Хрещатик, 1948 рік
Чому кияни носили німецьку військову форму, як добували дефіцитні продукти та отримували панчохи та білизну за талонами? Історик Олександр Вітолін розповідає про нелегкий побут у повоєнному Києві.
Одним — спецобслуговування, іншим — черги та городи
У повоєнному Києві не було рівності не лише у питанні з житлом, а й у розподілі харчів, одягу та взуття. Продовольства не вистачало, тому його відпускали по картках. За хлібом доводилося стояти кілька годин, бійки в черзі були нормою. Існувала альтернатива — ринок. Але хліб, масло, цукор коштували там у десятки разів дорожче. Харчі за цінами ринку могли собі дозволити далеко не всі. Але доводилося купувати, бо продуктів за картками для повноцінного харчування не вистачало. Ті, в кого вціліли за роки війни хоч якісь прикраси, одяг чи взуття, щоб не померти з голоду, мусили нести останнє на базар.
Ані черга за хлібом, ані товкучка не влаштовували тих, хто наблизився до влади. Для них існували спеціальні магазини без черг і з широким асортиментом. Магазин №1 обслуговував понад дві тисячі власників спеціальних перепусток: науковців не менше кандидата наук, членів спілки письменників, заслужених артистів. Магазин №2 обслуговував стільки ж, але до нього отримували перепустки тільки наближені до влади: працівники міському, обкому, місцевих виконкомів, Наркомату торгівлі, Верховної ради УРСР, Наркомату іноземних справ, верхівка комсомолу. Водночас радянська система поділила навіть комуністів на чотири категорії. Доступ до різних благ, які призначались різним категоріям, заохочували кожен гвинтик системи писати доноси, вислужуватися перед начальством, щоб просунутися вище. Магазини №4, №5, №6 обслуговували представників влади з 1-ої та 2-ої категорії, які не були закріплені за магазином №2. Магазин №3 обслуговував 701 члена ЦК КП(б)У та РНК УРСР.
Черги й нестача товарів у звичайних магазинах створювали ситуацію, коли робітник міг залишитись голодним. Тому влада створила відділи робітничого постачання, які займались організацією харчування робітників і їхніх сімей. Таким чином магазини та їдальні на підприємствах діяли лише для своїх, як і магазини №1-6 для наближених до влади, тільки зі значно біднішим асортиментом, на який власники привілейованих перепусток не стали б дивитись. Але й цього було недостатньо для забезпечення нормального харчування. Тому робітникам роздавали городи. Наприклад, 22 000 робітників Хрещатикбуду отримали 70 гектарів городів. Інші організації також почали організовувати підсобні господарства. У 1946-1947 роках радянська політика призвела до серйозного голоду.
Повоєнна мода
Радянські газети бадьоро рапортували про відновлення роботи фабрик легкої промисловості, але мовчали, що для справжнього успіху потрібна сировина, а її не вистачало. Без бавовни, вовни, тканин забезпечити киян достатньою кількістю одягу було неможливо. Тому панчохи та жіночу білизну могли придбати лише власниці спеціальних талонів.
Високі ціни на одяг і взуття робили їх майже недоступними для пересічних киян. Тому вчорашні військові продовжували доношувати форму, а цивільні теж носили військову форму, але німецьку. Стало нормою ходити в робочому одязі. Серед такої одноманітності завжди вирізнялись кияни, які отримали від «Різноекспорту» американську гуманітарну допомогу. Адже в 1943-45 роках СРСР і США були союзниками, і американцям була небайдужа доля мешканців міст, звільнених від німців.
На тлі вищесказаного дивом видається відкриття в 1944-му Київського Будинку моделей. З огляду на обставини Будинок моделей займав всього три кімнати, модельєри працювали на своїх швейних машинках і зі своїми вугільними прасками. За лекалами київських модельєрів фабрики стали шити робітничий одяг.
Після відкриття Московського Будинку моделей киянам довелося стати частиною Всесоюзного Будинку моделей. Київські модельєри мали творити, оглядаючись на Москву та смак (або несмак) художніх рад, які затверджували моделі до масового виробництва. Ускладнювала роботу бюрократична тяганина навколо постачання, а потім масовий брак на виробництві. Власне гонитва за планом, незадовільна зарплата й нестача професіоналів призводили до постійних скарг споживачів навіть на такий простий одяг як майка. Тому за можливості кожен здібний радянський громадянин намагався обшивати себе сам.
