Як у Києві створювали майже коворкінги для всіх і притулки для запійних у межах державної програми боротьби за тверезість? Де у столиці були виноградні сади та для чого використовувався цей виноград? Скільки трактирів, пивних і винних льохів дозволялося мати Києву?
Наприкінці січня 1897 р. Київський міський комітет піклування про народну тверезість відкрив на Лукʼянівській базарній площі чайну з читальнею. Для неї було знайдено оцінений у 4000 руб. чотирикімнатний деревʼяний будинок, де одночасно могли розміститися близько 80 осіб. Нова установа відразу ж завоювала популярність, і в 1898 р. її відвідали, за звітом комітету, 900 хлопчиків, 200 дівчаток, 30 тис. чоловіків і 3 тис. жінок.
Проте плани піклувальників про народну тверезість цим не обмежувалися. Тому від початку вирішили збудувати там же, на Лукʼянівці, місткий народний будинок. Його проект розробив архітектор М. Артинов, і 27 травня 1901 р. відбулася закладка. Підряд на будівництво був відданий за 70 тис. руб. автору проєкту, і він за півтора роки впорався. У грудні 1902-го народний будинок піклування про тверезість було освячено, але коштував він на 30 тис. більше, і все це були благодійні пожертвування киян. Камʼяна будівля на початку Старо-Житомирської (Дегтярівської) вулиці, поряд із парком Київської міської залізниці (трамваю), нагадувала теремок.
А починалося все з того, що наприкінці 1894 р. міністерство фінансів Російської імперії, очолюване графом С. Вітте, почало вводити в країні винну монополію та звернулося із закликом до боротьби з пияцтвом. Для цього повсюдно почали створюватися піклування про народну тверезість. Їхнє завдання — розповсюджувати серед населення «здорові поняття про шкоду непомірного вживання міцних напоїв, вишукувати засоби для надання можливості проводити вільний час поза питними закладами, влаштовувати народні читання та бесіди, розповсюджувати видання, що розʼяснюють шкоду зловживання напоями, відкривати народні чайні, читальні, опікуватися відкриттям лікувальних притулків для тих, хто страждає на запої».
У Києві у 1896—1897 pp. почали діяти Південно-Західне товариство тверезості, яке очолив професор душевних і нервових хвороб університету І. Сікорський, а також губернський, міський і повітові комітети піклування про народну тверезість. Голови міського та повітового комітетів обиралися з-поміж шанованих громадських діячів, а губернським керував генерал-губернатор.
Алкогольним продуктом, який нині широко відомий та багатьма любим, горілка стала на початку ХІХ ст. А слово «горілка» з’явилося на 300 років раніше. Тоді воно означало спиртову настойку для лікувальних цілей. Лікарі використовували й вино — ліки на виноградній основі. «Горілка» була розведеним водою спиртом. Була також і «водичка» – розведений водою шипучий ягідний сік.
Уперше офіційно горілка була згадана в указі імператриці Єлизавети Петрівни в 1751 р. У ньому йшлося про «дозволення мати куби для двоїння горілок», тобто для перегонки простого вина. Пізніше так стали називати не тільки підсолоджені «подвійні» горілки, а й безбарвне вино. У 1819 р. Олександр І затвердив «Положення про горілки, що виробляються з російських виноградних вин та винограду». Указом дозволялося відкривати горілчані заводи лише в місцях, де вирощувався виноград. І обовʼязкова умова — використовувати у виробництві вітчизняний виноград.
Досить великі виноградні сади були й у Києві — на території Пустинно-Микільського монастиря, на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври, біля Кловського палацу, на Виноградній горі над Олександрівською лікарнею. Київський виноград не міг зрівнятися з кримським, але й він годився на горілку.
Власник горілчаного заводу мав не пізніше вересня подавати до повітової управи питних зборів відомості про виробництво. При цьому слід вказати прогнозований обсяг випуску горілки, а також посуд, який буде використаний для розливу. Після цього видавалися свідоцтво на право виготовлення та друк із прізвищем власника заводу. Тепер він міг виробляти необмежену кількість горілки, але відповідно до обсягу закупівель сировини в Росії або вже за врожаєм, отриманим на своєму винограднику.
Щодо горілчаної тари, то указ Олександра І встановлював такий порядок: «У міру вироблення горілок, вони розливаються за сортами; непідсолоджені — у бочки та барильця не менше трьох відер, які заводчиком пломбуються виданою йому печаткою, а підсолоджені горілки, ром, шром та арак — у штофи, півштофи та пляшки вказівної міри для відправлення із заводів ящиками, в кожному 48 штофів, або 9 півштофів, чи 80 пляшок».
Указне відро дорівнювало 12 кружкам, а місткість кружки — від 1,1 до 1,2 літра. З 1621 р. вживалася нова назва цього відра — «палацове». Воно вважалося питною мірою та вміщало рівно 12 л горілки. Зазнавали змін і дрібніші винно-горілчані ємності. Колись відро ділилося на 10 стоп, або 100 чарок. Потім зʼявився ківш — 3 чарки, що перетворився пізніше на горілчану сулію — 0,61 літра. Одночасно існувала й винна сулія — 0,768 літра. У ХVІІІ ст. замість стопи було запроваджено західноєвропейський захід — штоф. Він вміщував 1,23 л, а півштоф дорівнював бутлі. Штоф, в якому містилося 20 шкаликів, був не тільки мірою обʼєму, а й місткістю прямокутної форми. Це зручна якість штофу й зараз приваблює споживачів (зручно перевозити ящиками, зручно нести, наприклад, у портфелі).
