Великі руїни чи неоціненна реліквія? Що думали про Золоті ворота у старому Києві, як намагалися їх зберегти, відновити та врятувати від негоди й невігластва? До чого тут масони та таємні ложі? У 1832 році викопали залишки Золотих воріт.
Золоті ворота, як свідчать літописці, побудував Ярослав Мудрий «близько 1037 року» — він вважається етапним роком багатьох творчих справ київського князя. Ворота були головним вʼїздом до Києва, а над ними — церква Благовіщення Пресвятої Богородиці з позолоченим куполом. Від нього й походить назва воріт. У 1240 р. під час нашестя татар вони були зруйновані і в руїнах залишалися на валу. У 1682 р. ворота укріпили залізними ґратами, підйомним мостом, хвіртками та зовнішнім бастіоном. Потім уцілілі склепіння та стіни прийшли в остаточну непридатність. Проте ще до цього ікону Божої Матері, що знаходилася в Благовіщенській церкві, 20 жовтня 1699 р. перенесли до Свято-Троїцької церкви. Цей храм до 1858 р. стояв там, де на Софіївську площу виходив Троїцький провулок (вул. Алли Тарасової). Тепер на тому місці скляна будівля готелю «Хаятт».
Стан воріт із кожним роком погіршувався, і 1743-го генерал-губернатор М.І.Леонтьєв доповів про це в С.-Петербург. У відповідь Урядовий сенат своїм указом наказав: «Золоті ворота, для збереження вигляду та давнини, засипати землею, як усередині, так і по боках, і залишити у валу, а замість них влаштувати інші камʼяні ворота». Наприкінці 1750 р. так і було зроблено, але новозбудовані ворота простояли поряд лише до 1799 р.
Минули роки, і в 1823-му в Києві, залишивши Санкт-Петербург, оселився відомий у північній столиці містик і любитель історії Кіндратій Лохвицький, який незмінно називав себе чиновником 5-го класу, що відповідало чину «статський радник». Можна припустити, що його переїзд був викликаний охолодженням імператора Олександра I до масонства, яким він раніше захоплювався. У 1822 р. він наказав заборонити масонські ложі та таємні товариства, і тепер усі службовці повинні були давати підписку про неналежність до них. А у Києві — спокійніше, до того ж тут мешкала рідна сестра дружини Лохвицького.
У жовтні 1824 р. митрополит київський Євгеній Болховітінов доручив йому, археологу-аматору, спільно зі священником М.Кочоровським розпочати відкривати фундаменти Десятинної церкви. То був перший досвід, а 9 квітня 1832 р. Кіндратій Андрійович отримав письмовий дозвіл військового губернатора графа В.В.Левашова «розкривати стародавності з надр землі Київської губернії». Він узявся до копання місця, де, на його думку, апостол Андрій Первозванний встановив хрест, а потім було споруджено церкву Воздвиження Животворного Хреста, але нічого не виявив; шукав залишки «первісної в Києві» Іллінської церкви, але знайшов на Кирилівській вулиці іншу — Йорданську, і все ж таки відкрив фундаменти Ірининської церкви на Володимирській.
3 травня 1832 р. Лохвицький записав у своєму щоденнику, що «цього числа почав розкривати Золоті ворота». А потім був знаменний день 9 вересня: «Після огляду військ Государ приїжджав дивитися Золоті ворота, а дощ був проливний, з жорстким вітром і снігом. Я з 6-ї години до 2-ї години за опівдні, бувши під дощем, увесь промок. Тільки-но поїхав змінити білизну й мундир, а в той час без мене Государ розглядав Золоті ворота, ствердив, що будівля давня й памʼятна. Запитав, хто розкриває давнину. Військовий губернатор сказав: «Чиновник 5-го класу Лохвицький. Живе на Подолі у власному будинку». За його записами, 5 вересня працювали 28 осіб, 6-го — 30, 7 вересня — 40.
Кошторис на відкриття Золотих воріт склав полковник будівельного загону Савич. Потрібно було зняти близько 1400 куб. м землі й відсипати її в середньому на 30 м. На виконання цих робіт була потрібна праця 894 робітників, кожному слід було заплатити по 22 коп., а загальна сума склала 196 руб. 68 коп. Роботи завершилися в 1833 р. Вони виконувались як коштом Лохвицького, так і на пожертвування за підпискою приватних осіб. Відкопані залишки були укріплені цегляними контрфорсами та металевими тягами.
Коли Золоті ворота зʼявилися перед поглядами, митрополит Євгеній Болховітінов визнав їх воротами, зображеними в 1651 р. на малюнку голландця А.ван Вестерфельда, знайденому в польського короля Станіслава Понятовського і в 1822 р. надрукованому в журналі «Північний архів». У звʼязку з цим у 1832 р. міністерство внутрішніх справ в одній із постанов записало, що є «необхідність у накресленні при цих воротах на особливій дошці напису, який би служив кожному цікавому мандрівнику ясною вказівкою історичної знаменитості та глибокої давнини цієї памʼятки».
