Ми вже бачили київське метро у фото, відео, навіть картинах. Але фотографці Карині вдалося здивувати свіжим баченням нашої підземки. Вікенд розпитав дівчину, як вона придумала метролистівки, про дозволи на зйомку, неповторність підземки і «тарілки» та особливості стріт-зйомки.
Карині Лобанчиковій 21 рік. Фотографією цікавилася ще з підліткового віку, однак довгий час не могла спробувати себе у зйомці — не було ні камери, ні часу.
— Я навіть знайшла курси фотографії в Житомирі, але через коронавірус відвідала лише два заняття, де ми вивчали базові складники камери. Потім фотографія наздогнала, і я повернулася до неї роки два тому, — згадує Карина.
Надихнуло знайомство з хлопцем, який займається вуличною фотографією. Декілька місяців Карина знімала лише під час спільних прогулянок, користуючись його технікою, згодом отримала в подарунок від батька хлопця камеру Olympus. На неї вона вже могла робити свої перші серії та комерційні зйомки.
Естетика вуличного кадру
Вулична зйомка відразу припала до душі.
— Мені подобається знаходити цікавих людей посеред вулиці. Я наче намагаюся розповісти про них світу через свої фото. Що ж до комерційних зніманнь, то мені подобається втілювати власне бачення. Ідеї приходять спонтанно. Не люблю знімати в студії, мені важливо мати живий простір і працювати з ним. Коли бачиш місце, а мозок домальовує в ньому модель, її образ та емоції.
Її увагу найбільше привертали старші люди на вулицях, було цікаво за ними спостерігати: вони викликали стільки емоцій, що хотілося передати це через фотографію. Одна з таких історій трапилась на Почайні.
— Це один із перших кадрів, ще на камеру хлопця. Прекрасна бабуся в капелюсі, яка підтирала помаду, а на фоні — вікна, обклеєні постером рок-гурту. Я досі дуже пишаюся цим фото, бо воно було зроблене буквально на ходу серед натовпу. І хоча воно не ідеальне з технічної точки зору, у ньому є якраз те, за що я люблю вуличну зйомку. Ти просто береш камеру, виходиш на вулицю та йдеш дивитися на світ саме так, як ти його бачиш.
Єдина підготовка, яка є у таких кадрах, — це знайти гарне світло й чекати, поки з’явиться людина. При цьому фотографка намагається працювати етично, хоча це іноді заважає роботі.
— Траплялися конфлікти, коли я вибачалася та видаляла фото. Але за два роки таких випадків було лише два. Здебільшого люди ніяк не реагують. Насправді мені й самій досить некомфортно спрямовувати камеру прямо в обличчя, і іноді я пропускаю «ті самі» кадри через цей страх. Не знаю, чи це проблема.
Улюблені локації міста
Для стріт-зйомки у дівчини немає конкретних фаворитів. Проте в архітектурі Карині найбільше імпонує модернізм та бруталізм.
— Подобається знімати біля Українського дому або готелю «Салют». Є багато місць, де я ще тільки мрію попрацювати, наприклад, у Київському автобусному парку №7 чи на закинутих локаціях, — розповідає дівчина.
Особливо її притягує «Літаюча тарілка» на Либідській. Зізнається, що це місце, за яке їй болить чи не найбільше в Києві, і вона хоче колись потрапити всередину.
— Шкода, що ми не зберегли такий скарб архітектури. Вірю, що Ocean Plaza колись магічним чином зникне разом з усією шкодою, яку вона нанесла, і відповість за те, що зіпсувала пам’ятку.
Світлини для підземки
— Столичне метро викликає натхнення. Серію фото «Київський метрополітен» я вже представляла на виставці. Оскільки працюю над проєктом мерчу для різних міст України, довго ламала голову, що зробити для Києва. