Брехливі та дволикі, радянські пропагандисти часто висміювали тих, кого славили. У ті часи ходило багато анекдотів, у яких змальовувалася справжня картина життя в СРСР. Історик Олександр Вітолін розповідає про облудних журналістів та їхні жарти.
Олексій Аджубей
Редактор газет «Комсомольська правда» та «Известия» Олексій Аджубей був зятем Микити Хрущова та сильно йому заздрив. Цю заздрість добре ілюструє анекдот:
Після усунення Хрущова від влади Аджубей зрозумів, що одружився через кохання.
Аджубея шпиняли й за його редакційну роботу, хоча насправді всі радянські газети були однакові брехливі.
На Пленумі ЦК Хрущов після польоту Гагаріна каже: «Наступного разу в космос полечу я та Аджубей, щоб він міг потім підготувати статтю про мої досягнення в космосі!» — «Товариш Хрущов двоє полетіти не зможуть» — «Ну тоді полетить тільки товариш Аджубей».
Я переконаний, що більшість радянських жартівників з радістю опинилися б на місці зятя Хрущова. Але зараз цікавіші анекдоти, які розповідав сам Аджубей. Належачи до касти недоторканих, він все-таки не забував підкреслювати, що той чи інший анекдот любить розповідати Хрущов. Страхувався таким чином Аджубей від гніву КДБ чи нагадував, що Хрущов його тесть, ми вже не дізнаємося.
Валерій Дружбинський у книзі «Писатели шутят…» записав анекдот, почутий від Аджубея, який, за його словами, розповідав Хрущов.
Поїхав якось до Сибіру. Бачу — сторічний дідуган. Питаю: як ти жив до Жовтневої революції та як ти живеш тепер? Дідусь відповідає: «До Жовтневої революції було в мене дві шуби, було дві пари чобіт і їжі було вдосталь, а тепер ось шуба одна і та стара, одна пара чобіт дірявих і з їжею важко». Хрущов розсердився: «Та ти знаєш, що є країни, де людям зовсім нема чого їсти та носити?» «Отже, Жовтнева революція в них була раніше, ніж у нас», — відповів дід.
Інший улюблений анекдот Хрущова, на перший погляд, був аполітичним, але при цьому був максимально радянським:
У суперечці полковник припер генерала неспростовними аргументами. У відповідь на це генерал, не маючи, чим відповісти, зробив крок вперед і гаркнув: «Полковник, ви забуваєтеся!»
Інший радянський журналіст і ветеран війни Георгій Арбатов у своїх мемуарах описав радянську систему через анекдот про військових:
«Солдате, ти німця боїшся?» — «Ні!» — «Що, зовсім нічого не боїшся?» — «Чому нічого? Старшину!»
Олександр Бовін
Коли політичного оглядача «Известий» Олександра Бовіна запитали, чи читав він останній виступ Брежнєва, Бовін відповів: «Навіщо мені його читати, я цей виступ писав».
Підспівуючи партії, Бовін водночас вважав себе шістдесятником. Однак про шістдесятництво й взагалі будь-які натяки на опозиційність поглядів стало відомо вже після падіння Радянського Союзу. Але серед так само глибоко законспірованих шістдесятників-пропагандистів Бовін мав славу «постраждалого». Якось у листі до подруги Бовін написав: «Боже мій, на що я витрачаю своє життя — пишу для якихось ідіотів». Цей лист потрапив до КДБ. Тодішній очільник КДБ Юрій Андропов показав крамольний лист Брежнєву не щоб нашкодити Бовіну, а тому що був впевнений, якщо він не покаже листа, це зроблять інші й обернуть це проти Андропова. За «ідіотів» Бовіна лише викинули з апарату Центрального комітету партії, але довірили газету «Известия». Отже, Бовіна понизили та перевели з роботи, де він мав більше привілеїв, але довірили одну з найбільших радянських газет. І він старанно доводив своїми статтями, що гідний цього. У той час КДБ могло зламати життя за менші дрібниці. Згодом Брежнєв все ж пробачив Бовіну і повернув назад. Для журналістів, які працювали під його керівництвом, він запам’ятався як знавець сотень політичних анекдотів, які розповідав на літучках, у бесідах з друзями й колегами, за чаєм. Звичайно, Бовін вважався їм героєм, адже вони не могли так вільно висміювати радянський лад.
Зігнали колгоспників на лекцію. Після лекції колгоспника питає товариш: «Про що говорили?» — «Про двох євреїв — Гегеля і Феєрбаха». — «І що?» «Ну, в одного зерно якесь знайшли, а в іншого матерію. Посадять їх, мабуть».
На колгоспному зібранні вручають подарунки за відмінну роботу до річниці революції. «За відмінну роботу в полі товариш Іванова преміюється мішком зерна!» Лунають аплодисменти. «За відмінну роботу на фермі товариш Петрова преміюється мішком картоплі!» Лунають аплодисменти. «За відмінну громадську роботу товариш Сидорова преміюється зібранням творів Леніна!» У залі сміх і вигуки: «Так їй бл*ді і треба!!!»
