Він офіцер, але воював на Київщині як простий солдат. Він відверто говорить про свій страх і перемагає його, вступаючи в бій. Він веде сторінки в соцмережах, щоб розповідати про війну. Ростислав розповів Вікенду про бій за Гостомель, вистріли з NLAW та серденько від киянки.
— 22 лютого ми вже розуміли, що ось-ось почнеться війна. У мене речі вже були складені. 24 лютого о 5:40 мені зателефонували й сказали: «Почалося». Я швидко зібрався та поїхав до військової частини. Закурив, хоча не курив до цього.
Ми отримали зброю, боєкомплект і відправилася на Київ. Коли раніше я виїздив на виконання завдань у зону ООС, то дорога залізницею забирала 2-4 дні. Тепер ми домчали дуже швидко й без зупинок. Увесь час читали новини в телеграмі.
Коли вийшли в Києві, над нами почався повітряний бій. Не знаю, чи це правда, але хлопці казали, що то Київський привід збивав «сушку» росіян.
Ми зайняли кругову оборону, розвантажили техніку. Колоною танків рушили Києвом. Місто було майже порожнім. Пам’ятаю, по дорозі йшла дівчинка з собакою. Вона випустила повідець і склала з пальців сердечко. Було дуже круто це побачити тоді.
Прибули у важливе стратегічне місце. Пробули там кілька днів. За посадою я мав бути командиром танку, але танків нам просто не вистачало.
Уночі 3 березня нас розбудив начальник штаба та спитав, хто готовий допомагати піхотинцям у Гостомелі, бо там відступив один наш взвод. Ми з побратимом визвалися. Взяли із собою 17 NLAW і 60 гранат. Один наплічник був наповнений гранатами, в інший склали цигарки й енергетики. Я не вмів стріляти з NLAW, але ще вночі подивився відео в Ютубі.
Сіли в «газон» і поїхали до Гостомеля. Це для мене було найважчим рішенням. Тоді я зрозумів, що всі військові нагороди, які є в державі, я можу сам собі видати. Бо я переміг свій страх.
@rohanros #зсу?? #army #война #дома ♬ оригінальний звук – ARCHER.RoS
На в’їзді в Гостомель нам назустріч вийшли з підвалів наші хлопці. Комбат сказав, що ми з NLAW маємо висуватися наперед, чекати на ворожу колонну. Нас повезли наперед. Дорогою я бачив, як валяються мертві російські солдати, все горить, димить, стріляє.
Нарешті машина зупинилася, командир наказав бігти вперед. Я взяв два NLAW, ще один прихопив мій друг, і ми побігли. Заскочили в першу траншею. Потім я дізнався, що саме в ній загинув Боцман — мій колишній вчитель фізкультури Сергій Кулик*. Він воював з 2014 року і має звання Героя України посмертно за той бій.
*3 березня, під час звільнення Гостомеля від російських окупантів кулеметник взводу Сергій Кулик вступив у бій з противником, який атакував місто десятьма бойовими машинами десанту та приблизно сотнею піших загарбників. Отримав кульові поранення, але продовжував прикривати передислокацію бійців. Своїм героїзмом Сергій не допустив проникнення ворога, ціною власного життя він зберіг життя побратимам.
Я встав на його позицію. Переді мною в трьох метрах знаходився підбитий БРДМ, навколо виднілися розкидані російські солдати. Над нами літали їхні безпілотники.
Для запуску NLAW потрібна батарея. Вона має один мінус: погано працює на холоді. Я брав ті батареї та ховав їх під розгрузкою, притискав до тіла. Зігрівав, тоді ми їх знову під’єднували. Потім змінювали позицію. Нову шукали, бігаючи між кулями. Почув із командирської рації, що на нас рухаються російські танки.
Крім нас із побратимом, були прикордонники з гранатометом, два танки без броні та динамічного захисту. Усі інші наші бійці були з автоматами. Усе навколо стріляє, ти сидиш між тією стріляниною, підкурюєш цигарку, а на тебе сиплеться земля. Відчував великий страх. У такі моменти відступають усі звичні емоції та вмикається режим максимального самозбереження. Почали стріляти їхні танки. Один ми вивели з ладу, потім підбили наступний. Отримали команду відступати. Відійшли за міст, щоб зайняти оборону.
