Кайдаші, анекдоти та критика великоросів: 12 подвигів Нечуя-Левицького

Він подарував нам Кайдашів і купу анекдотів про себе. Працював у Києві, був закоханий у місто. Не боявся критикувати Грушевського й терпіти не міг «великоросів». Історик Олександр Вітолін нагадує про 12 подвигів Нечуя-Левицького.

185 років тому народився Іван Левицький, більш відомий письменницьким псевдонімом Іван Нечуй. Київ він уперше побачив у 15 років, коли приїхав навчатися в духовну семінарію. Церкви юнака не вразили, а от київська зелень закохала в себе навіки. У 47 років Іван Левицький вийшов у відставку й назавжди оселився в Києві. Саме з Києвом повʼязані 12 подвигів Нечуя-Левицького.

Київська семінарія й академія

Навчання в Російській імперії було влаштовано так, що учні швидко втрачали інтерес до процесу. Найменш дисципліновані ставали гультяями. Івану Левицькому все-таки вистачило заповзяття вивчитися.

«Одначе ні «Лев», ні дзвони, ні давні церкви, ні Лавра мені не сподобались. Темні старі церкви з темними закалубками та притворами, з гробницями навели на мене сум. Мене дуже вразив город з його домами та величезний Дніпро з зеленими берегами. В семінарії було легше жити: там не було ні різок, ні паль, і наука була інтересніша.

Одначе старі вчителі нічого не робили, давали лекції по книжках, назначаючи нігтем, а в класі або жартували, або питали в учеників лекції до самого дзвоника. Але в семінарію почали прибувати молоді вчителі; вони вчили добре, поясняли лекції і заінтересували мене до науки. Шкільні книжки були богзна колишні, дуже давні. Розумніші ученики тямили це і вчились для себе дома по новіших шкільних книжках, по котрих вчились в гімназіях, а для класу вчились по старих. Класичні язики тоді вже зовсім впали в семінарії. Учителі приходили в клас на старі язики за півгодини до дзвоника, а ученики сміялись з того, хто вчив латинський та грецький язик».

Атмосефра в академії кращою не була, але вже траплялись цікаві предмети.

«В академії старі професори були дуже погані; вони читали лекції по старих, жовтих, як пергамент, листах або імпровізували самими фразами таку нісенітницю, що студенти перестали ходити на їх лекції і посилали по черзі по три чоловіка на лекцію. Класицизм зовсім упав, а єврейського язика ніхто вже не вчив. Зате ж були і дуже добрі професори, а найбільше молоді, котрі щиро працювали над наукою».

З академії Левицький вийшов з обсягом знань, який йому дозволив в майбутньому стати літератором.

У лещатах цензури

Потяг до літератури змусив Івана Левицького пройти випробування цензурою. У Російській імперії все підлягало цензурі. Цензорами були типові чиновники-бюрократи, яких не цікавила ні література, ні прогрес. Твір міг роками пилитися у столі цензора, а дозвіл на друк діставався дорогою цінною: цензор бездушно викреслював з твору все, що йому не подобалося. Бюрократична тяганина була надійним інструментом царського режиму у зросійщенні українців. Але Левицький стійко витримував лещата цензури й продовжував писати. Надійним шляхом обходу цензури була публікація у Львові, який тоді знаходився у складі Австро-Угорської імперії, або в Європі.

Режим

У 1885 році Іван Левицький вийшов у відставку з викладацької діяльності й оселився в Києві. Він мешкав у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (тепер Євгена Чикаленка). У дворі був садок, пасіка та маленький ставок. Левицький прожив до 1909 року, а тоді дім знесли. Знайомим він запамʼятався суровим дотриманням розпорядку дня: сніданок, робота над творами, обід, прогулянка містом до Дніпра, відпочинок біля річки, робота над творами, вечеря, сон.

Про Левицького ходило чимало анекдотів. Наприклад про те, як Левицький на власному ювілеї о десятій годині подякував гостям і пішов спати. Однак за педантичністю та дивацтвом Левицького крилася хвороба, яка змушувала його ретельно дотримуватися розкладу дня. Цим суворим режимом Левицький створив умови, в яких міг плідно працювати.

Хранитель історії

У Радянському Союзі звертали увагу винятково на ті твори Нечуя-Левицького, які мали класовий характер або зображували селянський побут. Цю традицію застав і я, навчаючись вже в незалежній Україні. Але Левицький з тою самою завзятістю писав історичні романи, які бачив шляхом до збереження памʼяті нації.

