Працювати на кількох роботах. Як це роблять у Києві

Працювати на кількох роботах. Як це роблять у Києві

Фото: Depositphotos.

Людина знаходить другу, третю роботу. Тягне все одночасно. Чи завжди це про гроші? Чи реально встигати та що може мотивувати? Вікенд порахував роботи друзів, записав їхні історії та висновки.

Аліса Шрамко

— Колись я одночасно працювала в музеї старшим науковим співробітником, менеджеркою в проєкті, викладачкою української як іноземної, а ще вела гурток гончарства в п’яти дитсадках й одній школі. Пояснити, як все встигала, маючи доньку-першокласницю, не зможу. Але було цікаво й різноманітно. Чи можна було все це фінансово замінити однією роботою? Звісно. Але, напевно, я драйвозалежна.

Роботи Аліси

  • мистецька діяльність: чотири музеї, власна майстерня, фестивалі, співпраця з дружніми майстернями;
  • педагогічна практика: педагог-організатор, викладач української для іноземців, вихователь в садку, викладач творчих студій;
  • рятування: виїзди в ролі бойового медика та інструктора з домедичної допомоги й такмеду, рятувальник на київських пляжах, співробітник Київського міського центру громадського здоров’я;
  • як перерва й перезавантаження — робота в ресторані.

Висновки Аліси:

Не мати нудної роботи. Як тільки робота перестає приносити задоволення, я чемно прощаюсь і беру новий цікавий проєкт. Не всі приносили хороший заробіток, але це цікаві для мене, часто корисні для соціуму проєкти. Я опираюсь на вогонь, який загоряється в мені.

Альона Соломенко

— У 2005 році мене кинув хлопець у мій день народження! Тоді я вже працювала в університетській бібліотеці й паралельно навчалась на заочному. Друг-стоматолог запропонував попрацювати у нього асистентом.

Я жила в тому ж будинку, де знаходився кабінет, тож о 7:30 спускалася на перший поверх, ставила інструменти в стерилізатор, розводила фурацилін, крутила ватні тампони, протирала поверхні, вмикала музику й зустрічала пацієнтів. Потім робочий процес з «принеси, подай, потримай, прибери слину». Після зміни я бігла додому о 12 годині, швидко їла та їхала на 13 годину на основну роботу.

Друга зміна там починалась об 11:00, але начальниця була супер і дозволяла так приходити. Після 19:00 я закривала читалку й знову мчала до стоматкабінету: прибирати, мити, сміття виносити. У цьому режимі працювала більш як рік.

Висновки Альони:

Усе встигала: вчитися, працювати на двох роботах і жити. Мотивувала гарні зарплатня та премії, безплатні стоматологічні послуги на додачу. Зараз вже так не змогла б. Хороші були часи.

Віталій Скальський

— Іноді напівжартома розповідаю, що у певний момент життя я мав вісім робіт одночасно.

У першій половині 2010-х років ми з дружиною й донькою жили у гуртожитку. Працювали обоє в академічному інституті. Зарплата, звісно, невелика, особливо проти того, що я отримував раніше на державній службі. Хотілося купити власне житло.

Наукова робота мала вагому перевагу — вільний графік. Ти не сидиш в офісі з 9 до 18 з перервою на обід, а можеш вільно планувати час, писати статті вночі або на вихідних. Я історик, тож мені не потрібні обладнання, лабораторії. Звісно, без відвідин архівів чи бібліотек наукова робота історика неможлива. Та загалом наукова робота давала змогу сумісництва.

І я працював: подавався на різноманітні гранти, в першу чергу — закордонні, бо там менше формальних вимог до оформлення та звітності. І грошей більше. Українських грантів було мало, ще й забюрократизовані. Додаткова робота давалась відносно легко. Наукові дослідження подобаються, тож я напівжартував, що у мене робота та хобі — це одне й те ж.

Другий вид сумісництва — викладання. Я викладав у Києво-Могилянській академії курс за темою моїх наукових інтересів, а інколи просив обов’язкові курси з історії України. Це уже було складніше, бо доводилося занурюватись у «не мої» історичні періоди, читати більше літератури. Час від часу викладав у школах — державних і приватних, займався репетиторством.

