вишукували жертв із грошима, подавали знак, у потрібний момент штовхали жертву до «марвіхера», а тому залишалося тільки поцупити гаманець.

Якщо жертва швидко виявляла, що її обікрали, то «марвіхер» виявляв найбільшу участь у пошуку злодія, галасував і підозрював всіх. «Затирщик» був нижчої кваліфікації, у крайньому разі він міг навіть дозволити зловити себе, щоб більш кваліфікований «марвіхер» уникнув покарання.

«Марвіхери» часто не приховували свою діяльність від сусідів і навіть користувалися пошаною серед місцевих. Адже з тією самою затятістю, з якою «марвіхер» грав для жертви аристократа, він грав доброго злодія перед своїми знайомими. По суті вони весь час грали. Їхньою головною заповіддю було: «Не працюй там, де живеш!»

Також треба взяти до уваги, що вищий світ Російської імперії був не таким і великим. Тому «марвіхери» часто працювали «на гастролях».

«Мийники», як і «марвіхери», теж крали гаманці, проте лише у пасажирів потягів. Вони підсідали в купе, морочили голову розмовами, поки жертва не починала дрімати. Професійні «мийники» цуралися снодійного, хоча були й ті, хто підсипав його до чаю. В сонної жертви цупили лише гаманець. Годинники, каблучки та портсигари «мийники» залишали жертві, бо якими б цінними вони не були, такі речі ставали доказами і допомагали вистежити злодія.

«Марвіхери» і «мийники» уникали всякого насильства і розбою, а самих розбійників вважали за кримінальників нижчого ґатунку. Тому кишенькові злодії відрізнялися від шахраїв тільки тим, що пишалися своїм фахом і хизувалися своїми успіхами перед тими, кому могли довіряти.

Брейтман не лише описував кримінальників, але й присвячував їм літературні оповідання. Через те, що влада в них часом поставала деспотичною і несправедливою, йому довелося зазнати арештів і переслідувань. Після революції Брейтман виїхав в еміграцію, його прізвище викреслили з історії київської літератури.

Князь-гастролер

Крадіям треба було вдавати чесних людей тільки під час злочину. А от банківським аферистам, щоб отримати гроші за підробленим чеком чи чужим паспортом, доводилося закохати в себе все місто. Бо як банк зможе відмовити людині, яку знає все місто?

Для такої гри потрібно було досконало знати вищий світ. Певно тому найвідомішим шахраєм Російської імперії, який «гастролював» в Києві, був князь Туманов. Замолоду він піддався спокусі жінками, ресторанами й азартними іграми і спустив усі батьківські статки. Не бажаючи змінювати життя, став на злочинний шлях. Ув’язнення за крадіжку теж не виправило його. Вийшовши на волю, князь почав з’являтися в російських містах під різними титулами і прізвищами, підкупати службовців і розкидатись грошима. Так він здобував необхідну для російського вищого світу пошану.

У київській конторі Державного банку в 1914 році він отримав на ім’я Андроннікова 157 тисяч карбованців. Сума була на той час колосальна. Але життя, яке вів князь, вимагало ще більших витрат, і на нових «гастролях» йому вдавалося видурити ще більші суми. Затримали шахрая в Одесі, де він вдавав з себе грузинського князя і ввійшов у повну довіру до місцевої поліції. Занапастило справу прибуття з Петербурга чиновника, який давно розшукував цього великого шахрая. На допиті князь заявив, що він не грабіжник, а артист, який грабує банки, які грабують людей. А гроші жертвам князя-шахрая повернути не вдалося, бо, як він зізнався, Одеса дурила його так само, як він інших.

Оборудка для французів

Найбільший аферист, який народився в 1886 році у Слобідці під Києвом, —Олександр Стависький. Своїми оборудками він поставив під удар всю Францію. У 1910 році талановитий шахрай став громадянином Франції. Прокручуючи то одну, то іншу оборудку, врешті він вийшов на такий рівень, що став торгувати у Франції фальшивими угорськими облігаціями.

У фінансову аферу були втягнуті найвищі політичні кола Франції. А коли Радянський Союз примусово видворив Льва Троцького, і той отримав притулок у Франції, Стависький почав налагоджувати з ним контакти.

Та планам Стависького не судилося здійснитися, бо в 1934 році його афера розкрилася. Оборудка спричинила глибоку політичну кризу у Франції, мало не дійшло до встановлення профашистського режиму. Лише каральні дії поліцейських проти правих націоналістів дозволили Франції залишитися республікою.

Олександр Стависький застрелився. Офіційно причиною самогубства визнали загострення шизофренії, але чутки не виключали, що французькі політики просто не могли дозволити Ставиському залишитися живим.