Як Київ обзавівся водопроводом, вуличними кранами та водонапірними вежами? Хто та скільки купував воду, а кому вона діставалася безплатно? Як домовласників зобовʼязали поливати вулиці та чому кияни не хотіли фонтанів біля опери й театрів?
1 березня 1872 р. жителі Києва почали отримувати воду з Дніпра. Газети повідомили, що «відкрилося постачання водою з міського водопроводу вулицями Олександрівською, Хрещатиком, Васильківською (до вулиці Шулявської) та Бібіковським бульваром». Для користування водопроводом на вулицях встановили пʼять перших водорозбірних кранів.
Усе починалося за два з половиною роки до того, коли інженер-капітан А. Струве подав генерал-губернатору О. М. Дондукову-Корсакову прохання надати йому права на будівництво та подальшу експлуатацію водопроводу. 15 листопада 1869 р. міська дума провела у Контрактовому будинку широке обговорення цієї пропозиції Струве. У результаті ухвалили громадський вирок «визнати створення в Києві централізованого водопроводу корисним і вкрай необхідним».
32-річним капітаном Аманд Струве приїхав до Києва у 1867 р., отримавши призначення на службу у Київському X окрузі шляхів сполучення. До цього випускник головного інженерного училища та Миколаївської військово-інженерної академії, служив на залізницях, будував мости на території імперії, з братом заснував у Коломиї машинобудівний завод. Переведення до Києва було обґрунтованим: зовсім скоро тут мали зійтися залізниці з півночі та півдня.
Київське міське громадське управління надало Струве концесію на постачання Києву дніпровської води, очищеної фільтруванням. Термін дії концесії встановили 50 років — до 1920 р. При цьому місту надавалося право викупу всього водопровідного підприємства через 25 років. Його викупну ціну було прийнято рівною 10-кратному чистому річному доходу підприємства.
Протягом перших півтора року дії договору потрібно було прокласти водопровідну мережу, встановити пожежні та водорозбірні крани та інше обладнання у Двірцевій і Старокиївській частинах міста, те ж у Либідській і Подільській частинах — протягом двох років та у Печерській частині — протягом трьох років.
За контрактом із міською думою Струве мав влаштувати у системі водопостачання шість фонтанів. У серпні 1871 р. його повірений інженер-технолог Ф. Донат представив міській думі креслення фонтанів на площах Царській (Європейській), Хрещатицькій (Майдан Незалежності), Театральній та Шулявсько-Васильківській (Толстого). Дума затвердила два перші фонтани, решту відклала для особливого розгляду. Під час обговорення проєкту фонтану на Театральній площі хтось висловився, що шум «заглушуватиме музику та гру на сцені». На це зауваження Донат письмово відповів, мовляв, «водоспад фонтану не дає шуму» і в інших містах біля театрів завжди ставлять фонтани.
Про фонтан на Бессарабці Донат писав: «Бессарабська площа у своєму справжньому забудованому вигляді не має достатнього місця для влаштування фонтанів. Замість наявного басейну буде вставлено розбірний стовп із кранами для продажу води бочками та відрами. Пʼятий фонтан заплановано влаштувати в Липках перед училищем дівчат духовного звання (Кловський палац. — Авт.), а шостий — на Подолі, біля Братського монастиря, або в іншому місці за узгодженням з думою». Не все, що замислювалося, було виконано, але наприкінці ХІХ ст. зʼявилися фонтани біля Золотих воріт, Маріїнського палацу, у сквері біля Театру імені Франка, на площі Толстого.
Як концесіонер Струве мав встановити два водорозбірні стовпи на 5000 відер щодня для безплатного забезпечення водою найбідніших киян. При цьому категорично заборонялося приватним користувачам (абонентам), до садиб яких було підведено воду та за 100 відер якої вони платили 22,5 коп., займатися перепродажем. Для потреб населення було влаштовано водорозбірні крани та розʼїжджали водовози. Міська дума встановила на воду такі ціни: бочка місткістю 20-25 відер — 5 коп., 25-30 — 6 коп., 30-35 — 7 коп., 35-40 — 8 коп., 40-45 — 9 коп., і за бочку в 45-50 відер слід було сплатити 10 коп. Продавалася вода щодня, у тому числі у святкові дні, взимку та восени з 7 години ранку до 6 вечора, влітку та восени — з 6 ранку до 8 години вечора.
На початку 1872 р. основні роботи з першого централізованого водопроводу підходили до завершення. У комплексі першочергових споруд уже були водозабір із Дніпра біля памʼятника Магдебурзькому праву, парова насосна станція, фільтри, резервуари для води, 24 км водопровідної мережі, фонтани, вуличні водорозбірні крани. На Володимирській гірці біля Михайлівського монастиря та в Царському саду (нині Хрещатий парк) височіли дві водонапірні вежі. У 1877 р. звели ще одну з підземним резервуаром на 110 тис. відер (2003 р. тут відкрився Водно-інформаційний центр). У перший рік до водопроводу були підʼєднані 83 садиби.
10 липня 1875 р. міська дума прийняла постанову «Про поливання вулиці Хрещатицької». Цим документом визначалося, що «всі домовласники Хрещатика зобовʼязані мати біля своїх будинків поливальні крани, причому ті домовласники, які мають водопроводи, зʼєднані з Хрещатицькою трубою, повинні влаштувати поливальні крани до 15 серпня; ті домовласники, в будинках яких нині немає водопроводів, або будинкові водопроводи не зʼєднані з Хрещатицькою водопровідною трубою, зобовʼязані влаштувати поливальні крани не пізніше 15 травня 1876 р. Домовласники зобовʼязуються поливати прилеглу до їхніх садиб половину вулиці через своїх двірників не менше 3-х разів на день: вранці, опівдні та перед вечором».
Через два роки вийшла аналогічна постанова про поливання вулиці Олександрівської на Подолі (вул. П. Сагайдачного) та праву частину Бібіковського бульвару (бульв. Т. Шевченка) «від памʼятника графу Бобринському до Хрещатицької вулиці». У наступні роки ухвалили «поливальні» постанови майже по всіх київських вулицях. У квітні 1909 р. Дума прийняла уточнення: «1. Встановлена чинними обовʼязковими постановами поливання вулиць і площ проводиться порайонно та в години, встановлені розкладом міської управи. 2. Наконечники поливальних рукавів повинні мати пристрої, за встановленим міською думою зразком, для розсіювання струменя води бризками. 3. У районі водопровідної мережі ранкове підмітання вулиць проводиться після попереднього легкого поливання простору, що підмітається, з поливальних рукавів». Про воду йшлося й у постанові думи від 29 березня 1907 р., що стосувалося санітарного порядку на фабриках і заводах: «Вода для пиття і приготування їжі повинна бути безумовно гарної якості й утримуватися там, де немає водопровідних кранів, у чистому посуді, що щільно закривається».
До 1885 р. водогін перейшов у відання Київського товариства водопостачання, яке багато зробило для розширення мережі, зниження ціни на воду, підвищення її якості. У 1899 р. за 100 відер платили вже 14 коп., для благодійних установ безплатно виділялося 1,2 млн відер, водопровідна мережа досягла 120 км, у місті встановили 310 пожежних кранів. Головами правління та директорами товариства в різні роки були такі авторитетні діячі, як Лазар Бродський, Давид Марголін та ін. За договором право міста на викуп водопроводу тривало до 1931 р., але тоді викуповувати вже не було чого — все стало народним.
Читайте также: Пройти крізь труби. Що подивитися в Музеї каналізації;
Подолом, кав’ярнями та кладовищами: улюблені гіди Києва;
