Хейт чи захист: як з розумом берегти спадщину

Фото DW

Не всі старі будівлі є історичною спадщиною, а берегти їх треба з розумом. Вікенд поговорив з історикинею Тетяною Водотикою про цінності Чоколівки, столітні хрущівки, відбудовані пам’ятки та активістів, які лягають під бульдозери.

Тетяна Водотика — авторка низки досліджень історії міст та історії українського бізнесу.

— Оскільки зараз я директорка магістерської програми з урбаністики та повоєнної відбудови в Київській школі економіки, то попросила студентів подивитися тези для нашої розмови. Віталій Косий, один зі студентів, якраз з Мапи реновації, ця ініціатива займається дослідженням і захистом історичних пам’яток (Віталію, дякую!!).

Ніколи не думала, що скажу таке про себе, але, схоже, що мій погляд на спадщину дуже утилітарний. Для мене далеко не все старе є спадщиною, і в цьому ми з Віталієм не погоджуємось. Він каже, що все те, що дивом до нас дійшло, є неймовірно цінним Він каже: все, що дійшло до нашого часу, вже має свою цінність (історичну, архітектурну, художню тощо). Я так не думаю.

Варто прискіпливо визначати, що таке спадщина. У нас є закон України про охорону культурної спадщини, який дає таке визначення. Це законодавча рамка.

Є також певні закони розвитку міського. Думаю, небагато охочих жити в музеї. Ми хочемо жити в теплих будинках з каналізацією, ставити нормальні вікна й таке інше. А це неможливо, якщо все навколо — спадщина. Приклад Відня: тканина міста збережена, тільки влітку жити там нереально, бо камінь нагрівається, а кондиціонування не в усіх помешканнях є.

Маю досвід життя в будинку 1860-х років у на північному сході Британії. Узимку тут дуже важко, а рахунки за опалення засмучують. Схожа історія в старовинних німецьких містах, де у фахверкових будинках тоненьке скло у вікнах. Так, там красиво ходити, але холодно жити.

Тому має існувати баланс між спадщиною й розвитком, рухом міста. Добре б мати здорове розуміння, що є спадщина. Щось зберігати, а щось видаляти. Подумайте: через не таку вже велику кількість років хрущівки стануть спадщиною. Їм буде понад 100 років! Хіба хрущівки — це спадщина? Чи треба зберігати цілі райони цих будівель?

Часом здається, що питання спадщини цікавлять суспільство й медіа лише на хвилі якогось хайпу. От і ви до мене звернулися, коли в Києві зруйнували садибу Зеленських (наприкінці липня 2024 року). А було б добре писати про спадщину не лише тоді, коли списи ламаються й паркани руйнуються. Віталій склав перелік ініціатив, які опікуються цим питанням. Про деякі з них навіть я почула вперше, це не робить мені честі, звісно. Але от є в Полтаві ініціатива СейвПолтава, теж працюють зі спадщиною, навіть консервують пам’ятки, є «Чернігівське мереживо», є «Франківськ, який треба берегти».

Але повернемось – що таке спадщина і яка вона буває.

Мапа реновації створила карту, де представлено закинуті і в тому числі цінні об’єкти Києва, які під загрозою знищення.

Їх тільки в Києві сотні.

Але давайте говорити не тільки про забудову XIX та XX століття, а й про археологічну спадщину, про розкопки й те, що відбувається з пам’ятками археології. Про Поштову площу всі забули? А там же залишки КиєвоПодолу IX, X, XVII століття!

Археологія динамічно розвивається. Просто зараз робочі групи працюють над методикою захисту пам’яток археології та оцінювання збитків культурної спадщини.

Якщо садибу видно, то пам’ятку археології – не завжди. А буває таке, що дослідні ї роботи ведуться, пам’ятка є, а документів охоронних – нема. І от приходить забудовник і руйнує пам’ятку. Таких кейсів повно по всій Україні. Наприклад, знаменита історія, коли залили бетоном пам’ятку на заході країни. І на тому місці поставили скульптуру Божої Матері (про це писало Суспільне Львів). Святу справу зробили, які питання? То скільки ж в цьому всьому хайпу, а скільки реальної турботи про спадщину? Схожа історія є і з Хотівським городищем.

Поради захисникам спадщини

І тут час сказати про рецепти. Що нам робити з цим всім? Превентивні заходи завжди краще, ніж оперативне втручання. Тому треба багато пояснювати, чому тут не треба забудовувати, а тут не треба зносити. І тут в першу чергу потрібні дослідження, і це не тому, що я представляю відповідний цех.

Чули ж про краєзнавство? Це має значення, бо нація та держава — важливі, але абстрактні поняття. Коли ми думаємо, хто ми, до чого належимо, про нашу ідентичність, то здається, вибудувати локальну ідентичність набагато простіше, ніж вибудувати національну. І для цього потрібні локальні історії та історики.

Формувати спільноту

Якщо ви один, ви програли. Тому шукайте спільників, пояснюйте, подавайтеся на гранти, говоріть про себе.

