Секс на полонині та пошуки пригод: українське літературне кохання

Українська жіноча проза про кохання багатовимірна, чесна, психологічна. Це точно не патріархальний канон, де героїня має демонструвати добірні чесноти та зрікатися тілесності. Письменниця Ольга Карі розповідає Вікенду саме про такі жіночі твори.

Таких сюжетів ми не чекали б від українського феміністичного письма 19 — початку 20 століття. Совєцька імперія, в якій «сексу не було», доклала чимало зусиль, підчищаючи нашу літературу із безжальністю ката. Усе кохання мало бути зведеним до надмірних сентиментів у прозі Григорія Квітки-Основ’яненка й високої принциповості героїнь поем Лесі Українки.

Три долі

Марко Вовчок

Троє подруг різної вдачі, амбіцій й достатку закохуються в одного парубка. Він гарний, таємничий і достатньо зухвалий, щоб, насправді не кохаючи жодну з них, поморочити голови всім трьом, а двом ще й занапастити життя.

Сам він кохає веселу заміжню шинкарку, жінку гарну й принадну, бувалу у бувальцях. Вона охоче відповідає на його залицяння, хоча її законний чоловік дав зрозуміти, що спокутувати зраду доведеться високою ціною. Стосунки з шинкаркою — то вочевидь квиток в один кінець, це розуміють усі. Тож матір парубка за будь-яку силу намагається його врятувати й для цього прагне одружити з гідною та порядною дівчиною, яка дасть хлопцю дітей, спокій, ґаздування.

Перед нами розгортається глибинна психологічна драма. У фіналі маємо одне вбивство, одне скам’яніле серце, кілька розбитих, одну нещасну вдову й розуміння того, що треба завжди слухати люблячих батьків, які трохи вже пожили, пізнали людську натуру й не порадили б єдиній, любій, пещеній дитині поганого.

Повість невеличка, але кожен персонаж, навіть третьорядний, виписаний з майстерністю та глибоким розумінням, що й до чого у цьому житті. І що гепі-енди — це не завжди про «жили довго й щасливо та померли в один день».

Товаришки

Олена Пчілка

Цю повість у першу чергу раджу читати тим, кому зараз емоційно не до снаги давати раду зі складними напруженими сюжетами та реалістичними життєвими драмами персонажів. «Товаришки» — це цілющий бальзам на підупале серденько! Олені Пчілці критики закидали, мовляв, занадто вже пасторальні ці її міські історії про амбітних дівчат, які прагнуть здобувати освіту та працювати на благо громад, бо довколишнє життя набагато брутальніше й до жіноцтва, й до його амбіцій! Та часом я думаю: як прекрасно, що у нас є такі жіночі сюжети: спокійні, плинні, з дозованою драмою, з деталізованими описами побуту, і з гарантованим добрим фіналом, де «поганців покарано, а всі хороші отримали винагороду». І написані вони так майстерно, що не викликають внутрішнього спротиву. Чому в українській літературі не може бути жіночого читання, яке розраджує та заспокоює, лишає по собі приємний посмак, і відкладаєш книгу з усмішкою і бажанням прочитати щось таке ж?

«Товаришки» — це історія українок, які першими виїжджають на професійне навчання до Швейцарії. Ми бачимо їхній побут, як вони дають раду з браком грошей і тріпотінням молодих сердець, ходять на гостини та пікніки, закохуються та розставляють життєві пріоритети. Той випадок, коли класичний гепі-енд із весільними дзвонами у кінці це було скоріше «мі-мі-мі, я так і знала, що вони одружаться!», ніж «фу-у-у, і варто було отримувати диплом, щоб усе так скінчилося?»

Трилогія «Метелики на шпильках», «Бʼє восьма», «Дорослі діти»

Ірина Вільде

Читання цієї трилогії я розтягувала як могла — настільки не хотілося з нею прощатися. Навіть відкритий фінал тут був ідеальною крапкою, за якою лишився простір «на подумати». Тут є чимало проблем, «про які не говорять». Тут і трагедія першої менструації, про яку підлітці ніхто не пояснив, і це нажахало її настільки, що вона втекла з дому. І біль від того, що дорослі жіночки мало не втрачають свідомість від того, що героїня невинно пройшлася садочком з другом-однолітком, і абсолютно толерують, коли юну дівчину мацає, цілує в губи й хапає за груди сорокарічний вуйко. І це настільки унормовано, що родина більше боїться образити вуйка, ніж переймається почуттями дитини, якій заледве виповнилося тринадцять (як побачимо далі, Вільде не єдина, хто зафіксувала подібний брутальний досвід дитинства).

Книга фіксує й описує побут чернівецького життя початку минулого століття: що їли, у що вбиралися, на що витрачали кишенькові гроші, як мандрували, дружили, закохувалися, вчилися, як дорослішали достатньо для того, щоб відчути свою українську ідентичність і мати мужність обстоювати її перед окупаційною румунською владою. А ще це книга про кохання! Яке ж воно тут правдиве, щемке, як розквітає, ставить серйозні питання та марніє на наших очах.

Задля кусника хліба

Наталя Кобринська

Невеличке оповідання про те, який довгий шлях за сто років здолали жінки, щоб шлюб перестав бути єдиною опцією, яка гарантувала повагу, дах над головою і кусень хлібчика.

