Зберегти щось цінне родинне українцям було складно, де б не мешкали родичі: в місті чи в селі. Втрачали нажите всюди в різні епохи. Вікенд розпитав українців про те, який спадок вони отримали.
Часто спадщина — це про посуд. Наприклад, той парадний, що стояв у бабусиних буфетах і сервантах. І не завжди виймався навіть на свята.
Олександр Безобчук ділиться: йому на памʼять від бабусі лишилися сервіз та кришталеві стопочки. «Звісно, вони не модні як на теперішній лофт-хюге-мінімалізм. Але це ж памʼять, тому поза модою. А загалом совок знищив ту тяглість. Тому успадкувати якісь речі раніше пʼятдесятих мало кому вдалося», — додає чоловік.
Ользі Малюті пощастило: від прабабусь має гасові лямпи й залізну праску, що «важить кіл 15, мабуть». Жінка пишається бабусиним мисником, який врятувала просто з хліва у своєму селі, мусила перефарбувати, бо предки за ним не дивились. Має опішнянську макітру, яка пахне бабусиними варениками, і ще одну чорнодимлену макітру — для розтирання маку.
— Мисник той дуже простий, без якихось наворотів стародавніх, але знаєш, що то твоє, й воно вже зовсім по-іншому відчувається. Одні предки були розкуркулені, то мало скарбу, інші переселені з заходу України до центру, теж без особливого спадку. Може, тому я вишиваю рушники давніми техніками та збираю авторську кераміку, щоб мої нащадки мали чим хвалитись, — пояснює Ольга.
Рушники від бабусь мають Олена Орловська та Мирослава Забродська. Мирослава смачно готує, ділиться рецептами з читачами в соцмережах. І приготовані страви фотографує на тому рушнику.
Лариса Шкловцова має від бабусі посуд, хустки й дещо ще: «У мене керосинові лампи з будинку бабусі та великі кольорові хустки з китицями. А ще сіра пухова хустка: якщо комусь щось заболить, то нею перевʼязуємо. Люблю великі білі чайні чашечки з тонкого фарфору зі смужкою позолотою! Користуюся й згадую».
У Людмили Троїцької в київській квартирі зберігається ящик з-під снарядів з Другої світової війни. Людмилин дід десь підібрав, привіз додому, де ящик використовували як скриню.
У деяких родинах зберігся одяг від прабабусь, прадідів. Наприклад, Людмила Приймачук береже прабабусину вишиванку.
— Їй вже понад сто років. Баба Марина сама спряла пряжу, наткала полотно, зшила й вишила. Одягаю для фотосесій, беру як оберіг у прифронтові регіони. Дуже комфортно в ній почуваюся, може енергетика роду таки існує? Від бабусі Явдосі, доньки прабаби Марини, маю наткані рушники. Передам внучці, якщо вона колись народиться.
Тоненькі вишиті стрічки з прадідової сорочки бережуть у родині Ірини Рогозенко. Їх декілька разів перешивали з сорочки на сорочку, згадує Ірина й додає: «Я взяла в евакуацію вишиванку-футболку, на якій реалізовано такий самий принцип. Скоро сама футболка вийде з ладу. Тоді відпорю вишивку та перешию на іншу».
У Юлії Барановської теж збереглося дещо цікаве: «Є прядка. Памʼятаю, в дитинстві вона стояла в кухні, на ній робили нитки. Залишився старезний псалтир старословʼянською мовою, ото як у музеях, в останні роки баба щось по ньому читала. Ще вишиванка є, але ніколи не бачила, щоб бабуся її вдягала, мабуть, у скрині лежала. У мами є валіза з ялинковими іграшками, хочу залишити собі на памʼять».
Вікторія Moriweather, мабуть, щаслива правнучка, яка має спадок — сорочки двох бабусь:
— Є праска на вугіллі, скриня, гребені для пряжі. Якихось коштовностей типу коралів чи дукачів не дісталось, їх і не було. Але є старі рушники та вишиванки. Теж велика втіха. Я не з тих людей, які б носили 100-літні сорочки «під джинсики», але іноді дозволяю собі дістати наш родинний спадок і приміряти.
