Скульптура «Батьківщина-Мати кличе!» у Волгограді
Велич перемог російської зброї завжди складалася з брехні та ґрунтувалася на численних втратах. Історик Олександр Вітолін пригадує деякі з таких перемог і розповідає про те, що давно знають науковці: міф про велич російської армії — велика бульбашка. Настав час цей міф зруйнувати.
Примітка від автора: читачу може здатися, що я занадто прискіпливий і упереджений до воєнних сторінок історії Росії. Насправді ж все, що ви прочитаєте нижче, — лише верхівка айсбергу фейкової історії Росії.
Льодове побоїще
12 (5) квітня 1242 року князь новгородський Олександр Невський розбив загін лицарів Лівонського ордену й естонців. Перебільшення кількості військ з обох сторін і кількості загиблих можна назвати традиційним для битв того часу, тому не будемо суворо судити цей «фейк».
Справжній фейк — це переоцінка значення битви. Насправді битва на Чудському озері не змінила ситуацію в регіоні в цілому, це був лише один із багатьох прикордонних конфліктів. Навіть не всі російські історики згадували цю битву у своїх фундаментальних працях, присвячених історії Росії. Археологи взагалі виявились безсилі знайти хоч якісь артефакти на місці так званої битви.
Однак процес продовжився. Остаточно міфологізував образ Олександра Невського кінорежисер Сергій Ейзенштейн на догоду Йосипу Сталіну. Кіно було використано як ідеологічна зброя для протиставлення російського народу західному світу. Водночас по-справжньому значні наслідки мала битва балтських язичників (племен жмудинів і земгалів) при Саулі в 1236 році. Вони билися проти ордену мечоносців, тоді магістр ордену загинув, а сам орден зазнав таких втрат, що змушений був об’єднатися з тевтонцями.
Битва на Куликовому полі
Серед перебільшень, характерних для літописів, дані про військо Дмитра Донського в 1380 році можна віднести до фантастичних. Уявіть собі 400-тисячне військо на одному полі! Та задумайтесь, чи можна було прогодувати одночасно стільки сил. Така кількість військових просто підірвала б економіку Московського князівства. Не кажучи вже про те, що таке військо просто перевищувало все населення Московського князівства.
Археологи, дослідивши площу 25 гектарів, виявились безсилими знайти хоч щось, що підтвердило б факт битви. Найімовірніше на Куликовому полі відбулися лише бої передових загонів. Мамая значно більше цікавила битва за престол орди з Тохтамишем, і він просто відступив, щоб не розпорошувати сили. За два тижні після так званого розгрому Мамай зійшовся в битві з Тохтамишем і програв йому.
Історики переконані, що можливість так швидко зібрати військо означає, що битви на Куликовому полі просто не було. До того ж так звана перемога Донського не звільнила Москву від залежності. Виходить битва була просто заради битви? Розорення Тохтамишем Москви також свідчить про слабкість війська Дмитра Донського.
Сінопська битва
Історики не мають жодного сумніву щодо того, скільки кораблів брало участь у Сінопській битві. Твердо знають, де вона відбувалась і не мають жодних сумнівів, який корабель вийшов з битви вцілілим, який згорів, а хто викинувся на берег. 1853 рік справді приніс блискучу перемогу російського флоту над турецьким.
Але є одне «але». Сінопська битва стала останньою битвою вітрильних флотів. Російський флот після повернення до Севастополя за два роки був затоплений. Бо не мав жодного шансу перед сучасним флотом Англії і Франції. Тому найкраще, що можна було зробити з ним — це зняти гармати та затопити кораблі, щоб хоч якось загатити гавань. Переможець Синопської битви адмірал Нахімов мусив продовжити війну на суші й загинув на Малаховому кургані.
23 лютого 1918 року
Історія Червоної армії почалася з брехні. Спочатку Ленін обіцяв солдатам мир. Однак, прийшовши до влади, швидко зрозумів, що тільки армія може гарантувати контроль над ресурсами. Революція, яка починалася на вулицях, закінчилася тим, що в країні оголосили мобілізацію, а за дезертирство стали розстрілювати як за часів царя.
