Урбаністка Іванна Малій зняла відео на тему «Чому під Гуллівером бухають підлітки?». На думку дослідниці, місто не враховує потреб підлітків. Автор Вікенду Олександр Вітолін крехтить і згадує місця, де дорослішали підлітки в перші роки незалежності України.
Двір
Дорослішання відбувалось у межах одного мікрорайону, я б навіть сказав трьох будинків. Вихід за межі двору стримувався розповідями старших приятелів про поганих хлопців із сусідніх кварталів.
Що старшими ми ставали, то далі заходили й відкривали для себе світ за межами мікрорайону. Він виявився не таким і ворожим, хоч це не означає, що не було хуліганів. Єдиний випадок, коли мій двір розсварився з хлопцями з сусіднього двору закінчився тим, що ми жбурляли один в одного яблуками через паркан.
Разом з нами дорослішали й лякалки, вони набували конкретних обрисів. З’явились розповіді, як когось «виставили» (примусом щось забрали). Ці розповіді мали стримувати від шастання чужими дворами. Але скоріш були приводом почесати язиками.
У молодіжному фольклорі 90-х чесною була лякалочка про «Біле братство». Відсутність інтернету, стримінгового телебачення та відеокрамниць міцно прив’язували нас до двору. Страх пропустити фільм по телевізору був сильнішим за страх вийти за межі двору.
Дитячий майданчик
При такому самообмеженні простору чи не найкращим місцем для дорослішання був дитячий майданчик. Справжню малечу ніхто не притісняв, її швидше не помічали. Катання на каруселях і гойдалках із додаванням дурної сили було нашим першим досвідом екстриму.
Хоробрі намагалися зробити «сонечко», тобто повний оберт, також мірялись, хто далі стрибне. Ще однією розвагою був «квач», але екстремальний — грали на високому сітковому паркані, з якого не можна було злазити. Гравці перекидались «грижею» — брудною тряпкою.
Відеосалон
Вони змусили моє покоління вийти з зони комфорту. Відеосалонами були невеличкі орендовані приміщення, де програвали по телевізору фільми з відеокасет. Згодом нормальні голлівудські фільми стали показувати й у кінотеатрах. Сцени з них потім десятки разів переказувались. Зараз таке називається спойлерами і за це проклинають, а тоді віталося.
Супутникове телебачення було в небагатьох, тож про «Бівеса і Бадхеда» я вперше почув саме переказах. А коли нарешті подивився, виявилося, що в переказі вони значно кращі.
Промзона
На запилених вуличках і поміж гаражів ми шукали скарби: акумулятори легкових машин, перфокарти, карбід. У ті часи про переробку й екологічну шкоду від старих свинцевих акумуляторів ніхто не думав. Тому їх просто викидали. «Брудний» свинець отримував друге життя завдяки таким дурням, якими були ми. Зі свинцю однолітки намагалися робити «кастети». Жоден не вийшов. Та й історій, де він би знадобився, з нами не траплялося.
Карбід засипали в пляшку від шампанського, заливали водою, закупорювали й чекали, коли вистрелить від утворених газів. Дійство супроводжувалось порцією міського фольклору про хлопця, який на будівництві посцяв у бочку з карбідом і залишився без пісюна.
Грати з перфокартами від перших комп’ютерів було неможливо. Але й випустити з рук, якщо вже знайшов, теж. Тому вертіли, вертіли в руках, а спінер так і не вигадали.
Смітник
Смітник був пов’язаний з промзоною, а вона — зі смітником. Якщо на смітнику знаходили поламаний дерев’яний ящик з гастроному, то треба було шукати свинець. Якщо знаходили пляшку з-під шампанського, то одразу мчали шукати карбід.
Тротуар
Автомобілів було мало, тож на тротуарах їх не залишали. Тротуари взимку перетворювались на хокейний майданчик, а влітку на футбольне поле. Стадіон був поруч. Але на стадіоні могли вигулювати собак. До того ж гепати м’ячем об стіну жеківського сарайчика було цікавіше. Особливо, якщо гравців недостатньо, щоб зібрати дві футбольні команди. Гра від того не втрачала пристрасті. Команда, що програла, ставала в стіночку дупою до переможців і нахилялася. Переможці урочисто «розстрілювали» переможених за допомогою м’яча. Цілили в дупи неформальних лідерів. У цей момент нерішучі хлопці раділи, що вони не лідери. Так вироблялась ієрархія.
Проїжджа частина
Автомобілів було мало, їздили вони тільки по великих вулицях, а другорядні були вільні, тож гріх було на них не грати. Проїжджа частина стала в нагоді, коли з’явилися скейти. Спочатку про трюки на них не йшлося. І це добре, бо захисні шоломи, наколінники й налокітники з’явилися лише у двохтисячних. А поки що на скейтах просто розганялися й котилися, скільки вистачало вміння тримати баланс.
Велосипеди сприймалися як транспортний засіб, а крутити педалі набридало. Про можливість мати мопед чи мотоцикл ніхто навіть не заїкався. Може, мріяли, але не вголос.
У кожного покоління свій досвід дорослішання. Підлітки дев’яностих вміли знаходити собі розваги відповідно до здібностей і хисту без смартфонів, мопедів і ТРЦ.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Голі фотки й кошенята в пиріжках: які страшилки розказували в Києві;
Чого бояться технофоби. Від дрону до камери;
Змінилися чи ні? Порівнюємо 10 київських будівель;
Ностальгія за жовтими бочками: як пили квас у Києві;
Від стакана до «Каштана»: історія київського морозива;
Остогидлий монумент і страх перед радіацією: спогади закордонних українців.