Готувати школярів до ЗНО мені не подобалось. Там все максимально просто. Береш програму, посібник і тести минулих років: читаєш, розмовляєш на тему й розв’язуєш тести. Це нудно, учень цілком здатен впоратися сам при мінімальних зусиллях. До того ж програма ЗНО часто не збігалася з моїми уявленнями про минуле. А переступати через переконання навіть заради грошей непросто.

Значно цікавіше було працювати з дорослими, які прагнули вивчити історію України. Там присутня мотивація, є простір для роздумів і дискусій. Нехай небагато, але такі клієнти були.

Фото: Depositphotos.

Третє сумісництво — написання науково-популярних статей і читання лекцій за гонорари. Приватна освітня ініціатива запросила прочитати курс лекцій з історії Української революції 1917-1921 років до сторіччя тих подій. Квитки коштували доволі дорого. Вразило й надихнуло, що люди заплатили, щоби послухати мої розповіді про історію. Надалі вдалося організувати ще декілька платних курсів із доволі пристойною оплатою.

Була робота екскурсоводом, вкрай епізодична і швидше як додаток до грантових проєктів. Також я працював у виборчих комісіях — і це, напевно, найбільш віддалена від моєї основної діяльності справа.

От так і набігло вісім робіт: основна в Інституті історії України НАН України, два гранти, викладання в НаАУКМА, школі, лекційний курс і два учні. Усі роботи — в галузі науки та освіти. Скрізь — лояльне керівництво та можливість коригувати та узгоджувати робочі графіки.

Вставав близько п’ятої ранку. Влітку слухав, як в нашому зеленому дворі починали співати пташки, під цей спів готувався до лекцій, занять або писав статті. Спати лягав пізно — часом і після півночі.

Вважав, що справляюся з навантаженням, але одного разу заснув в метро. Розбудила чергова на кінцевій. Тоді став потрохи відмовлятись від додаткових заробітків.

Висновки Віталія:

Я мав велику перевагу — не виходити з галузі науки й освіти. Ніколи не працював, наприклад, вдень — науковцем і викладачем, а вночі — вантажником, охоронцем чи таксистом. Це, напевно, допомогло вдало поєднати всі сумісництва. Робив лише те, що подобалось, не працював через силу й не робив нелюбої роботи.

Від Вікенду: зараз Віталій Скальський — військовослужбовець

Анна Мак

— Дитині поставили діагноз, відстає в школі. Чоловік пішов. Знайшла першу роботу — завгоспом. Там домовилася, що працюю пів дня. Ще прибираю в аптеці та кафе поруч з домом. Кожного дня по два прибирання, в четвер і п’ятницю — три. Там, де працюю завгоспом, теж буває фізична робота.

Висновки Анни:

Так працювати дуже важко. Щоб витримати, треба рано лягати, мати перерви між роботами та мотивацію. Моя мотивація — дитина й наше майбутнє. Інколи страшенно себе шкода. А взагалі я молодець.

Антоніна

— Згадую: мені 20, я студентка третього курсу. Усі модні, а я з дааалекого села. Стипендія — 50 гривень. Шукала роботу вчителькою, знайшла через районо в школі на Печерську. Перша зарплата була 30 гривень.

Однокурсниці заміж поперли, мов гриби, а я ледь стягую. Від Либідської до вулиці Ломоносова (зараз — Юлії Здановської) пішки ходила щодня. Зараз могла б виставляти свої фітнес досягнення, тоді соромилася.

З 8:40 до 13:00 — пари в університеті, з 14:00 до 17:00 — вчителювання. А доба ж має 24 години! Ще одну роботу знайшла просто: йшла повз дівчат-офіціанток, що вийшли на перекур. Почула розмову «нащо ще одна офіціантка, ми ж нормально справляємося». Я зайшла й запитала на барі. Призначили співбесіду, пробний тиждень — і ось з 18:00 до 01:00 я офіціантка.

Якось попала в казино й програла. Сказали або віддати одразу, або в них відробляти. Я позичила, віддала та стала шукати ще одну роботу. У газеті побачила оголошення, що потрібна людина на нічну зміну в пекарню.

Це було найважче: все намішане тісто ми розкладали на випікання. Булочок три види. Закінчували о четвертій ранку. На трьох брали таксі та їхали по домівках. Якщо зранку були лекції, я могла поспати на задніх партах. Важко, але мені було 23, без дітей і зобовʼязань.

