З Десятинної церкви.
Експонати колекції Метрополітен-музею в Нью-Йорку
Біси, прокляття, відмивання здобичі та чума — з чим тільки не стикалися ті, хто прагнув знайти київські скарби! Історик Олександр Вітолін пригадує історії жадоби, бажання та наслідків.
Перша історія, в якій переплелися скарб і смерть, описана в Києва-Печерському патерику в частині про житіє Феодора і Василя Печерських. Феодор мав великі статки. Але якось він почув слово Боже, тож зробив логічний крок: роздав багатство нужденним і став іноком (ченцем) Печерського монастиря. Жив собі в печері — аж раптом оповила його туга за минулим життям. Цю спокусу наслав лукавий. Проте інший ченець цього монастиря Василь розгледів спокусу і запропонував такий обмін: він повертає Феодору все роздане жебракам, але той мати перед Богом сказати, щоб милостиню Феодора зарахували за Василеву. Але наполіг, щоб перед такою домовленістю той має добряче поміркувати, бо вже бувало, що після такої схеми людина пошкодувала про це та вмерла просто посеред церкви, втративши все.
«Брате Феодоре, молю тебе, не губи мзди своєї; якщо, розкаявшись в подвиг своєму, знову бажаєш маєтку, розданого жебраком, я постараюся повернути його тобі; тільки ти скажи перед Богом, щоб милостиня твоя була зарахована за мною, і ти будеш спокійний, отримавши свій маєток. Але подумай, чи потерпить це Господь. Так само в Царгороді хтось, пошкодувавши золота, розданого в милостиню, зарахував його перед Богом за іншим, від якого отримав те, що роздав; але коли сказав він: «Не я, Господи, створив милостиню, але вона належить йому, раптом впав він і помер посеред церкви, і разом втратив і золота, і життя».
Ці прості повчальні слова Василя вмить розвіяли тугу інока Феодора, і той повернувся до старанного виконання свого послуху. Але біси так просто не здаються. Коли Василь виїхав у справах з монастиря, вони придумали новий план. Біс набрав образу Василя та завів розмову з іноком Феодором про маєтки та статки. Після однієї з таких розмов з Феодором сталося видіння з багатими скарбами золота й срібла, псевдо-Василь заохочував взяти скарб і їхати з міста. Аж тут повернувся справжній Василь, і Феодор зрозумів, що скарб йому відкрився тільки заради спокуси, тож вирішив закопати його, аби більше такого не траплялося.
Тоді біси знову обернулися на Василя, але цього разу вирушили до радника князя Мстислава Святополковича й розповіли йому про скарб. Князь піддався спокусі й вирішив заграбастати собі ті скарби. Феодора полонили й наказали віддати золото та срібло, спершу лагідно. Та Феодор сказав, що Бог відібрав пам’ять про місце скарбу. Тоді князь розгнівався й наказав жорстоко катувати його. Потім наказав катувати ще й Василя, а в кінець поранив його стрілою. 1098 року Феодор і Василь померли під час тих тортур (за старим календарем їх пам’ять вшановували 11 серпня, за новим — 24 серпня). Перед смертю поранений Василь передрік князю, що скоро він сам буде поранений такою ж стрілою. Передсмертне пророцтво справдилося за рік — 12 червня 1099 року князь Мстислав Святополкович був вражений стрілою при облозі і помер зі словами: «Вмираю за Феодора і Василя».
Наступна історія так сама просякнута жадобою, але від невігластва деяких її учасників в істориків і археологів сивіє волосся, бринить сльоза й наступає непозбувна бентега. Ідеться про скарб Десятинної церкви.
Кому потрібна нагадайка: Десятинну церкву спорудили наприкінці 10 століття, 1240 року її зруйнували монголи під час захоплення Києва ханом Батиєм. На початку 19 століття її вирішили відбудувати на фундаменті, який залишився. Але відбудовану споруду знесли в 1928 році, коли в Радянському Союзі провадили антирелігійну кампанію.
І от у 1842 році, перед самим відкриттям відбудованої церкви, робітники знайшли льох, повний скарбів. Дивним чином скарб потрапив до рук поміщика Олександра Аннєнкова. Аннєнков викупив землю з фундаментом і фінансував будівництво Десятинної церкви, а ще був близьким до єпископа і київських археологів. А ще — цікавився легендами й плітками про те, що свого часу в Десятинній церкві, що була останнім форпостом у протистоянні монголам, приховано чимало коштовностей. Коли робітники, що облаштовували територію новозбудованої церкви, натрапили на купу золотих виробів — прикраси, посуд — Аннєнков опинився в потрібному місці в потрібний час. Він закинув скарб у два мішки та швидко відвіз його в свій маєток у Полтавській губернії. Довго про скарб ніхто не знав. Аннєнков потихеньку розпродував скарб, але погорів на фальшуванні грошей.
Скарб дістався попереднім власникам маєтку, бо Аннєнков свого часу купив його з порушенням закону. Але нові власнику не знали, звідки скарб і чого вартий. Тож він став іграшкою для дітей і навіть прикрасами для собак. Один колекціонер виміняв деякі предмети просто на цукерки. Згодом таємниця розкрилася, і скарб нарешті потрапив до музею, але частина його розпорошена по всьому світу.
Тарас Шевченко, якому недовгий час самому випало стати археологом і відвідати розкопки, в 1845 році написав поему «Великий льох», в якій точно зобразив археологічне розграбування України:
Та й москаль незгірша штука: Добре вміє гріти руки! І я люта, а все-таки Того не зумію, Що москалі в Україні З козаками діють. Ото указ надрюкують: «По милості Божій, І ви наші, і все наше, І гоже, й негоже!» Тепер уже заходились Древности шукати У могилах... бо нічого Уже в хаті взяти; Все забрали любісінько.
У 19 — на початку 20 століття в Києві знайшли чимало скарбів. Міські перекази змішалися з фольклором, у переказах, що передавалися з вуст у вуста, нові володарі скарбів розорялися, гинули, божеволіли. Але справжніми вартовими скарбів були не прокляття, а хвороби. Видатний український епідеміолог Данило Кирилович Заболотний, який досліджував чуму, розповідав про епідемію цієї хвороби в Китаї. Хвороба спалахнула, коли було викопано скарб. Усі, хто копав — 7 китайців і 13 монголів — померли, а чума ширилася далі. Вчений зробив висновок: копачі скарбу порушили нори заражених гризунів, і через мікротравми і укуси бліх заразилися чумою.
Сучасні археологи далекоглядні й проводять розкопки, коли вже вивчили епідемічну історію місцевості. Вчені обережні також при вивчені решток людей і тварин. Але за свої знахідки їм все одно доводиться платити здоров’ям, адже більшість розкопок відбуваються у відкритому полі, працюють археологи під палючим сонцем чи холодним вітром, а пил згодом перетворює легені вченого на легені шахтаря. Кожен скарб має свою ціну, безпечно їх споглядати лише в музеї.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Гроші давати — Київ будувати: як донатили козаки;
Палаци, собори, ворота: 10 київських памʼяток, які відбудували;
Діди руйнували: як радянські вандали нищили наші пам’ятки;
Шаг за шагом: які гроші були в Україні;
Для куріння, ткацтва чи кулінарії: як українці коноплі використовували.