Серед історичних творів особливу увагу варто звернути на оперету «Маруся Богуславка» й романи «Гетьман Іван Виговський» і «Князь Єремія Вишневецький». Роман про Виговського Левицькому довелося видавати на заході, а роман про Вишневецького вийшов вже після смерті письменника аж в 1932 році.

Критика великоросів

До творів, які ніколи не пропустила б російська цензура, належить критична стаття, яку довелося публікувати у Львові під псевдонімом Іван Баштовий. Обороняючи шлях української культури, Іван Левицький дав гостру оцінку діям росіян.

«Руйнованя національностей, руйнованя хапливе йде на сходї Европи, а найбільше в Россиї з великою хапливостю і навіть з любовю, навіть з смаком, неначе сим хочуть зробити якийсь историчний великий доброчинок инчим народам. А справдї і Прусаки і Великоросси не роблять сим нїякої користи, нїякого добродїйства нї для себе, нї для инчих народів. Ми вважаємо на національну нетерплячість Великороссів, як на виявок расовий, дуже прімітивний, схожий з реліґійною нетерплячостю давних народів, яка, на приклад, ще й доси живе в натурі мусульманских народів. Сю прімітивну якусь руйнуючу силу великорускої раси давно примітили лїпші і світлїйші великорускі вчені та поети. Ще Грибоєдов, автор комедиї “Горе от ума”, побувавши в Криму в 1825 роцї і придивившись до кримского житя, до давних историчних міст, що стали руїнами вже за Россиї, писав в Петербург до свого приятеля з Феодосиї: Після Ґотів, Ґенуезцїв і т. д. в Крим “явились ми, всеобщіе наслѣдники, і с нами дух разрушенія”».

Мова Левицького

Особливих сил і нервів коштувала Левицькому боротьба за літературну мову. Коли йшлося про правопис, для нього не існувало жодних авторитетів — ні Михайла Грушевського, ні Івана Франка. Левицький боровся проти галицизмів, провінціалізмів і архаїзмів. Не всі його норми ми зрозуміємо (наприклад наполягання на вживання «йи» замість «ї»), але тоді українська філологія тільки почала становлення й відбулася вона саме завдяки таким палким суперечкам.

Євген Чикаленко згадував, що Левицький потерпав від прихильників, які не знали української мови, як він, але не могли вибачити критику Грушевського.

«Випадково зустрівся я з Ів. Сем. Нечуєм-Левицьким. Він наче вже не старіється далі: засох і держиться в одній мірі.

На моє запитання про здоровʼя відповідає:

— Та яке моє здоровʼя?! От, пролежав мало не два тижні, думав, що вже й помру. Стрівся я отак, як оце з Вами, з отим харцизякою, отим гайдамакою американським, отим Бородаїщем… Ну, як доброму, похвалився йому, що оце скінчив для VIII тому статтю про мову. Я, знаєте, все літо торік їздив по Київщині, по родичах своїх, та назбирав силу матеріалу. Отож у статті своїй я на основі того матеріалу доводжу, що Грушевський, хоч він і великий учений, а псує нашу мову, бо скрізь, скрізь позаводив свою галичанщину, оте “ся” окреме, отой мак — точки оті над і та силу всяких польських слів, а за Грушевським вже й Єфремов у “Вікові” та в “Раді” й собі перейшов на оту галичанщину. Розказую отак тому Бородаю, хвалюся, а він як визвіриться на мене, як крикне: “То й ви, — каже, — як оті чорносотенці, нападаєте на нашого велетня, на нашу окрасу, та це ж падлюцтво, та це…” Я як глянув на нього, а очі в нього такі страшні, як у божевільного, палицею вимахує. Ну, що, думаю, як він і мене, як отого москвофіла у Львові, почне лупцювати… Серце в мені затіпалось, в очах пожовкло, і, щоб не впасти, сперся я на паркан. Та з того дня прохворів мало не два тижні. Коли побачитеся з Бородаєм, то попрохайте його — нехай він мене не займає, поки я не видам VIII тому, а тоді вже хоч і помирать».

