Засудити Кремль: як українці домоглися трибуналу

^{Рафаель Лемкін (стоїть крайній праворуч) серед представників країн, які підписали Конвенцію ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього}

Як один українець домігся того, щоб Москву судили за злочини проти України? Якими були наслідки першого трибуналу проти Кремля? Історик Олександр Вітолін розповідає про міжнародний суд проти Москви.

Притягнення Росії до юридичної відповідальності за злочини в Україні вже не викликає сумнівів. Питання лише в тім, побачимо ми на майбутньому трибуналі живих арештантів чи покидьки не доживуть до арешту. Але мушу зазначити: Гаазький суд лише за вісім років засудив і оголосив у міжнародний розшук виконавців винних у збитті малазійського Боїнга, не згадавши при цьому про головного винуватця — Путіна. Перший трибунал, який українці готували для СРСР, готувався ще довше.

У 1948 році Генеральна асамблея ООН ухвалила Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Одним із батьків цієї Конвенції був Рафаель Лемкін. Рафаель Лемкін був євреєм, який народився в селі Безводне на Гродненщині (територія сучасної Білорусі), вивчав право у Львівському університеті, а потім у Німеччині. У Польщі Рафаель Лемкін зробив успішну кар’єру правника. Але в 1939-му СРСР і Німеччина почали Другу світову війну, і Лемкін вступив до польського війська та був поранений у голову під час оборони Варшави.

Йому вдалося втекти до Швеції, а потім емігрувати до США. Під час Голокосту Лемкін втратив 49 родичів. Вижили лише брат Еліас із родиною, але вони потрапили до радянського концтабору. Рафаелю Лемкіну вдалося допомогти родині брата та домогтися їхнього виїзду до Канади. У США Лемкін викладав право в університетах і запровадив термін «геноцид». У Нюрнберзькому трибуналі Лемкін брав участь як радник. Досвід із цього трибуналу він використав для підготовки Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

Конвенція 1948 року визначила геноцид як будь-які з наступних дій, що здійснюється з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

вбивство членів цієї групи;
нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;
навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;
дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;
насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Також було визначено злочини, за які передбачене покарання відповідно до Конвенції:

геноцид;
змова з метою здійснення геноциду;
пряме та публічне підбурювання до здійснення геноциду;
замах на здійснення геноциду;
співучасть у геноциді.

Водночас СРСР домоглася виключення з визначення геноциду вбивства з політичних і соціальних мотивів.

За свою правничу діяльність на міжнародній арені Лемкін був двічі номінований на Нобелівську премію миру, але так і не отримав її. Лемкін підтримував зв’язки з українською діаспорою. У 1953-му він виступив із промовою «Радянський геноцид в Україні» під час роковин Голодомору, організованих українською діаспорою.

У 1959 році Рафаель Лемкін помер, але його ідеї продовжували жити. Одним із найактивніших борців за притягнення до відповідальності винних у геноциді українського народу став Володимир-Юрій Данилів. Він народився 24 липня 1921 року в селі Острожець на Львівщині. У 1944-му виїхав до Австрії. Спочатку Данилів став вивчати політичні науки. Під час навчання прискіпливо стежив за перебігом Нюрнберзького трибуналу й сподівався, що на наступному трибуналі Москва відповість перед Україною за Голодомор 1933 року. Присутність радянської сторони серед обвинувачів на Нюрнберзькому трибуналі розчарувала Даниліва: він убачав у цьому профанацію поняття судочинства, міжнародного права та справедливості.

Це мало вигляд, наче великі злочинці — російські більшовики — судили малих злочинців — німецьких нацистів. Проблеми міжнародного права, геноциду та правової відповідальності підштовхнули Даниліва вивчати право у Відні в Австрії та в Саскачевані в Канаді. У 1960-му почав власну адвокатську практику в Торонто. Разом із тим Данилів досліджував злочини радянської влади проти українського народу. Даниліва турбувало не тільки те, що радянська влада знищила близько 20 мільйонів українців, але й що продовжувала творити свої злочини та водночас відкидати всі звинувачення як наклеп «українських буржуазних націоналістів».

Усі спроби створення Міжнародного карного суду, який притягнув би до відповідальності винних згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду, зазнавали невдач через активну протидію радянських представників на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН. Але Данилів не складав руки та шукав інших можливостей донести світові правду про Голодомор. Ця діяльність потребувала значних затрат фінансів, часу, інтелектуальних ресурсів, але він не спинявся. Багато хто не вірив, що знайдуться юристи, які погодяться взяти участь у Трибуналі й тим самим виступити проти Радянського Союзу. Але наполегливість Даниліва довела, що скептики помилялися.

13 лютого 1988 року в Торонто почалася робота Міжнародної комісії з розслідування Голодомору в Україні 1932-33 років. Головою комісії став професор Стокгольмського університету Джекоб Сундберг. Також до роботи комісії долучилися відомі юристи з Великобританії, Канади, Франції та Бельгії.

«Світ довго мовчав про цей голод, але останнім часом з’являються в західних країнах спеціальні книги та статті на цю тему, що змушує навіть Радянський Союз говорити з цього приводу». Комісія дійшла до висновку, що внаслідок голоду загинуло 7,5 мільйона людей, з яких в Україні — щонайменше 4,5 мільйона. Міжнародна комісія визнала відповідальною за голод радянську владу.

На жаль, винні в організації голоду, які ще були живі, до відповідальності так і не були притягнуті. Міжнародна спільнота не хотіла псувати відносини з Радянським Союзом, в якому почалася перебудова, а українська діаспора без підтримки на державному рівні не могла сподіватись на суд над високопоставленими радянськими злочинцями.

Усе ж таки активна діяльність Володимира-Юрія Даниліва змусила навіть радянську владу говорити про голод 1933 року. Радянські історики, які раніше брехали про успіхи п’ятирічок, тепер заговорили й про голод, проте намагалися його виставити як загальносоюзне лихо, жертвами якого стали всі народи. Але й водночас радянська влада не бажала покаятися та вперто списувала все на посуху. Однак робота Міжнародної комісії з розслідування Голодомору стала фундаментом для діяльності істориків, юристів і дипломатів уже незалежної України, наслідком чого стало визнання Голодомору як геноциду на міжнародному рівні.