«Що таке філософія?» — «Це лов чорного кота в кімнаті без світла». — «А що таке марксистсько-ленінська філософія?» — «Марксистська філософія відрізняється тим, що кота в кімнаті немає, але один із ловців весь час кричить, що спіймав цього кота».
«Ти куди відпочивати поїдеш?» — «Ленінськими місцями». — «Сарай, шалаш, Горкі, Шушенське?» — «Ні, Женева, Цюрих, Париж, Лондон!»
Музей. На картині зображений шалаш, з якого стирчать п’ятки. Екскурсовод: «Картина називається „Ленін в Польщі“». — «Це п’ятки Леніна?» — «Ні, це п’ятки Троцького та Крупської.» — «А Ленін де?» — «Я ж кажу — Ленін в Польщі!»
«Рабінович, завтра на демонстрації ви понесете портрет Брєжнєва!» — «Ні! Що ви! Я ж уже всіх носив: і Троцького, і Каменєва, і Зінов’єва, і Бухаріна, і Рикова… А потім і Сталіна, і Берію, і Молотова, і Малєнкова, і Кагановича… і де вони тепер?» — «Слухайте, Рабінович. А у вас легка рука!»
Пленум ЦК з сільського господарства. Шукають головні перепони розвитку радянського сільського господарства. Після довгих дискусій з’ясували, що їх чотири: весна, літо, осінь, зима.
Мати Брежнєва приїхала до сина в гості, подивилась як він живе і розплакалась. «Чого ви, мамо?» — «Все добре, все добре! Але що буде, якщо більшовики прийдуть?»
Комунізм — це коли у кожної радянської людини в магазині є свій знайомий м’ясник.
Кожен рік в країні переломний. Схоже, все життя так у гіпсі й проведемо.
Журналісти радянських часів і після розпаду СРСР з захопленням відгукувались про Бовіна як про людину, редактора та правдоруба. Та найважливіше Бовін сказав наприкінці свого життя: «Я вступив до партії у 21 рік, який тут кар’єризм? Просто всі гарні люди, що оточували мене, були комуністами. Я був студентом, найкращі студенти були комуністами. І я хотів бути таким, як вони, схожим на них, і я вступив в партію для цього. Тим більше що всі ці ідеали, яким нас вчили, були й моїми ідеалами. А коли я вже став дорослішим, тоді, звичайно, став думати сам — і тут виникли складнощі. І я б не сказав, що я пішов. Партія з мене пішла, а не я вийшов з партії — буде точніше так сказати».
Мелор Стуруа
У 1984 році демократичний світ вирішив відсвяткувати той факт, що антиутопія Джорджа Орвелла для країн західного блоку так і залишилась антиутопією. Радянський Союз, в якому «1984» Джорджа Орвелла могли прочитати лише найбільш привілейовані комуністи з доступом в «спецхран», вирішив раптом і собі довести, що Соцблок — вітчизна орвеллознавців. Оскільки твір Орвелла в Радянському Союзі звичайним радянським журналістам був недоступний, то писати про англійця доручили МЕЛОРу (тобто М(аркс)-Е(нгельс)-Л(енін)-О(ктябрская)-Р(еволюція), де між Л і О могла випасти С(талін) Стуруа, який дописував для «Известий» із США.
Для такої відповідальної статті Мелор Стуруа мав найблагородніше більшовицьке походження. Його батько Георгій Стуруа в революційні роки врятував Анастаса Мікояна від розстрілу в Баку, давши хабар начальнику тюрми. Після перемоги більшовиків Мікоян не забув свого рятівника і не лише допоміг йому зробити кар’єру в Грузинській РСР, але й подбав про сина. Юний Мелор Стуруа злетів так високо, що на дачі Берії грав у більярд зі Сталіним. Тож закономірно, що свою журналістську кар’єру Мелор Стуруа почав у газеті «Известия», яка була друкованим органом президії Верховної Ради СРСР. Згодом Мелор Стуруа супроводжував Хрущова під час його поїздок країнами сходу.
Довіру партії написати про орвеллівське Міністерство Правди Мелор Стуруа виправдав. В «Известиях» за 14 і 15 січня 1984 року Джордж Орвелл був затаврований у найкращих традиціях.
«Ренегат соціалізму, що перетворився з попутника прогресу на лазутчика реакції, замислив свій роман у жанрі соціально-політичної утопії як карикатуру на наш лад на прикладі лейбористської Англії, «перероджену» в «комуністичну». Але історія зіграла — не могла не зіграти — злий жарт і з автором роману, і з його апологетами. Кожен рік від 1949-го по 1984-й все чіткіше, все переконливіше показував, що Орвелл, сам того не бажаючи, сам того не відаючи (хоча останнє можна заперечити), намалював не карикатуру на соціалізм і комунізм, а досить реалістичну картину сучасного капіталізму-імперіалізму. Те, в чому вправлялась бурхлива фантазія Орвелла, стало явою для західного світу, і в першу чергу Сполучених Штатів Америки — справжнього, а не уявного «центра зла» наших днів».