Це розповідь про дівчину, яка виборсалася зі страшних злиднів: її батько помер, а мати ледь не загинула із дітьми, бо вони разом із годувальником втратили все — гроші, дім, перспективи. Здавалося, дівчина знайшла добрих покровителів і навіть сподівалась породичатися з ними, але ніт. Бо у темних лісах полювання на вдалий шлюб кожна сама за себе. І якщо твоя врода псує шанси чужим донькам, то будь готова втратити і ласкавість покровителів, і їхню дружбу!

Історія про те, що розкіш бути собою — то принада багатих наречених. Про те, що гроші — важливі, коли визначають шанси на вдалий шлюб, а відтак на ціле майбутнє. І великою мірою це історія про те, яким мізерним був шанс у жінок на щастя, коли ті втрачали матримоніальну привабливість і вилітали «за віком» з ринку наречених. Не було опції «що ж, житиму сама, не так це і страшно!». Бо це було страшно: тебе з усіх боків обступали мари зубожіння, фізичного виживання й осуду довколишніх людей, бо без чоловіка ти була знецінена, зневажена стара діва. І між викликом давати самій собі раду або вийти заміж за людину, яку б і очі твої не бачили б, жінка і вибору не мала — звісно, заміж.

За ситуаціями

Ольга Кобилянська

Прекрасна й водночас страшна історія про те, що підлий мстивий чолов’яга може завиграшки зруйнувати твою репутацію — а відтак і майбутнє, ціле життя — бо може, хоче й має засоби. І навіть коли його провина доведена, навіть якщо він зупинився біля останньої межі — жіноча репутація лишається непоправно поплямованою, а сама жінка сприймається такою, що не заслуговує ані розуміння, ані співчуття, ані другого шансу.

Талановита амбітна піаністка чекає на стипендію, щоб поїхати учитися до Відня. Тим часом дає уроки музики та відвідує університетську лектуру на правах слухачки. Один з професорів — гарний, багатий, амбітний, розумний — закохується в неї. Вона ж перед тим, як дати собі волю й закохатися, чітко ставить собі питання: а про що я мрію, чого хочу, яких вершин здатна сягнути сама, без чоловіка, без його диктату? Їй вистачає внутрішньої сили встояти перед спокусою шлюбу з гарним, поважним, заможним чоловіком, який при всіх своїх прекрасних якостях, може, і дав би їй довчитися в консерваторії. Але потім неодмінно поставив би перед вибором: він чи артистична кар’єра, дім чи сцена, діти чи оплески. Тож вона не квапиться. І навіть коли їй відмовляють у стипендії, а закоханий професор пропонує позичити гроші на навчання, їй вистачає мудрості першою поставити умови: взяти гроші без обміну на обіцянку про шлюб.

Як на мене, в цій книзі йдеться не так про жінку, що без грошей не мала ресурсу будувати свою долю, як про слабких чоловіків. Злостивих, байдужих, фальшивих, «прорахованих», бо навіть чарівний професор хотів купити той шлюб. Чоловіків слів та обіцянок, але не вчинків, принаймні не благородних. До речі, головна героїня описана з реальної людини, відомої піаністки, тож коли родичі упізнали її в повісті Кобилянської, то образилися й трохи поскандалили з авторкою.

Хризантеми

Уляна Кравченко

Це не рафінована історія про кохання одне-єдине на все життя. А автобіографічна повість, де є трохи всього: світське й буденне, з балами й магазинами мод, амбіціями до навчання та спробами влаштувати життя так, щоб шлюб був не лише про гроші та становище, а ще й про сердечність, порозуміння і любов. Раз у раз оповідь, дослівно заквітчану буянням садових квітів, камей в бальних бутоньєрках і рожевих пуп’янків, вплетених у коси, обносить чорний буревій реальності.

Один із найстрашніших і багатошарових епізодів зустрічаємо вже на початку. Головній героїні — лише 12 років. Її новий пожилець-сусід, 40-річний чолов’яга, втретє одружений, на балу не відходить від дитини та переслідує її. За це інші гості навіть дорікають йому — але не для того, щоб той не займав дівчинку, а щоб солідний кавалер для танців нарешті приєднався до дам. Уночі втомлена дитина засинає на канапі, в сусідніх кімнатах дорослі продовжують пити вино й танцювати. А коли вона відкриває очі — сусід нависає над нею громадою свого тіла. Ми достеменно не знаємо, що трапилося, письменниця не каже, чи торкався її той чоловік, чи зґвалтував дитину, але є одна деталь — він крутить у руках білі хризантеми її бутоньєрки (тобто таки торкнувся, щоб хоча б взяти квітки), і ці квіти поплямовані кров’ю.

Природа

Ольга Кобилянська

Як почитаєш, що пишуть критики та упорядники збірок про це відверто еротичне оповідання Кобилянської, то переконуєшся, що «сексу в совке не було місця». Тому й жувалися десятиліттями ті самі фрази про «письменницю, натхненну природою Карпат», «письменницю, яку надихнули мандри», «гуцул — то є символ природи, а панночка — символ ще чогось».

Насправді це новела про те, як дівчина дозволила собі розкіш пізнавати свою тілесність, чуттєвість, бажання та саму себе, піддавшись імпульсу та пристрасті. Вони, заледве знайомі, кохаються на природі, повністю віддаючись фізичному прояву закоханості. Без думок «хто ж таку тепер заміж візьме», «стид-сором, як хтось дізнається».

Це новела про свободу. Про те, що кохання, секс і шлюб не обов’язково мають перетинатися в одній точці, щоб двом дорослим людям було добре разом. Це про жіночу чуттєвість, справжню пристрасть і — так, добровільну згоду!