Звичайно, більшовики не хотіли залишитися в історії брехунами, тому стали брехати ще більше. 23 лютого 1918 року назвали днем «народження» Червоної армії, яка начебто дала бій імперіалістичним німецьким військам під Нарвою. Насправді більшовики втекли з Нарви й Пскова та зі страхом чекали наступу німців. Радянський уряд поспішив перебратися з Петрограда до Москви. Наступ німців спонукав більшовиків до Брестського миру, який обмежив на деякий час загарбницький апетит Радянської Росії.
Бій під Прохорівкою
Здавалося, доба літописів з їхньою схильністю до перебільшень минула, й історики нарешті можуть працювати з самими фактами. Але радянська влада перетворила історію Другої світової на брехливу пропаганду. Наприклад, Воронезький фронт після Курської битви повідомляв про 4000 німецьких танків, які брали участь у битві. Але німці на цій ділянці мали всього 1303 нових танки, 190 застарілих танків, 253 штурмові гармати (понад 100 машин участі в битві не брали). 2644 танки і 35 штурмових гармат за звітами Воронезького фронту були знищені. Про знищення 928 танків і 32 штурмові гармати звітував Центральний фронт.
Насправді група армій «Центр» втратила 87 танків і штурмових гармат, група армій «Південь» — 161 танк і 14 штурмових гармат. Радянські льотчики відзвітували про 3700 знищених німецьких літаків, хоча на Воронезькій ділянці фронту німці втратили лише 1030 літаків.
Одним із найлегендарніших боїв Курської дуги стала битва під Прохорівкою. Олександр Василевський доповідав Сталіну про 200 танків противника, які по закінченню бою були знищенні. Коли на місце бою приїхав Георгій Жуков, він побачив здебільшого підбиті радянські танки. За ніч німці змогли евакуювати всі танки, які можна було відремонтувати. Отже, втрат німці зазнали, але продовжили відчувати себе досить безпечно, щоб відбуксувати підбиті танки. Жуков був розлючений та готовий влаштувати суд, але пропаганда вимагала картинки. Тому радянські танкісти стягнули в одне місце кілька десятків підбитих німецьких танків, щоб фотографи могли легітимізувати вигадану перемогу.
Мала Земля Леоніда Брежнєва
А от роздмухування ролі Леоніда Брежнєва у воєнних діях на Малій землі досягло таких масштабів, що радянські люди стали складати про це анекдоти.
Телефонує Сталін Жукову й питає:
— Де ви з Рокоссовським збираєтесь наступати?
Жуков відповідає:
— Ось додзвонюся на Малу землю полковнику Брежнєву, порадимось з ним, тоді й вирішимо!
Або такий.
Поки я захищав Малу землю, ти відсиджувався в Сталінграді!
Після цього, кажуть, ветерани-фронтовики, яким випало воювати на Малій землі стали сором’язливо замовчувати цю сторінку своєї біографії. Бо що більше працювала пропаганда, то більше людям здавалось, що битва на Малій землі — вигадка.
«Атака століття» Марінеску
Насамперед підкреслю, що за законами і звичаями війни командир Олександр Марінеско вчинив формально правильно. Він топив ворожі кораблі зі зброєю та військовими в зоні бойових дій. Інша справа, що радянська пропаганда героїзувала кожен його постріл торпедою і замовчувала про кількість жертв серед цивільних. Так на круїзному човні «Вільгельм Густлофф» під час торпедної атаки могло знаходитись до 10 000 біженців, які сподівались евакуюватися зі Східної Пруссії, що ось-ось мала опинитись під ударами Червоної армії. На палубах знаходилося стільки людей, що ніхто не міг їх вже перелічити.