За вказівкою військового губернатора Левашова піклувальник Київського навчального округу Є.Ф.Брадке доручив раді університету Св. Володимира підготувати проєкт памʼятної дошки, поклавши «складання напису на ній на професора університету, що має знання». Незабаром університет представив пропозицію встановити не одну, а дві дошки всередині воріт.
На одному — короткий напис: «Залишок Златих Воріт Великого Князя Ярослава Володимировича». На другій дошці пропонувався великий напис: «Златі Врата споруджені була близько 1037 року за Р.Х. Великим Князем Київським Ярославом-Георгієм Володимировичем. За оповідями літописців, була збудована над ними Церква Благовіщення. Згодом Врата ці зруйнувалися, і залишки їхні були засипані землею при побудові укріплень фельдмаршалом графом Мініхом, за царювання імператриці Анни Іоанівни. У 1832 році знову відриті. Нині благополучно царюючий Імператор Микола Павлович, оглядаючи Златі Врата вересня 9 дня 1832 року, зволив сказати про них: «Памʼятник, гідний збереження». У результаті запропонований варіант відхилили, швидше за все, через багатослівність, і на ромбоподібній дошці, прибитій, за словами М.Закревського, до «великої руїни», був напис: «З волі Государя Імператора Миколи I відрито з валу в 1832 році. Споруджено при Великому Князі Ярославі I, близько 1037 року за Р.Х.».
У червні 1835 р. Київський губернський будівельний комітет доручив Лохвицькому «зробити господарським способом запобігання псуванню залишків Золотих воріт за допомогою заливання їхніх вершин рідиною, складеною з піску та вапна». Граф Левашов схвалив це рішення, і ще було наказано «для кращої міцності та благовидності після здійснення зазначеної операції вершини стін покрити дерном чи дахами». Підрахували, що на роботу та матеріали знадобиться 92 руб. 60 коп., зокрема 56 руб. 16 коп. на купівлю дерну. Але потім від його використання відмовилися та зробили над стінами дахи.
8 вересня 1836 р. у Києві трапилася буря, під час якої відірвало раму памʼятної дошки та розбило скло. Про це старший поліцмейстер доповів цивільному губернатору Ф.Л.Переверзєву, а той дав вказівку піклувальнику навчального округу: «Маючи на увазі, що сума, призначена на відкриття в Києві рідкісностей, відпущена у Ваше відання, прошу розпорядження про виправлення рами». Але 30 липня 1837-го старший поліцмейстер інформував Переверзєва, що дошку ще не виправлено. І тільки після цього пошкоджену бронзову раму упорядкували. У вересні 1850 р. Микола I, відвідавши Софійський собор, Михайлівський монастир та інші місця, розпорядився генерал-губернатору Д.Г.Бібікову «залишки Золотих Воріт оточити залізними або чавунними ґратами».
Як би підбиваючи підсумок усьому, що було зроблено для збереження Золотих воріт, і мимоволі прогнозуючи майбутнє, М.Закревський у книзі «Опис Києва» 1868 р., зазначив: «Якщо деревʼяний будиночок Петра I заслуговував на те, що над ним зробили кам’яний чохол із залізним дахом, то давність Ярослава I має не менше ціни для російської людини. Необхідно цю єдину реліквію захистити від негод і невігластва, захистити її стінами, покрити мідною покрівлею й улаштувати при ній каплицю з тим самим чином, що й раніше був при ній: інакше Златі Ворота скоро загинуть».
Про це в лютому 1917 р. писала й газета «Киянин»: «Рада Київського товариства охорони памʼяток старовини та мистецтва звернула увагу на сумний стан «Золотих воріт», єдиного у своєму роді памʼятника нецерковного будівництва XI століття. Суспільство звернуло увагу на стан «Золотих воріт» Київського міського управління, яке асигнувало в розпорядження товариства 200 руб. на виконання найбільш невідкладних робіт з відновлення залізного покриття та відведення атмосферних вод від древніх фундаментів.
Будівельний статут та сенатські укази зобовʼязують міське управління підтримувати та охороняти памʼятники рідного, славного минулого, а тим часом «Золоті ворота» не лише залишаються без догляду взимку, а й восени. Хвіртки, нижня та верхня, не закриваються, і членами товариства, що являлися з робітниками, в «Золотих воротах» було виявлено скупчення нечистот, а в південній стіні знайдено нору глибиною в 1 аршин (70 см. — В. К.), вириту, очевидно, шукачем скарбів. Навколо нори були розкидані дикі камені та стародавні цеглини, залишені поблизу та згодом направлені на закладення нори. Нині суспільство звернулося до в. о. міського голови із заявою, в якій вказує на повну відсутність господарського нагляду за такою давньою та цінною памʼяткою. Суспільство висловлює сподівання, що бездоглядний стан «Золотих воріт» буде попереджений міським управлінням і не викличе справедливих нарікань всієї освіченої Росії, представників закону та влади».
У 1982 р., коли святкувалося 1500-річчя Києва, спорудили великий павільйон, який захистив Золоті ворота.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: 200 років таємниць: як діяли масони в Росії та Україні;
Книжкова справа в Києві: від святих до квитків і фотографій;
Сигнальна ракета: як у Києві за годинником стріляли;