Водночас безмірна свобода придбання спиртних напоїв часто призводила до потворних вчинків не лише цивільного населення, а й військових. У 1863 р. київський губернатор П. Гессе доповідав про це генерал-губернатору М. Анненкову й просив його розпорядитися, щоб продаж спиртного солдатам було заборонено. Оскільки доходило до того, що вони «дозволяють собі продаж казенного мундирного одягу, вживаючи вторговані гроші на пияцтво, і навіть всупереч чинним постановам власники питних будинків дозволяють собі міняти речі нижніх чинів на горілку».
У березні 1902 р. міністерство фінансів запровадило порядок видачі дозволів на питні заклади. Тепер встановлювалося, скільки населений пункт, виходячи з чисельності населення, міг мати трактирів і розпивальних лавок. Києву з населенням 265 350 осіб було дозволено з 1 січня 1903 р. не більше ніж 100 трактирів, 106 пивних лавок, 132 винних льохів з міцними напоями та 10 льохів з продажу вітчизняних виноградних вин. Тобто місту дозволялося 348 точок розпивання, а було 226 закладів. Тож читачі заради цікавості можуть зіставити їх із нинішньою кількістю місць, де наливають. Однак якщо по трактирах Київ норму майже «виконав» (їх було 92), то пивних лавок міг відкрити ще 46 і винних льохів — 68. Але це не означає, що кияни кинулися влаштовувати 122 точки, яких «бракувало». Місто мало їх стільки, скільки йому потрібно, але перейти верхню межу не могло.
Міська поліція суворо стежила за режимом роботи питних закладів, особливо у свята. Першого дня Великодня всі вони мали закриватися, торгівля міцними напоями заборонялася. На другий і третій — трактири, льохи та лавки можна було відкривати для відвідувачів лише після закінчення літургії, не раніше ніж 12 годин дня.
Обмежувався продаж спиртного в період призову до армії новобранців. Наприклад, у 1902 р. з 15 жовтня до 1 листопада та з 9-го до 15 листопада була заборонена торгівля питтям у трактирних закладах на Подолі. На цей час були закриті й казенні крамниці в районі Контрактового будинку, де збиралися призовники.
Про доходи від продажу вина та спирту говорять цифри. У 1899 р. у Київській губернії було вторговано 17 млн 568 тис. руб., при цьому чистий дохід становив 12 млн 716 тис. У середньому обиватель платив за відро (була така офіційна міра, що дорівнює 20 пляшкам) по 7 руб. 4 коп. З цієї суми 4 руб. йшли на сплату акцизу та 1 руб. 8 коп. скарбниця отримувала у вигляді прибутку. Міста Київської губернії того року із загального доходу мали для потреб 169 тис. руб. та ще 81 тис. було перераховано міським комітетам піклування про народну тверезість.
Київський комітет, що складався з 19 дійсних членів, очолював директор народних училищ Київської губернії Т. Лубенець. У його віданні були Лукʼянівський народний дім, 7 народних чайних з безплатними читальнями, лікарня для алкоголіків на 10 ліжок у Кирилівській лікарні (курс лікування від 6 до 12 міс.), 3 притулки «для осіб, які впадають у стан гострого спʼяніння» та 13 вечірніх класів для дорослих при міських парафіяльних училищах.
У народному будинку були: їдальня (відкрита з 10 до 21 години, обід коштував від 5 до 25 коп.), чайна (працювала з 6 до 22 години, порція чаю — 5 коп.), нічліжний притулок (відкривався о 19 годині, ночівля — 3 коп. з особи), безплатна бібліотека-читальня (при видачі додому на місяць платили 5 коп. за одну книгу), книжковий склад з музеєм навчальних посібників, театр на 550 місць (300 у партері та 250 на балконі) та кінематограф по недільних та святкових днях.
Крім того, були організовані безплатні класи для дорослих, популярно-наукові народні читання та амбулаторія, де недорогі ліки видавалися безплатно. Ще в Києві були народні чайні на Деміївці та в селі Мишалівці, але вони належали до Київського повітового комітету. Першу з них у 1898 р. відвідали 48 719 чоловіків та жінок, а другу — 12 130.
Після 1917-го у Лукʼянівському народному будинку спочатку розмістився районний робітничий клуб, потім — робітничий театр. Наприкінці 1920-х будівлю передали профспілці розташованого поруч трамвайного парку й у ньому влаштувався Клуб трамвайників. А 2004 року в його стінах відкрилася Мала опера.
Читайте також: Столичне спасибі: 10 фактів про подяку від Києва;
Андріївський — художникам, Мамай — дітям: чим відзначився скульптор Зноба;
Стати в’язнем та генієм в Україні: день народження Параджанова;
Киев 20-х годов: биткоины в маршрутках, котик-мэр и Диснейленд на Трухановом;
Мусорные войны, шаурма и смог. 9 главных киевских скандалов 2019 года;
Креативные, инстаграмные, заумные: необычные киевские скульптуры 2019.