Наступного дня я помився й тільки ліг спати, як прийшов комбат і сказав, що маємо їхати далі, бо можливий прорив через річку Ірпінь. Через адреналін я тоді ще не до кінця усвідомлював те, що відбувалося. Спочатку на усвідомлення навіть немає часу. Але на другий день, коли ми їхали на підсилення 72 бригади, я кілька годин обдумував це все. Розумів, що можемо не повернутися.
Прибули вночі, закріпилися на мосту. Біля нас ще був хлопець із Javelin. Коло річки було неймовірно холодно, тож ми сховалися в бетонному укритті, обійняли один одного і так чекали. Ніч була настільки холодною, що коли ми вставали, то не могли розпрямити руки. Але наступу вночі не було. Зранку нас відправили назад.
Наприкінці березня їздили відбивати село по Житомирській трасі. Бачив на трасі розстріляну автівку і в ній загиблу цивільну людину. Запам’яталося, як нас зустрічали місцеві в тому селі. Просили, щоб ми не йшли. За цивільних було найбільше боляче.
Ще у 2015 році я обрав шлях кадрового військового та вступив до Національної академії сухопутних військ. Моя спеціальність — управління діями танкових підрозділів. На жаль, морально-психологічна підготовка до бою в збройних силах недостатня або відсутня. Є підготовка з озброєння, тактики, інші предмети. Тому в критичних ситуаціях не всі можуть триматися.
Маю офіцерське звання, але в боях на Київщині брав участь як звичайний піхотинець. У мене є звичка знімати відео для себе, щоб передивлятися їх, коли пройде час, і згадувати якісь моменти. Якось увечері я виставив у ТікТок відео, як ми виходили з бою в Гостомелі. Вранці на ньому було 2,5 мільйони переглядів.
Тоді таких відео в мережі ще не було. Я жив моментом, не загадував наперед. По коментарях бачив, що мої відео укріплюють впевненість українців. Мені телефонували журналісти BBC, пропонували інтерв’ю. Я відмовив, ми якраз були в обороні, просто не було часу. Давав інтерв’ю чеському телебаченню. Зверталися журналісти інших країн. Моя задача — не популярність. Я просто воюю та ділюся деякими моментами з того, що бачу. Не читаю коментарі росіян, ніяк не реагую на них. Немає сенсу, вони нічого не змінять, це марнування мого часу.
@rohanros #зсу #army #ukraine #army ♬ Доброго вечора – Where Are You From – PROBASS ∆ HARDI
Російським військовим забороняють знімати такі відео, їм взагалі перекривають доступ до інформації. Вони мають отримувати її лише від своїх командирів. Я викладаю відео з запізненням, не знімаю таких об’єктів, по яких можна зрозуміти, де ми зараз знаходимося. Одного разу я схибив, тоді мені передали зі штабу, що слід бути обережнішим. Ніяких інших заборон від командування не було.
Звісно, своїй дівчині я не розповідаю ті страшні речі, які зі мною відбуваються. І от якось, коли мені дуже важко, бо я п’ять діб не роззувався й нормально не мився, вона телефонує та розповідає, як збирається гуляти з подружками. На якийсь момент я відчув образу. Цивільні люди не розуміють того, що у нас тут. А з часом зрозумів, що я для того на передовій, щоб моя дівчина у своєму місті жила спокійно.
Не можуть усі постійно жити в напрузі. Має бути й нормальне життя. Росіяни не воюють з 300-тисячною армією українців. Вони воюють з усім нашим народом, бо кожна людина хоч чимось допомагає військовим і робить свій внесок у перемогу.
Читайте також: Зі зброєю та анекдотами: як воює Кирило Сазонов;
Від чумаків до галичан: як до Києва сіль возили;
Полювання на бункерного діда та зачистка Чорнобаївки. 10 ігор війни;
Як розшукати тваринку: 9 правил;
Суржик, лайка та військовий корабель: як війна змінила українську мову;
Тримайся, пташко. Як у Києві розводили голубів для війни та пошти.