Створюйте екосистеми: адвокати, археологи, активісти, чиновники, бізнеси на райончику, активні пенсіонери. Історія, яку ви їм розкажете, — це потужна об’єднавча сила. Спочатку це може бути коло друзів, потім підтягнуться професіонали. Це будуть зовсім різні кола, за якістю та віддачею. Друзі поступово відійдуть, а підтягнуться ті, хто побачить для себе в цьому додану вартість, репутаційну, грошову і так далі.

У нас є приклад Квітів України. Ми вже можемо не хвилюватися за будівлю. Спочатку це було справою тих, хто став перед бульдозером, а тепер справа в юридичній площині, це справа професіоналів.

Бути креативними

Ще одна штука — це креативність. Використовуйте незвичні інструменти для привернення уваги. Колись Центр урбаністичних студій проводив дослідження Чоколівки. Залучити студентів, дослідили, видали книжку про Чоколівку, де опублікували студентські есеї. Здавалося, на цьому ідея дослідження Чоколівки вичерпала себе. А що прикольного в Чоколівці, крім того, що це район з цікавою назвою, де не ходить метро, але трапляються до речі перші цікаві хрущівки? Прикол Чоколівки в тому, що район забудований в п’ятдесятих-шістдесятих роках, там давали квартири київській інтелігенції. Івану Світличному та його дружині, наприклад.

І моя колежанка, тоді ще студентка історичного факультету КМА, Світлана Довгань, дуже зацікавилась шістдесятництвом. І вже третій рік підряд на Чоколівці організовує фестиваль «Світличник». Це лампова подія: про шістдесятників, їхнє життя та досвіди, про райончик загалом, про співпричетність спільноти до минулого вулиць на райончику. Ось тут літератори та перекладачі ходили в магазин, а тут Світличний курив з Василем Стусом, а там вони любили пити каву. А там за ними ходили та слідкували. Там відбуваються поетичні читання, майстер-класи, приходить молодь та собачки. В одному з гуртожитків університету будівництва і архітектури є платформа «Острів». Вони завжди допомагають з організацією.

Це про спадщину? Так, про інший вимір цієї спадщини. А ця хрущівка, в якій жив Світличний, і де квартира не належить вже нікому з родини, — це справді спадщина? А коли через певну кількість років постане питання, що робити з тим районом, то виникне прецедент: тут був осередок шістдесятництва! Це має цінність поза архітектурою? Так, адже навколо щось відбувається: ось спогади, ось живі люди, ось події, ось практики пам’ятання. Є коло захисту, і знести і забудувати буде набагато важче. Але без цих практик пам’ятання та життя довкола – це звичайна хрущівка, таких тисячі по країні.

Залучати бізнес

Звідси можна перейти до теми відповідальності бізнесу. Я займалася історією бізнесу в XIX столітті. Якщо є соціальний запит на відповідальність, то це буде працювати. Звісно, умовний активіст чи історик має прийти до бізнесу й сказати: дивіться, яка прикольна історія, давайте з вами зробимо щось з цього! Давайте продавати не просто умовну каву, а каву плюс історію. І це буде продаватись краще.

Колега Ігор Чава робив брендування Дрогобича: придумав слоган «Дрогобич — у ньому вся сіль». Йому казали: навіщо нам бренд, нам треба в школі поставити 25 вікон. Але Ігор вміє знаходити слова, які пояснюють, що якщо побудуєш бренд, то гроші будуть не тільки на вікна школи, а, можливо, й на нову школу. Він розказував, що в Дрогобичі команда витягнула це все завдяки бізнесу, який побачив додану вартість.

Важливо не лише побачити, треба вміти донести, вміти розмовляти з різними людьми, і з поганими теж. З усіма треба домовлятися, якщо маєш ціль. Героїня Сандри Буллок у черговому романтичному фільмі лягала під бульдозер та заключила угоду із братом забудовника, для того щоб вберегти те, що було для неї цінно.

Інакше не лізь туди, залишайся в білому пальті. Але тоді нема чого бідкатись та розводити руками. Але бізнес — це ресурс та найпотужніша і найефективніша підтримка, яку зараз може отримати справа порятунку культурної спадщини. Тому що в держави інші задачі.

Не впадати у відчай

Важливо пам’ятати: ніщо не втрачено назавжди. Наприклад, в Україні є відбудований Михайлівський собор. Хай геть іншого вигляду, ніж було до руйнування більшовиками у 1937 році, але він є.

У цій частині добре згадати Дрезден чи історичний центр Варшави чи Гданська, відбудовані після війни. Чи багато там вціліло автентичних будівель? Питання риторичне – зрозуміло, що небагато. Але зараз все це спадщина, хай і майже збудована наново. Навіть якщо щось зруйноване, воно все одно не втрачене.

Але чи потрібні ці будівлі і в якому статусі? Це питання до спільноти, її цілей та задач. Питання — до нас.