Тверезий погляд. Як киянка бореться з залежністю

Фото: Віра Голубєва

Вона купила авто, але не здала на права. Пила, поки не потрапила в реабілітаційний центр. Киянка розповіла Вікенду, чому збирає книжки з усього міста та говорить про алкоголізм у соцмережах.

Між родиною та компанією

Випивати я почала у 17. А коли пішла працювати адміністратором на ігрові автомати, то випивала вже кожної зміни. Зміни були часті, тому тверезою майже не бувала. Потім працювала хостес за кордоном, там теж була робота зі спиртним. Так дійшло до того, що вдома могла випити пʼять літрів вина та лягти спати.

Я відмовлялася визнавати, що алкоголь є для мене проблемою, але з похмілля обіцяла собі, що кину. Трималася день-два та знову йшла випити. Я багато працювала, заробила навіть на машину. Купила її років п’ять тому, але за цей час так і не здала на права.

З роками ставало дедалі гірше, я вже не ночувала вдома, хоча у мене є родина: чоловік та 12-річний син. Син, як міг, намагався мене зупинити: кепкував або просто шипів, що я повернуся додому п’яною. Остання моя робота — нарощування вій і фарбування брів. Але від початку повномасштабного вторгнення я не працювала. У нас з чоловіком спільна банківська картка, тому я собі в алкоголі не відмовляла: витрачала чоловікові заробітки.

Мій чоловік — лікар, міг поставити крапельницю, дати ліки, коли у мене була сильна інтоксикація. У нас вдома зібрана повна аптечка алкоголіка, там є все, що полегшує стан.

А рік тому я затоваришувала з компанією, де всі сильно випивають, тож у нас було що не день — то свято. Одного дня мій син побачив приятеля з тієї компанії. Дорослий чоловік спав п’яним в парку. Малий подзвонив і каже: «Мам, треба його забрати, бо поряд лежить його рюкзак, в ньому документи, паспорт. Всяке може трапитися».

Я пішла забирати того знайомого, завела додому й залишилася випивати з ним. Хоча сама була з похмілля після триденної п’янки. Знайомий наче нормальний чувак, але не може зупинитися. Він через п’янку й роботу втратив і не першу.

Їхала додому й думала, що мені вже недалеко до такого, у нас з чоловіком проблеми, я по три-чотири дні не буваю вдома. І наважилася. Подзвонила в кілька різних клінік, дізналася умови. Зателефонувала чоловікові, сказала: збираю речі, їдемо.

Це було вперше, коли я звернулася по допомогу. До того намагалася працювати з психологом. Коли акцентувала увагу на випивці, вона казала: «Нічого страшного, це зняття стресу, всі іноді можуть трошки випити».

Відкриття детоксикації

Спочатку я проходила детоксикацію: крапельниці, ліки. У клініці кілька відділень. У цьому можуть просто відкапати, закодувати та відправити додому. Я не вірю в кодування. Поки лежала, слухала людей. Дехто кодується вже увосьме. Вони вже звикли: зриваються, приїздять, лягають під крапельниці, кодуються і йдуть, щоби потім знову повернутися. Мабуть, 70% повертаються.

За законом у такі центри людина попадає лише за власним бажанням. Але в реальності це не завжди так: я бачила чимало людей, яких силоміць привозили близькі. Режим суворий. За п’ять днів лише кілька разів випускали на перекур.

Багато жінок і чоловіків. Це стереотип, що на алкоголізм страждають лише чоловіки. Просто жінки старанніше приховують. Я могла трошки випити в компанії, а потім взяти собі 3-5 літрів пива та вдома догнатися. Вважала, що від пива не буде залежності. А ще любила, як у кіно, посидіти на дивані з бокалом віскі.

Перші три дні в центрі найважчі. А потім почалися самокопання. Я плакала, коли згадувала, скільки часу змарнувала, скільки всього пропила і згубила своїми руками. Мабуть, усі проходять цю стадію, неважливо, сам припиняєш пити чи робиш це в реабілітаційному центрі.

Умови в рехабі

Перебувати в таких місцях дорого. Медикаменти, крапельниці, антидепресанти, робота з психіатром коштують грошей. Коли мене прокапали, я мала вибір: закодуватися, перейти в центр чи їхати додому. Я сказала чоловікові, що залишуся. І він підписав відповідні документи. От ще ілюстрація відповідальності рідних.

