«Скляна книга», «дарк академія вайб», «філ гуд», TBR та DNF — що означають всі ці загадкові слова та абревіатури, які линуть з вуст книжкових блогерів? А ці букток, буктуб чи букстаграм — це що взагалі таке? Розбираємося разом у новітньому вокабулярі читача.
(Від англійського cliffhanger — той, що висить над обривом) — цим терміном позначають художній прийом у сюжетній лінії, коли от-от мав би настати логічний красивий фінал, аж раптом сюжет робить неочікуваний звивистий фінт, від якого в читача падає щелепа, серце тьопає від хвилювання за головних героїв — а книга на тому оп! — і закінчується. Скажімо, герої, які ось-ось мали би бути разом, сваряться або розходяться чи постають перед нездоланною перешкодою, що не дозволяє бути разом, або ж щойно врятований всесвіт знов опиняється під загрозою ще більшою, ніж до порятунку! Словом, трапляється халепа, якої ніхто не чекав на останніх п’яти сторінках книги. Читач лютує, і притьмом біжить замовляти продовження («кліффі» — часта ознака книжкових серій) або гнівно строчити в соцмережах автору, мовляв, «а де продовження?!» Класичний приклад у світовій літературі — казки Шехерезади, кліфхенгери у яких рятували життя казкарці протягом тисячі й однієї ночі. Сучасний приклад з особистого досвіду: трилогія Лі Бардуго «Дев’ятий дім», де кліфхенгери — то фішка кожного тому, а заключна частина досі не написана (совісті нема!).
Термін на позначення книги, яка зранила серце, змусила страждати й поливати сторінки сльозами, після чого читачеві знадобилась терапія цілим дзбаником морозива, щоб зібратися до купи. Це «книга, яка розіб’є вам серце». Але не плутайте цей термін із відсутністю класичного гепі-енду. Великою мірою «скляною» книгу робить ваше особисте відчуття після того, як ви перегорнули останню сторінку, і кількість зіжмаканих хустиночок, які пішли на те, щоб дістатися фіналу. Мої приклади «скляних книг»: «Безсердечна» Марісси Мейєр, «Прошу, оберігай маму» Шін Ґьонсук, «Луціан» Ізабель Абеді, «Якби він був зі мною» Лори Новлін.
До речі, чимало запозичених англомовних термінів, якими послуговуються українські книжкові блогери, і навіть видавці, насправді, мають чудові українські відповідники, але, чомусь про блогерське вухо словечко «твіст» звучить крутіше, ніж банальний «сюжетний поворот», а «троп» — загадковіше, ніж нудне «сюжетна лінія» чи «тема», а «вайб» вайбує потужніше за звичайний «настрій». Не вважайте це мовним снобізмом, але іноді справді немає потреби наново вигадувати ровери, коли в тебе повний гараж велосипедів!
Стиль та естетика і не лише книжкові: інтер’єр, одяг, настрій, фільм, поезія, можуть мати «дарк академічне» забарвлення. У книжковому всесвіті естетика «ДА» вимагає певної атрибутики: похмурої школи-інтернату в центрі сюжету, університету, академії, монументальної бібліотеки, готичних старовинних замків, антикварних крамниць, загадкових дзеркал, вишуканого, часто аристократичного стилю в одязі головних героїв, магії (авжеж, темної), окультних наук, темного минулого, ще темніших макабричних загадок, таємничих убивств, подорожей між світами, нескінченного дощу, важкого свинцевого неба, спіненого штормового моря, і опціонально — цвинтаря або правічного лісу поблизу, куди герої виходять на променад. Любите книжки про Гаррі Поттера — ну, вважайте, ви вже знаєте все про «дарк академію». Сюди ж додайте улюблену «Джен Ейр» Шарлоти Бронте, «Будинок Старлінгів» Алікс І. Герроу, «Пікнік у Висячої скелі» Джоан Ліндсей, «Ребекку» Дафни дю Мор’є, «Таємну історію», Донни Тартт, трилогію «Жага» Трейсі Вульф і згадану вище трилогію Лі Бардуго «Дев’ятий дім».
Цей стиль, на відміну від «Дарк академії», несе в собі багато світла, бібліотек із прозорими умитими вікнами (у «ДА» грубезні вікна бібліотек як правило, запнуті пишними оксамитовими портьєрами), світлого одягу в бежевих, кремових, пастельних відтінках, і замість оповідати про прикрі вбивства чи таємниці, стає безжурним тлом затишних історій про кохання, дружбу, романтику, флірт. «Світла академія» межує із стилем «cottage vibe» (книги Джейн Остін — це класика добротного «cottage vibe»), стилем «заміського будиночку», але все ж тяжіє в бік академічно-навчальної спільноти та естетики. Чудові приклади «лайт академія» книг: «Книжкові хроніки Анімант Крамб» від Ріни Лінь, серія «Енн із Зелених дахів», трилогія «Емілі з Місячного серпа» Люсі Мод Монтгомері, «Маленькі жінки», «Хороші дружини», «Маленькі чоловіки» Луїзи Мей Олкотт. Українська література теж має прекрасні зразки прози «лайт академії», наприклад, «Три товаришки» Олени Пчілки та «Метелики на шпильках» Ірини Вільде.
