Життя проти системи. Як науковець врятував Софійський собор

Письменниця Оксана Забужко зареєструвала петицію про перейменування вулиці Алли Тарасової на вулицю Миколи Макаренка. Історик Олександр Вітолін впевнений: це необхідно зробити, бо наукова та музейна діяльність Миколи Макаренка в Києві в найстрашніші роки радянської влади доводить, що й один в полі воїн. Чому саме вулиця між Софійським і Михайлівським Золотоверхим соборами має носити це ім’я?

Микола Макаренко народився 16 (4 за старим стилем) лютого 1877 року в селі Москалівка Полтавської губернії (тепер Сумська область). Закінчивши Лохвицьку гімназію, продовжив навчання в Петербурзі у школі технічного малювання барона Штиглиця, а потім — в Петербурзькому археологічному інституті. Невдовзі Микола здобув визнання в наукових колах завдяки роботі в Ермітажі. При цьому він ніколи не поривав зв’язків з українською громадою.

Після революції вчений мистецтвознавець відправив до Києва дружину з сином, а в 1919 році перебрався й сам. Робота в Києві була складною та драматичною. В умовах постійного недофінансування наукових досліджень життя вчених було важким. У 1919 році Макаренко став приват-доцентом Київського університету по кафедрі археології, професором Української державної академії мистецтв, а також очолив Секцію мистецтв Всеукраїнської академії наук (останнє не приносило йому доходів).

Разом з Борисом Реріхом Макаренко підготував технічну документацію та кошторис ремонту Михайлівського та Софійського соборів та Андріївської церкви. Без їхньої роботи були б неможливими ремонт аварійних місць у храмах, виготовлення нових ринв і лагодження покрівлі. Макаренко та Реріх провели археологічні розкопки на місці колишньої Десятинної церкви. Тоді ж Макаренко на науковій секції ВУАН запропонував скласти фотоархів пам’ятників Києва й української старовини. Він не міг навіть уявити наскільки важливою для нащадків виявиться його пропозиція.

У 1921 році обов’язків побільшало: Макаренко став професором Київського Всеукраїнського інституту народної освіти по кафедрі історії культури, очолив Археологічну секцію УАН, а також увійшов в комісію, яка опікувалася збереженням Софійського собору. Також він брав участь в археологічних експедиціях та отримав завдання скласти археологічну карту України.

Коли Варвара Ханенко передала ВУАН безцінну мистецьку колекцію її родини, Макаренко став першим директором Музею Мистецтв, зараз це Музей імені Богдана і Варвари Ханенків. Миколі випала відповідальна робота з повернення 90 ящиків з музейними скарбами, вивезеними ще під час Першої світової війни в 1915 році в Москву. Там їх розпорошили по різних музеях. Але завдяки наполегливості Макаренка додому повернулися картини з Рум’янцівського музею, ікони з Третьяковської галереї, порцеляна, золоті та срібні речі з музею Морозова й історичного музею. Однак 24 картини пензля Брейгеля, Снейдерса, Рубенса, Перуджіно, Маньяско, Карель-ван-Мандера та інших художників зникли.

У 1924 році в науковому журналі «Україна» вийшла стаття Миколи Макаренка, яку варто виділити поміж інших його наукових робіт — «Запорізькі клейноди в Ермітажі». У ній автор звернув на чотирнадцять козацьких корогв, які зберігаються в Ермітажі. Серед них найцікавіша корогва №Х — «Вузька й довга корогва з тонкого шовку жовто-палевого кольору. Вгорі-пришитий до неї шмат синьої тканини, таким чином, що написаний на корогві герб знаходиться на половину на жовтому, на поливну на синьому тлі». На жаль, фотографію саме цієї корогви журнал «Україна» не помістив.

Тим часом більшовицька влада почала масово звільняти з музеїв (Катеринославського, Полтавського, Київського Історичного, Чернігівського, Одеського, Маріупольського, Музею Мистецтв та багатьох інших) відданих своїй справі науковців, а замість них призначати людей від партії. Миколу Макаренка звільнили «за невідповідність своєму призначенню й низку ненормальностей в постановці справи в музеї». Новим директором музею призначили партійного діяча Івана Врона, який навчався в 1918-1920 роках навчався в Українській академії мистецтв. І це було єдиним, що пов’язувало його з мистецтвом та музеями. Після звільнень почалися судові процеси проти директорів музеїв. Справу Макаренка теж передали до прокуратури, але тоді вченому «пощастило» — його з родиною тільки виселили з квартири на Терещенківській.

