Випускник київської гімназії, мільйонер та улюбленець долі. Про його життя можна знімати блокбастер: міністр у Керенського та вʼязень у більшовиків, банкір у шведів і банкрут, який віддав статки за борги імперії. Він втратив усе, щоб потім знову розбагатіти. Вікенд згадує Михайла Терещенка.
Фотографії надані
Віталієм Ковалинським.
Він народився у Києві 5 березня 1886 р. Його дідом був найбільший цукрозаводчик і меценат Нікола Артемович Терещенко, чиїм імʼям названо вул. Терещенківська, батьком — Іван Ніколович, збирач живопису, який протягом 25 років фінансово допомагав Малювальній школі М. Мурашка.
Михайлу не виповнилося 17, коли на початку 1903 р. один за одним померли дід і батько. Михайло став головним спадкоємцем всього, що було заповідано дідом батькові, який не встиг вступити в права спадкування. Це були мільйонні капітали в банках та маєтки, землі, заводи у шести губерніях Російської імперії.
У 1904 р. Михайло закінчив Київську 1-шу гімназію, отримавши на іспитах на атестат зрілості з дванадцяти дисциплін пʼятірки і по одній — четвірку. 18-річний «вундеркінд», як його шанобливо називали у дружньому колі, вільно володів французькою, німецькою та англійською мовами, знав давньогрецьку та латину. У дитинстві захоплювався географією та історією, потім прийшов інтерес до фізико-математичних наук та словесності.
Після гімназії продовжив освіту в Лейпцизькому університеті, потім відвідував Петербурзький університет, а диплом у 1911-му здобув у Московському. Згодом мемуаристи підкреслювали освіченість, серйозність та енергію Терещенка, але писали про нього як про «улюбленця долі». Він показав себе пристрасним театралом і меломаном, любителем поезії та живопису. Завʼязав широкі знайомства, насамперед із людьми мистецтва.
з дідом Н.А. Терещенком і дядею Б.І. Ханенко
Живучи довгий час у Петербурзі, Терещенко завжди памʼятав, що він киянин. Продовжуючи сімейні традиції меценатства, Михайло Іванович 1912 р., після смерті дядька Олександра, став почесним піклувальником 1-ї гімназії. Допомагав Київському художньо-промисловому музею (нині Національний художній), був обраний членом комісії відділу «Старий Київ».
Терещенко зробив той своєчасний крок, який виявився вирішальним у довгій справі перетворення Київського музичного училища на консерваторію. Міська дума порушувала це питання перед Петербургом ще 1909 р., але безрезультатно. І лише травні 1912-го головна дирекція Імператорського Російського музичного товариства дала згоду на заснування консерваторії, але коштів не пообіцяла.
Отоді й допоміг Терещенко. Він заявив, що дає 50 тис. руб. на утримання консерваторії, і міська дума відразу ж повідомила про це Петербург, де ухвалювалося остаточне рішення. Консерваторію відкрили 3 листопада 1913 р. до 50-річчя Київського відділення Російського музичного товариства. Обидві події відзначалися дуже урочисто, на святковому концерті виконувалася кантата, спеціально написана Пухальським, першим директором Київської консерваторії. Наступного року передбачали розпочати будівництво на гроші Терещенка нової будівлі. Але вже розпочалася Перша світова війна.
У серпні 1914 р. у будівлі училища імені Н. А. Терещенка (Ярославів Вал, 40) Михайло Іванович відкрив лазарет на 300 ліжок. Наступного року він очолив Київський військово-промисловий комітет, який координував переведення виробництва на потреби воєнного часу, та увійшов до Всеросійського комітету.
На цих та інших громадських посадах Михайло Іванович виявив уміння орієнтуватися у складних ситуаціях. І тому виконавчий комітет Держдуми 2 березня 1917 р. призначив Терещенка міністром фінансів, а 5 травня ще й міністром закордонних справ. Разом із главою Тимчасового уряду О. Ф. Керенським він приїжджав до Києва, вів переговори із Центральною Радою. У результаті було вироблено спільне рішення, яке визначало подальші відносини між Петроградом та Україною.
Політична карʼєра Терещенка, що почалася у найважчий для країни час, обірвалася 25 жовтня (7 листопада) арештом та увʼязненням у Петропавлівській фортеці. З неї вийшов у лютому 1918 р., коли його мати Єлизавета Михайлівна викупила сина у більшовиків, заплативши 100 тис. рублів.
Михайло Іванович втратив усе, що мав раніше: капітали у вітчизняних та іноземних банках, нерухомість, художні цінності. У 1920-30-х роках йому довелося відповідати за позиками Росії, які в Першу світову війну вона взяла для оснащення армії та які він, будучи міністром, гарантував своїми власними капіталами та майном. У результаті міжнародні кредитори відібрали у Терещенка все, що залишалося, включаючи віллу в Каннах і 127-метрову яхту.
Свою першу роботу за кордоном Михайло Іванович отримав у травні 1920 р. в Норвегії, ставши помічником контрадмірала Бйорресена, який очолював кілька великих промислових підприємств і банків. За деякий час влаштувався у Швеції, працюючи в банківському будинку Маркуса Валленберга. Того самого, племінник якого Рауль 1944 р. врятував кілька десятків тисяч євреїв в окупованому німцями Будапешті, але 1945-го, будучи секретарем дипломатичної місії Швеції, був затриманий і вивезений до Москви, де безвісти зник у катівнях.
З Валленбергами Терещенко пропрацював 17 років. Потім були інші фірми та банки, які він блискуче рятував у найкритичніших ситуаціях. Були замовлення на вивчення конʼюнктури джерел дешевої сировини в Африці та Південній Америці, були плантації копри в Мозамбіку, де Михайло Іванович організовував виробництво різних масел. У період світової кризи 1930-х років Терещенко вже впевнено стояв на ногах.
Народившись казково багатим, онук «старого Николи» у свої 30 років втратив усе, але зумів піднятися і знову зробити собі імʼя, хоча ще тривали розгляди позовів кредиторів часів світової війни. Природу успіху пояснив один із біржових діячів 1920-х рр., який знав Терещенка на той час: «Ми торгували знанням, а не товарами чи паперами, а знання не знецінювалося. Навпаки, воно стало потрібнішим, ніж будь-коли».
Михайло Іванович помер у Монте-Карло 1 квітня 1956 р. — на Великдень. Залишивши батьківщину у 1918-му не з власної волі, він поставив крапку на колишньому житті. З російською еміграцією, налаштованою переважно монархічно, колишнього міністра ліберального уряду спілкування не було. Михайло Іванович ніколи й ні з ким не говорив про минуле.
Терещенко був лицарем вічної надії, він чекав на кінцеву поразку, заздалегідь був до нього готовим і цю поразку приймав. Він казав, що треба керуватися ідеалом добра, а не ідеалом боротьби зі злом, навіть якщо зараз перевага зла цілком очевидна. Він прагнув ушляхетнити суєту життя вірністю лицарським ідеалам честі.
Читайте також: Подолом, кав’ярнями та кладовищами: улюблені гіди Києва;