Ювілей без анекдотів

Турботами про українську мову Левицький був заклопотаний і на своєму ювілеї. Рідко згадується, що на тому святі гості склали протест проти утисків української мови та відправили його на розгляд в Петербург. Звичайно, цей протест не змінив долю української мови в імперії. Але чи багато ви знаєте випадків, коли на ювілеї не пиячать, а вболівають за рідну мову?

Переклад Біблії

Після смерті Пантелеймона Куліша в 1897 році залишився незакінченим переклад Біблії. Тоді до Івана Левицького звернувся Іван Пулюй. Левицький доклав великих зусиль і завершив переклад, хоча ніхто й не сподівався видати такий переклад у Російській імперії. Гонорар письменник пожертвував на користь українських студентів Львівського університету і кафедрі української літератури і журналістики. Біблію українською мовою видало Британське та іноземне Біблійне Товариство. Потім зʼявилися нові перевидання.

Левицький і молоді письменники

Борис Грінченко з вдячністю згадував, як Нечуй-Левицький не тільки відповів на лист з його першими віршами, але й допоміг їх опублікувати. Про готовність підтримати молодь, згадували й інші сучасники.

«Жив він тоді на Пушкінській вулиці у дворі будинку, за теперішнім театром ім. Лесі Українки. Приміщення, в якому проживав тоді Левицький, було перероблене, як мені казали, з сараю і мало всього дві кімнатки з невеличким передпокоєм, але без кухні. Коли я зайшов усередину, мене вразила сила-силенна книжок: вони буквально заповнювали всю першу кімнату. Книжки не тільки стояли скрізь на полицях, а й лежали і на столі, і навіть цілими стосами на підлозі. Йдучи до відомого письменника, я почував себе дуже ніяково, навіть боявся, що він зустріне мене холодно й одмовиться читати моє писання. Але тільки-но я переступив поріг передпокою, як побачив на обличчі Івана Семеновича таку привітну й добру усмішку, що враз заспокоївся і відчув себе, як у рідної людини. Іван Семенович за того часу був ще досить бадьорий, його круглій борідці не густо світилися сріблясті волосини. Він зовсім не скидався на похмурого анахорета, за якого дехто його вважав. Я відчув стільки тепла та справжньої доброзичливості, що це зовсім розвіяло оте упередження щодо старого Нечуя. Почувши, що я приніс на суд йому свою нову пʼєсу, письменник коротко сказав:

— Ну, що ж, юначе, станемо читати твою річ зараз же разом. Сідай і читай. Це було несподівано для мене, а головне — зовсім не в манері багатьох інших маститих літераторів, які або взагалі відмовлялися читати твір початківця, або милостиво пропонували “залишити їм цю річ”. Мовляв, колись вони зберуться-таки і ощасливлять вас своєю увагою. Отож я розгубився й почав читати невиразно, заїкаючись. Та Іван Семенович терпляче слухав, що підбадьорило мене».

Левицький і справа Бейліса

У 1913 році Київ і всю Російську імперії розбурхав процес Бейліса. На цю подію Левицький відгукнувся нарисом «Марʼяна Погребнячка й Бейліс». Цей нарис за формою та змістом не мав шанс стати шедевром, але його головною цілю було не вразити читача літературним хистом, а засудити чорносотенців. І це доволі сміливий крок на той час.

«Граматика української мови»

У біографів Левицького можна зустріти твердження, що в останні роки життя видатний український літератор уже не мав тої сили таланту й отримував гонорари більше з визнання його колишніх заслуг. Якоюсь мірою це дійсно так, але на той час українська література вже мало достатньо голосів нових талантів, а Нечуй-Левицький доклав титанічних зусиль для іншої важливої справи. У 1913 році в Києві вийшла «Граматика української мови: для двох нижчих класів гімназій та для двохкласних і трьохкласних народних шкіл». У граматиці Нечуй-Левицький наголошував на необхідності вживання мови, якою розмовляють на Київщині.

Кайдаші

Отже, Іван Нечуй-Левицький — не лише один з авторів у шкільній програмі, а захисник і творець української мови, який надихав розмовляти й писати українською інших. Іван Нечуй-Левицький гостро критикував Російську імперію за утиски українства. А творчість Левицького більш ідейна і глибока, ніж ми її звикли вважати. Але треба визнати, що саме «Кайдашева сімʼя» не тільки принесла автору заслужену популярність, а й змусила багатьох українців подивитися на себе збоку. Саме цьому твору судилося стати народним і популярним.