Літературний напрям «Філ-гу-у-уд» (feel-good books) — це затишний острівець у буремних водах сучасного розкішного фентезі й роментезі, трилерів і детективів і грандіозного нон-фікшену. Цей напрям часто недооціненний і таврований як нудний і «ні про що», хоча насправді, моя воля — тільки такі книги й читала б. «Філ-гу-у-уд» — це книги, де все у всіх добре, де герої не проживають карколомних болісних трансформацій і шляхів, де сюжетні виклики не несуть загрози життю, безпеці героїв та емоційному здоров’ю читача, і після прочитання залишається приємний посмак і душевний спокій. До речі, мій улюблений підвид «філ-гуд» — це книги про книги, як от Дженні Колган «Книгаренька Щастя на березі» або «Остання бібліотека» Фреї Семпсон, сюди ж входять і Шон Бейзел із його «Щоденником книгаря» та «Сповіддю книгаря». Детективи Агати Крісті — це суцільний «філ дуже-дуже гуд», і чудові затишні романи Фенні Флегг («Різдво з червоним кардиналом») та Енн Тайлер («Плетений колос»). Роман Ярослави Литвин «Вілла у Сан-Фурсиско» та підліткова книга «Лавандові цілунки» Світлани Вертоли — чудові українські книжки про «все добре».
Фото: Depositphotos.
Ці англомовні абревіатури розшифровуються як to be read («в процесі читання», «прочитати найближчим часом», «прочитати в першу чергу») та do not finish («не дочитувати», «недочит»). Перші, як правило, неконтрольовано ростуть після кожного візиту в книгарню, книги можуть застрягати в TBR роками, поки до них дійде черга, і тільки найзатятіші книги здатні триматися за надію колись бути прочитаними. DNF — це біль кожного читача, кого змалечку привчили, що книгу не можна кидати недочитаною, треба через «не можу і не хочу» догребтися до кінця. Тому тренд одночасно мати TBR та DNF, поповнюючи обидва, мене не може не тішити. DNF, тобто закинуті недочитані книжки, які не маєте наміру дочитувати — це не страшно, а дуже навіть корисно, тому що в сучасному світі, де щодня друкуються мільйони книжок, будуть траплятися такі, що не варто дочитувати, які не хочеться. Їх треба просто покласти в стосик DNF і забути — передарувати, віднести в бібліотеку, продати. У світі так багато класних книг і такі довжелезні списки TBR, що марнувати час на погане чтиво — це злочин!
Три взаємопов’язані між собою стани, які природно проживає кожен читач. «Запійне читання», binge reading — стан книжкової ейфорії, коли одна за одною трапляються класні книги, які читаються на одному подиху, коли ти можеш ані їсти, ані пити, нічого не робиш, тільки несамовито читаєш, забивши на всі домашні та недомашні справи. Це той стан, коли аж притьмом біжиш додому після роботи, бо там на тебе чекає пречудова книжкова історія. Іноді йдеться про одну книгу, іноді це загальний стан налаштованості провести весь вільний час за читанням — це може тривати день, два, місяць, рік, але кожна справа, навіть найулюбленіша, вимагає перерви. І якщо бездумно гнати вітрила «запійного читуна», вже навіть коли самому б хотілося пригальмувати, рано чи пізно налітаєш на руйнівні рифи «читацього похмілля», book hangover або й «ловиш нечитуна». «Похмілля» може спіткати в несподіваний момент. Ще вчора ти проживав суперзахопливу книгу, але ось вона добігла кінця, настав час прощатися з героями і всесвітом, — і та пустка, яку лишає по собі фінал книги (помножена на бажання негайно продовжити читати щось дуже схоже) виснажує та знесилює такою мірою, що в бік інших книг не хочеться дивитися. Це вже однозначний сигнал передихнути. Що робити? Відволіктися на реальне життя. Сходити в кіно. Спекти пиріг. Доробити роботу. Пропилососити під ліжком. Акуратно повернутися до читання, взявшись за новий для себе жанр. Перемкнутися після розкішного роментезі з тропом «від ненависті до кохання» на легкий нонфікшн про те, як ростуть гриби чи що люди їли в середні віки на святкових бенкетах. Почитати кривавий захопливий детективчик після «скляного янг-едалту», погортати мангу після збірки драматичних репортажів про наше життя. Інакше неконтрольоване запійне читання в режимі нонстоп і непрожиті читацькі похмілля остаточно заженуть у стан глибокого нечитуна, коли навіть сам вигляд книг стає відразливим, не цікавлять жодні казкові всесвіти, жодні тропи, твісти, вайби чи герої. Вигрібатися з «нечитуна» важко. У цьому стані легко застрягнути на місяці, якщо не роки, тому краще його уникати, ніж вклякнути посеред німої пустки. Тож тримайте баланс, як то кажуть.
Трохи базової термінології — це соціальні платформи ютуб, інстаграм і тікток, на яких книжкові блогери ведуть свої канали й блоги, і розповідають про прочитане, придбане, недочитане, про улюблені сюжети, книжкові новинки і книжкові розчарування. Загалом ці терміни позначають цифрову спільноту книжкових блогерів, скажімо, фраза «весь букток (букстаграм) читає таку чи таку книгу» або «весь букток (букстаграм) штормить від чергового книжкового скандалу» далеко не завжди позначає собою усю сукупність читачів (книжкові клуби, спільноти і просто собі бібліофіли), а лише ту її частину, яка присутня в певних соціальних мережах. «Найкращі книжки буктоку» не дорівнює «найкращі у світі книжки», а «найпопулярніші книги букстаграму» не означає, що книги стовідсотково варті уваги. Це свій комерціалізований всесвіт з власними алгоритмами та преференціями, він не є вичерпним мірилом якості книжок.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Не давати, не загинати, не малювати: 8 книжкових заборон;
Зірочки та сторінки: 5 порад, як обирати хороші книжки;
Колообіг книжок: як купувати, продавати та віддавати;
Секс на полонині та пошуки пригод: українське літературне кохання;