В Академії наук вченому також не давали нормально працювати. Миколі Макаренку запропонували зайняти кафедру в Одеській політехніці, але оскільки науковець був під слідством, треба було отримати дозвіл у прокуратурі. Але Академія наук направила в прокуратуру прохання не надавати Макаренко дозволу на виїзд, мотивуючи це тим, що він «необхідний» для Академії. Насправді в Академії не переглянули ставлення до науковця, Макаренку залишалося тільки іронізувати зі своєї «необхідності» Академії.

У 1927 році Макаренко пережив одразу дві трагедії. 6 червня покінчив життя самогубством його колега Дмитро Щербаківський. 28 серпня 1927 року втопився у річці його син Орик. Леонід Левитський, який нещодавно сам потерпав від звинувачень студентів у антипартійності, «усвідомив», «виправився» і вже сам звинувачував інших, тож доніс у Головне політичне управління, що Макаренко на похороні Щербаківського сказав: «Кати тебе замучили».

Макаренко продовжував триматися. Щоправда, доводилося самостійно шукати фінансування для археологічних експедицій. Коли Макаренко подав папери на такі досліди та зазначив, що має власне джерело фінансування, документ очікувано потрапив до слідчої справи. Благодійником було київське видавництво «Сяйво», але вчений і директор видавництва не планували розголошувати цей факт.

Археологічна експедиція Миколи Макаренка до Маріуполя принесла сенсаційне відкриття — перший неолітичний могильник на території України. Результатом розкопок стала книга «Маріупольський могильник», написана українською й англійською мовами з таблицями, планами та 98 малюнками. Це була остання друкована праця Макаренка.

Поки вчений намагався збагатити українську науку й культуру, його інші колеги вислужувалися перед партією. 14 квітня 1932 року на пленумі ВУАК вчений секретар Петро Курінний піддав колег нищівній критиці, в тому числі з критикою праць Макаренка, якому дорікав за естетизм у його спіритуалістичному вияві (не намагайтеся зрозуміти, політичні звинувачення прислужників радянської системи ґрунтуються не на логіці), а також фетишизмі, поподкласовому протоколізмі, соціологічній партизанщині (так само не намагайтесь збагнути). Нейтралізм, аполітизм і безпартійність Курінний також поставив за провину науковим роботам Макаренка.

Після цього Макаренку не давали можливості проводити нові археологічні дослідження й не випустили на Конгрес мистецтвознавців у Швеції. 26 квітня 1934 року його заарештували за контрреволюційну діяльність. Слідство інкримінувало йому те саме безглузде ультра спіритуалістичне спрямування досліджень, надкласовий протоколізм і політичне емігрантство. Мабуть, слідчим непросто було вимовляти ці формулювання.

Макаренка засудили до вільного заслання в Казані на три роки. Аж раптом він знадобився радянським вандалам, які вирішили знести Михайлівський Золотоверхий і Софійський собори. Макаренка зарахували до спеціальної комісії, що мала погодити знесення собору. Макаренко, засуджений за «контрреволюційну» діяльність, міг показати радянській владі, що виправився, як це робили деякі інші «контрреволюціонери». Натомість він почав писати листи до Москви й до науковців, як теж виступили на захист архітектурної пам’ятки. Наркома Затонського, ініціатора зносу, думка науковців зовсім не цікавила. Він пригрозив «любителям старовини»: що більше зусиль вони спрямують на спроби зберегти собор, то менше часу в них залишиться, щоб демонтувати фрески зі стін собору.

Макаренко залишився єдиним, хто продовжував боротись за собор. Врятувати Михайлівський не вдалося. Але, схоже, його звернення до закордонних вчених врятувало Софійський собор.

У 1935 році в Москву приїхали нобелівський лауреат з літератури Ромен Роллан і його дружина Марія Кудашева. Роллан хотів переконати Сталіна, що сталася помилка й каральні органи помилково арештували сина Кудашевої від першого шлюбу. Заразом Ромен Роллан порушив питання загрози знесення Софійського собору, який збудував батько французької королеви Анни Ярославни — Ярослав Мудрий. Сталін пішов на поступки нобелівському лавреату: сина Кудашевої звільнили, а Софійський собор залишився на своєму місці. Удруге його хотіли підірвати під час відступу Червоної армії в 1941 році.

Тим часом Микола Марченко відбув у заслання в Казані. Однак звинувачення ставали все жорсткішими й абсурднішими: від контрреволюційної діяльності до участі в «кадетсько-монархічній повстанській контрреволюційній організації «Союз спасення России». 4 січня 1938 року Миколу Макаренка розстріляли.

Науковці, мистецтвознавці та музейники зазвичай постають в нашій уяві «книжковими хробаками». Але Микола Макаренко життям довів, що боротьба за Україну йде також в музеях і кабінетах. І відданий справі науковець може один воювати проти системи.