За рік перестала пекти булочки. Закінчила університет, поступила в аспірантуру й знову мала три роботи. Але в мене з’явилися компʼютер та інтернет з модемом. А то вже інша історія.

Висновок Антоніни:

Одна робота — це сумно.

Марта Мольфар

— Я завжди мала кілька робіт. Вдень — вчителька літератури в старших класах, вночі — ведуча еротичного шоу на радіо. Потім вранці — шоу на радіо, вдень — озвучування реклами чи написання статей для журналів, ніч — МС в нічному клубі. Знімалась у рекламних роликах, телесеріалах, вела концерти й вечірки, викладала риторику та володіння голосом.

Шкода, що не вистачало часу на фотографію. Нереалізована пристрасть. Але малювала. І навіть продавала іноді свої картини — мініатюри олією — на Андріївському узвозі.

Висновки Марти:

Різні напрямки розвивали і доповнювали моє «я». Можливо, це звичка покоління Х у 90-х: тримати яйця в різних кошиках та не втрачати можливості у бурхливому нестабільному світі.

Юлія Ткаченко

— Я працювала в бьюті-сфері, була майстринею манікюру, педикюру. Додала послуги з косметології, депіляцію. У 2017-му чоловік втратив роботу, на мене звалилась відповідальність за сім’ю, двох наших дівчат-підліток.

У стресі ти повністю мобілізуєшся і якось встигаєш. Казала всім, що мені потрібна додаткова робота. Подруга, що давно працювала нянею, розповіла про сім’ю, якій потрібна допомога з дитиною. Вони попросили познайомитися з моїми дівчатами, і після того запросили працювати. Я їздила на сьому ранку до них додому. У вільні години працювала в салоні, обслуговувала клієнтів.

Коли та дитинка підросла, родині вже не були потрібні послуги няні. Тож я пішла в навчальний центр викладати манікюрну справу. Чоловік жив на дачі, варив крафтовий сир, я а я його продавала й розвозила по клієнтах. То була моя третя робота.

Потім гримнула пандемія, і я втратила практично всю свою зайнятість. Помер чоловік, залишилась дача, собака.

Я перебралася на дачу й почала вирощувати птицю. У мене були качки, кури, перепілки. Продавала, заробляла. Виходило добре.

Як потроху почали відкривати салони, вийшла в салон працювати як майстер. Дім під Іванковом, 120 кілометрів від Києва. Звідти їздила на роботу тричі на тиждень.

Тоді повномасштабна війна. Наше село було в окупації. У мене тоді вже був другий чоловік. І він в окупації доглядав за птахами! А я буквально за два дні до вторгнення поїхала в гості в Польщу. І поки я там застрягла, чоловік все господарство зберіг.

Коли повернулась в країну, всі птахи були живі. Потім чоловік загинув, а я знову залишилася сама й без заробітку. Так стала касиркою в «Ашані». Вистачило на два місяці. Навіть не фізично важко, а морально. Якщо тобі потрібно в туалет, треба попередити й отримати дозвіл. Коли починається повітряна тривога, касири йдуть останніми, бо мають обслужити всіх клієнтів, які є в залі.

Окрім того, небагато платять як на 12-годинний робочий день. Я звільнилася й пішла до знайомих, чия фірма торгує запчастинами для бульдозерів, тракторів. Там витримала місяць. Нагадаю, що паралельно з цими роботами ще кабінет, де обслуговую клієнтів, і птахи — качки, кури.

Висновки Юлії:

Коли ти в кризі, потрібно виживати, дуже важливо мати сміливість і знайомих. Просто кричіть на всі боки: треба робота! Я подавалася будь-куди: навіть на водійку таксі й викладачку автошколи. Звісно, чула багато відмов через вік — мені 50. Нарешті пощастило завдяки подрузі потрапити в рекламний відділ на телебачення. Пройшла стажування та працюю.

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

   

Читайте також: Квіти в кабіні: як киянка стала далекобійницею в Європі;

Пані майор. Чи може жінка зробити кар’єру в поліції;

Історія одного будинку. Як працюють двірники в Києві;

Яскрава річ: як киянка розписує одяг;

Дарницькі садочки. Як один квітник змінив цілу вулицю.