Перша сорочка найстарша. Домоткане полотно, мережка. Довга, майже до підлоги. Невідомо, вона належала моїй прабабусі чи ще прапрабабусі, але точно знаю регіон — Чернігівщина, село Городище, Менський район.
Друга теж з Чернігівщини, але трохи інший регіон. Це дівоча сорочка моєї прабабусі, яка була родом з Березни. Вона чомусь коротка, ніби підрізана, але за яких обставин це сталося, невідомо.
Ще позалишались рушники, фрагменти сорочок, відрізи льону. Можливо, колись це й опинитися в музеї, але точно не в часи, коли Росія може без перешкод це все розграбувати.
Вікторії Назаренко тема родинних реліквій, спадку попередніх поколінь родини, дуже щемлива:
— Я з куркульської родини. Прадіда з дружиною та дітьми викинули з хати, відібрали землю, майно, худобу. Зараз на місці прадідового двору стоїть не лише наш колишній будинок, а ще й кілька сусідських дворів і сільська школа. Потім був Голодомор, або «голодовка», про яку я вперше почула не на уроках історії чи пам’ятних заходах, а від бабусі. А потім ще й бойові дії й нацистська окупація під час Другої світової. Після такого не дивно, що від старших поколінь родини збереглося дуже мало речей. І ті, що є, — наче маленькі скалки цілого континенту. Мабуть, у мільйонів українських родин є такі атлантиди.
Від нашої лишилися, наприклад, золоті сережки моєї прабаби Насті. Такі класичні золоті «ковтки». Їм більш як 100 років, прабабі їх подарували батьки на 16-річчя, це було в 1918 році. Вона носила ці сережки все життя, аж до смерті в 1979 році. По тому вони перейшли її старшій доньці, моїй бабусі Наталці. Я її завжди пам’ятаю саме в цих сережках, вона дуже рідко одягала інші. У 2016 році бабуся померла, а сережки носить її дочка — моя мама.
У мене зберігається скарб із прабабусиної скрині (до речі, саму скриню я ще застала). Це вишита сорочка. Звичайна, не празникова, полотняна, з візерунком на комірі й манжетках. До цієї сорочки треба носити спідницю та плахту. Я кілька разів одягала її на День вишиванки. Музейник у мені вимагає замовити копію, щоб носити, а саму сорочку передати фахівцям, які її збережуть. А поруч із тим ця сорочка — це єдиний фізичний, осяжний звʼязок із тим поколінням нашої сім’ї, з моєю родинною атлантидою.
Дарʼя Озерна має чим хизуватися: «У селі Приморське, де в нас дача, є скриня першої половини 20 століття. Вона дісталася нам разом з купленим будинком. А стояла та скриня в замурованій кімнаті, потаємній кімнаті! Ще в будинку є вишивка бабусі — квіти, вишиті гладдю по чорному оксамиту. Вочевидь, той клаптик оксамиту — залишки якоїсь одежини. Мені воно дуже подобалося в дитинстві, я мріяла вишивати отак гладдю.
Там же в купі книжок в селі я знайшла видання Тараса Шевченка з ілюстраціями Ольги Якутович (золоте тиснення) та дарчим підписом моєї двоюрідної бабусі з Алчевську. Зараз у тому будинку квартируються військові. Сподіваюся, вишивка та книжки покращать їм настрій».
Прикраси жіночі та ялинкові, нагороди, книги, фотоальбоми чи фотокартки, ікони теж є частиною родинного спадку.
Вікторія Купрійчук береже бабусині ялинкові прикраси, має також бабусину брошку з рубіном, іноді вдягає, але дуже рідко.
— Від тата, — додає Вікторія, — залишився орден «Трудового красного знамени». На мій погляд, такі речі дуже цінні, це звʼязок поколінь одного роду, це саме те, що можна взяти в руки й потримати, щоби відчути цей звʼязок, бо цю річ тримали в руках твої предки.
Вікторія Казимова, яка свого часу виїхала з Луганську, який ще не окупували росіяни, має лише одну памʼятну річ, яку вдалося зберегти, — ікону, яку прабабуся подарувала бабусі на весілля. Її Вікторія випросила у мами, а та віддала, бо після продажу бабусиного будинку побоялася везти цінну річ через блокпости у Луганськ у 2021-му.