«Густлофф» був державним човном і за наказом мав перевозити військових і зброю, що давало повне право атакувати його. Затоплення «Вільгельма Густлоффа» стало однією з найбільших трагедій завершального етапу війни. Німцям довго не розголошували масштаби трагедії, щоб не деморалізувати націю.
Але це був не кінець. Услід за «Густлоффом» Марінеско потопив пасажирський лайнер «Штойбен» на якому перебувало понад 4000 людей, більшість — поранені. Марінеско заявив, що сплутав лайнер з крейсером. Радянську пропаганду неспівмірна кількість загиблих цивільних і військових не бентежила.
У 1990 році вже після смерті Марінеско його назвали Героєм Радянського Союзу. Спорудили йому пам’ятники в Калінінграді, Кронштадті і Петербурзі. А також присвятили фільм «Перший після Бога».
Штурм Берліна
Штурму Берліна з героїчним підняттям прапора над Рейхстагом могло не бути. Вистачило б взяття міста в облогу на два тижні. Американці та британці порахували, що вони вже втратили достатньо людей на цій війні, тож від штурму відмовились. А от Сталін, бажаючи продемонструвати Заходу, на що здатна Червона армія, тільки зрадів. А оскільки за традицією перемогу над ворогом вирішили привʼязати до значущої дати — 1 травня, то замість планомірного наступу солдат кинули у звичайну м’ясорубку. Хоча Червоній армії довелося битися в Берліні не з елітними частинами, а з недобитками та народним ополченням, у вуличних боях загинули 75 000 червоноармійців. Ще 300 000 було поранено. Звичайно, для Радянського Союзу штурм Берліна став сакральною подією, але з точки зору військового мистецтва й тих, хто брав участь у штурмі, це була найтупіша м’ясорубка.
Чеченські війни
Перша війна в Чечні була відторгнута російським суспільством. Звичайні цивільні не розуміли, навіщо росіяни мають гинути в горах і ще досить чутливо ставилися до прав і свобод інших націй. Але з приходом до влади Путіна почали вибухати будинки в Росії, людей масово стали брати в заручники. І пересічний росіянин зненавидів чеченців.
«Вони всі мають померти, навіть якщо там є пару нормальних людей!» — лунало з телеекранів. Доволі швидко стало зрозуміло, що теракти налаштували проти Чечні весь світ і зіграли на руку російській владі, від якої суспільство забажало рішучих дій. Згодом почала з’являтися інформація про причетність ФСБ до терактів. Але її перебивали кіно та серіали про мужніх фсбшників і лихих чеченців. Пореченков та інші актори зробили собі імена на подібних проєктах. За моральної підтримки росіян почалася друга чеченська війна.
Однак перемогла в ній не зброя, а гроші й телевізор. Ічкерія не отримала незалежності, але отримала великі дотації та зосередження всієї влади в руках тайпа Кадирова, якого ніхто не може контролювати. За допомогою телебачення кінець терактів у Росії приписувався міцній руці Путіна, а не підступності і безпринципності ФСБ. Але пропаганді й цього було замало, і Кадиров, який хизувався, що вбив першого росіянина в 16 років, отримав звання Героя Росії. Кіно та серіали про чеченських бойовиків зникли з екранів. А окремі російські військові навіть були показово засуджені за воєнні злочини. І якщо раніше чеченці перебували в Росії на правах біженців, то тепер стали господарями життя, вдаючись до залякування, хабарів і просто ігнорування російських законів. Росіяни аплодують Кадирову, ховають очі та швидко проходять на вулиці повз кавказців, щоб швидше дістатися квартири, де телевізор розповість про чергову перемогу. Так, це ще не кінець. Бо фінальну крапку в цій «перемозі» Росії тепер доведеться ставити Україні.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Написані кров’ю: 10 правил перемоги;
Від Ватикана до Америки: 12 польських друзів України;
Повстанці проти паханів: як українці почали розвал ГУЛАГа;
Анекдоти та смішна брехня: як жартували радянські пропагандисти;