У центрі умови суворіші, ніж у відділенні, де проходять детоксикацію. Є розпорядок дня, якого треба дотримуватися. Доводиться виконувати різні роботи: прибирати, готувати на кухні. Це роблять по черзі всі жінки та чоловіки, які перебувають на лікуванні. Неважливо, тобі 16 років чи 70 — береш відро та йдеш мити. Або стаєш варити борщ. Не вмієш, то вчишся і вариш.

Дуже важко знаходитися серед такої кількості незнайомих людей. Причому всі вони у складному психоемоційному стані. Чоловікові дозволили відвідування, але лише раз на кілька тижнів.

Ізоляція необхідна, щоб людина прийшла в себе, обміркувала своє життя. Навіть прогулянки певний час заборонені. Вихід на двір — тільки з персоналом. І лише за певних умов: якщо маєш певну кількість балів за виконання домашніх завдань, наприклад, від психолога, за додаткові прибирання чи допомогу на кухню.

Робота з психологом є групова й індивідуальна. Індивідуальні прийоми у психолога відбуваються раз на тиждень, групові заняття щоденні. На них дають домашнє завдання. Групова робота виглядає не так, як у кіно про зібрання анонімних алкоголіків в Америці.

У нас на заняттях розповідають про різні стани, які ти проходиш, про кроки до одужання, попереджають про можливі зриви. Обговорюємо теми віри, морально-етичні принципи, говоримо про різні практики індивідуальні та групові. Це йога, зарядка, медитація, інші. Ще говоримо про недоліки один одного, про групові проблеми. Окремо у нас були жіночі групи, де жінки ділились досвідом, переживаннями, планами. Такі ж групи були у чоловіків.

Під час перебування в центрі отримуєш медикаментозну підтримку за рекомендаціями лікаря. Обов’язково вітаміни, часто заспокійливі та снодійні, адже алкоголь порушує сон та роботу мозку загалом. Телефони заборонені. Маєш лише дві години на день вільного часу.

Домашні складнощі

Через якийсь час я попросила чоловіка забрати мене додому. Зізнаюся, було важко: стояти в черзі до душу, туалету, витримувати режим. Вдячна, що чоловік у мене повірив. Зазвичай родичі не вірять, та й часто правильно роблять. Мені теж не вірили, казали, що дуже скоро знову повернуся в центр. Або мене привезуть туди пʼяною. Зараз іде третій місяць моєї тверезості. Недавно була стресова ситуація: помер друг. Я розуміла, що можу зірватися, тому поїхала в центр і пробула там чотири дні.

Попервах, коли чоловік йшов на роботу, я просила замикати мене вдома. Запасалася продуктами, водою, займала себе переглядами фільмів, домалювала картину.

Соцмережі також стали спробою відволіктися. А ще я хотіла привернути увагу людей, які мають таку ж проблему. Не можу сказати, що мої близькі в захваті від мого рішення. Здається, нашим з чоловіком мамам соромно за мене. Моя мама поки не прийшла до визнання того, що в мене була проблема з алкоголем. Навіть зараз, коли я третій місяць на лікуванні, досі працюю з психіатром і психологом, мама все одно думає, що я перебільшую й ніякої проблеми не існувало.

Я не розумію, за що мені має бути соромно і перед ким? Перед суспільством? Йому начхати. В соцмережах я закріпила відео з поясненням, для чого роблю це. Розказую, що є різні варіанти допомоги, безплатної також. Можна працювати з цією проблемою самостійно, якщо немає ресурсу на клініку.

Книжкова історія

Мої підписники вже навіть допомагають центру. Наприклад, там сумна ситуація з книжками. Добре, я мала з собою дві власних книжки. Там все таке старе, деякі книги в руках розвалюються. Та й література ніяка. А люди ж мають потребу в читанні!

Тому я запропонувала наповнити дві великих шафи якісною літературою. Перший місяць вдома я потроху приходила до тями, а на другий оголосила в соцмережах книжковий збір. Люди відгукнулися, пропозицій допомогти багато. Правда, дехто хотів віддати зібрання творів Леніна чи ще якийсь непотріб.

Приблизно двічі на тиждень я їду забирати книжки. Віддають великим стопами, ящиками, привозять в маленьких пакунках. Приємно, коли люди відповідально ставляться до мого прохання, завдяки цьому маю чимало гарної літератури, є з чого вибрати. Так що скоро наповнимо наші шафи!