Наталія Горбачова, як до того робили її мама й бабуся, береже сімейні скарби:
— Світлини, ордени та кілька ялинкових прикрас: прожектор, видута зі скла зірка на верхівку ялинки, кілька складних за формою ліхтариків. Памʼятаю їх зі свого дитинства, мама казала, що вони були на ялинці ще відтоді, коли вона була дівчиськом. Бабуля зберегла їх попри купу переїздів. Памʼятаю, спершу вона про них дбала, а потім мама, а потім вони перейшли мені. І ось вже я, старша від себе тої на 30 років, трясусь над ними, загортаю в папір, огортаю мішурою, складаю у коробки. Кожного разу, міняючи квартиру, думаю, що маю подбати про них, щоб не зламались, не побились.
Тепер ці іграшки живуть у нас на ялинці, і донечка вже давно зрозуміла, хто буде наступною берегиною цього крихкого скарбу.
Ірина Івахненко має набір мініатюрних ялинкових прикрас радянських часів, кожна розміром хіба з черешню. Є й великі німецькі, два ящики різних. Також у родині зберігається видання 1901 року, з ятями та крутими гравюрами. Це спадок бабусі-ветеринарки. Є дореволюційна пляшка Шустов і два намиста радянських часів: бурштинове балтійське та деревʼяне наше. Ще є скарби в селі: рубель, скриня, всілякий деревʼяний реманент, стара праска на вугіллі.
Ксандра Осініна береже навіть друзки з родинного спадку:
— Кілька світлин, пара книжок, купка дрібничок — усе, що залишилось від моїх пращурів, що жили в Києві щонайменше з кінця 19 століття. Друзки від розбитого скельця сімейної історії, яку по архівах уже не збереш, а розповідати було настільки страшно в ті часи, що ми дуже мало насправді знаємо.
У родині Ксенії Петухової через війни й постійні переїзди предметів побутового вжитку майже не збереглося.
— Лише уламок срібної виделки від прабабиного сервізу та фрагмент її срібної театральної сумочки. Усе інше було здано на вагу, щоб вижити. Кілька фото з довоєнних років і багато альбомів з повоєнних. Зате є наша родинна бібліотека. Бібліофілія в нас сімейна. І це все читане, не було традиції «книг напоказ». І коли стояло питання евакуації, необхідність назавжди попрощатися з книгами стала травматичною подією. Разом із тим зрозуміла, що запливла жирком. Пра- жили так, щоб все цінне й необхідне влазило максимум у дві валізки.
Родина Володимира Писаренка здавна мешкала в Києві:
— Збереглися старі ялинкові прикраси, а нещодавно в старому гаражі знайшов ікону св. Іоанна Хрестителя. На жаль, це все, що залишилося від колись розкішного побуту купецької сімʼї. Щось прапрадід програв у карти, частину втрачено при виселенні у 1941-му з квартири на Дмитрівській, інше розграбовано під час виселення з Декабристів (вулиця на Євбазі). Залишки посуду за багато років добила моя матуся.
Проте у спадок новим поколінням дісталося значно більше: я зміг віднайти багато цікавих архівних матеріалів, зокрема метричних записів, а днями — навіть бабусину могилу 1939 року з красивим памʼятником на Лукʼянівці, про яку не знали й мої батьки.
Але не всім так щастило. У Наталії Сат нічого спадкового немає, тільки фото бабці та дідуся, де вони молоді, щасливі й усміхнені. І це все.
Тетяна Жужа теж не має родинного спадку: «Добре, що ви поставили таке питання, я навіть не замислювалась, яке я перекотиполе. Без коренів».
— А що ж тут дивного, — доповнює Анастасія Чижко, — коли в нас були голод, війна, стратегія «совєтів». От нічого й не лишилось від пращурів. Тільки памʼять.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: З гри, Бахмута та бабусиної хати: історії особливих вишиванок;
Уроки війни: чому українці вчитимуть онуків;
Передай далі: чому не можна різати старовинні вишиванки;
Традиційні цінності та діти поза шлюбом: як мінялися київські родини.