Кияни з протезами
У грудні 1944 році на території УРСР налічувалося 125 тисяч інвалідів. У 1946-му в УРСР проживало до півмільйона інвалідів (7 941 — інвалідів І групи, 189 560 — ІІ групи, 264 954 — ІІІ групи). Інваліди І та ІІ групи отримували від держави пайок і мізерну соціальну допомогу. Протези, які держава пропонувала інвалідам, були незручними та низької якості. Добрі протези були в дефіциті.
29 вересня 1945 року ЦК КП(б)У і РНК УРСР видали постанову «Про працевлаштування і матеріально-побутове забезпечення інвалідів Вітчизняної війни», згідно з якою інваліди з рядового складу працевлаштовувалися в кооперативи й артілі. Частині людей з інвалідністю це полегшувало життя. Однак переможцями вони себе не відчували.
Для тих, хто повністю втратив працездатність, держава організувала 84 госпіталі-інтернати, де знаходилися 20 250 пожильців. Однак умови їх забезпечення були жахливими. У київському інтернаті для людей з інвалідністю на Петропавловській, 20 не було постільної та спідньої білизни, не вистачало ліжок і матраців. У Києві міліція неодноразово повертала до інтернату незрячого чоловіка. Це свідчить не тільки про те, що умови в інтернаті його не влаштовували і незрячий краще почував себе на вулиці, але й про те, що персонал не дуже стежив за підопічними. У 1945 році через відсутність відповідного забезпечення закрили інтернат для інвалідів у Києві й Київській області.
Пожертва Віктором Некрасовим Сталінської премії — 50 000 рублів — на мотовізки для інвалідів війни виразно продемонструвала, що для держави на першому місці військово-патріотична ідеологія, а вже потім постраждалі від війни.
Люди, які відчували себе непотрібними, швидко деградували й почали займатись бродяжництвом, жебрацтвом, дрібними крадіжками. Держава не збиралася боротися за їхню соціалізацію та залишила їхнє моральне падіння для міліцейських протоколів.
Історія чи пропаганда?
У багатотомному виданні «Історія міст і сіл УРСР» у розділі, присвяченому післявоєнній відбудові УРСР, співають дифірамби київському міському комітету партії, комсомолу й усенародному пориву:
«Міськком партії та міськрада повсякденно займалися питанням житлового будівництва та відбудови приміщень установ і культурно-освітніх закладів. … За відбудовою житлової площі Київ у 1945 році посідав перше місце на Україні. … Міськком партії звернувся до населення міста із закликом узяти участь у відбудові столиці. Цей заклик схвалили ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР. На нього відгукнулися всі кияни. Народна ініціатива в усій своїй величі проявилась під час суботників, коли у вільний від роботи час безплатно працювали тисячі людей. Це була дійсно всенародна відбудова. … У всенародну справу перетворилась відбудова Хрещатика. … Міськком партії щомісяця підбивав підсумки змагання між відбудовниками Хрещатика, відзначаючи переможців, нагороджуючи передові бригади й кращих виробничників грошовими преміями та перехідними Червоними прапорами. На допомогу киянам у відбудові столиці прийшли колгоспники Київщини. … Комсомол Київщини взяв шефство над відбудовою Хрещатика».
На перший погляд складається ідилічна картина. Влада хотіла чути тільки про тріумфи, тому всі недоліки та провали історики старанно замовчували. Тож доведеться згадати слова ката українського народу Лазаря Кагановича, який у 1947 році обіймав посаду першого секретаря ЦК КП(Б)У і на нараді в міськкомі партії назвав затримку з відбудовою Хрещатика ідеологічною поразкою: «Ну знаєте, довгий час тримати рани відкритими не можна. Рани агітують проти німців, але буде такий період, коли вони почнуть агітувати проти нас». Головну вулицю Києва відбудували лише в 1950-х.
Зараз киянам теж не варто сподіватись на парад тріумфів. Але пам’ятаймо, що нашим дідусям і бабусям було набагато важче.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Київ після нацистів: ремонт житла та відбудова міста;
Незручні ветерани. Як карали переможців Гітлера;
Від чумаків до галичан: як до Києва сіль возили;
Невдалі назви: вулиці Києва, за якими ніхто не сумує;
Нацопера у війну та після: вкрадений танок і світові гастролі;