І лише після такої «порки» Орвелла радянський читач вперше дізнався про світ змальований ним в «1984» в якому «Війна — це мир. Свобода — це рабство. Незнання — це сила», про дводумство як наслідок дій Міністерства миру, Міністерства любові та Міністерства правди. Додам, що Мелор Стуруа як щирий комуніст після розпаду Радянського Союзу залишився жити та працювати в «центрі зла» — США, де й помер 1 червня 2021-го у віці 93 років.
Стуруа дуже любив тішити знайомих анекдотом про американську іпотеку.
Соціологічна служба проводила анкетування сімейних пар на тему сексу. Через якийсь час у квартирі лунає дзвінок телефону: «Вибачте, містер Сміт, але у ваших анкетах виявилась неточність. Ви пишете, що займаєтесь сексом тричі на тиждень, а ваша дружина — тричі за ніч». — «Все правильно. Це наша єдина можливість сплатити іпотеку».
Таку зловтіху Стуруа пояснити легко — він ніколи не жив в радянських комуналках.
Та навіть такий комуніст з родоводом розповідав анекдоти про СРСР.
80-ті роки. В аеропорту Шереметьєво євреї-емігранти чекають на літак до Відня. По радіо оголошують: «У зв’язку з вильотом делегації ЦК КПРС до Парижу рейс на Відень відкладається». Через годину: «Рейс на Відень відкладається через виліт до Риму делегації профспілок». Рабінович каже товаришу: «Слухай, Фіма, якщо вони всі вилітають, може, нам залишитись?»
Валентин Зорін
Валентин Зорін, як і Мелор Стуруа, мав величезну довіру радянської влади, що дозволяло йому десятиліттями працювати в США. І Зорін старанно лякав радянських громадян високою злочинністю в США та іншими жахами.
Михайло Веллер у книзі «Легенди Невського проспекту» присвятив Зоріну главу «Американіст».
«Про Зоріна був жарт персональний. З’явився він у часи візиту до Союзу Генрі Кіссінджера через їхню неймовірну схожість. «Скажіть, будь ласка, пане Зорін, ви єврей? — Я — руський! — А-а. А я тоді американський». Зорін, знаменита в ті часи людина, років двадцять безвилазно просидів в Америці. Він був собкором і ТАСС, і АПН, і «Правди», і іншого. У цій Америці він страждав і жертвував життям на фронтах класової боротьби. Зорін жив в американському котеджі, їздив на американській машині, їв американську їжу та носив американський одяг. У відповідь він зумів розповісти про Америку стільки бридот, що будь вона слабшою та меншою, давно впала б під тягарем його звинувачень. У професійному середовищі його називали «Валькою-помийкою». Зорін був професіонал і не було в Америці такої дрібниці, яку б він не обертав би їй для докору і нам для похвали. Вмів відробляти гроші. А гроші були непогані; зелені такі. Бакси. Не кожен зможе за антиамериканську невсипну діяльність отримувати в американській валюті. Такий був час акробатів пера і шакалів ротаційних машин».
Після падіння радянської системи Зорін написав книгу спогадів, в якій Хрущова під час візиту до Англії змалював досить відсталою людиною. У часи Хрущова він собі такого, звичайно, не дозволив би, а в новій Росії Зорін швидко зорієнтувався і зробив образ борця з культом Сталіна більш анекдотичним. Син колишнього радянського лідера Сергій Хрущов спогади Зоріна назвав фентезі.
Коли до влади прийшов Путін, на питання кого слід вважати великим історичним діячем — Брежнєва чи Путіна, Зорін поквапився принизити Брежнєва:
Брежнєва, з яким я був добре знайомий, великою постаттю назвати не можу. А Путін вже ввійшов у гарному сенсі в історію Росії. Як можна порівнювати дуже посередню фігуру Брежнєва з видатним діячем, який до того ж ще не завершив свій шлях? Неспіввідносний масштаб.
За лестощі Путіну у 2015-му Зорін був нагороджений Орденом Олександра Невського. А коли помер, виявилося, що радянська брехня знов у пошані. Кремлівські журналісти лили за Зоріним сльози. А от Сергій Лойко мав розкіш написати чесно (і анекдотично):
Помер Зорін. Про померлих ДОБРЕ. З його шедеврів особливо запам’ятався один: «А ось по мосту рухається колона машин безробітних…»
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Бандера, Привид, ЗСУ: патріотичні товари українських брендів;
Ізраїль не пробачає: як карати ворогів;
Невивчений урок: 8 книжок, написаних під час війни;
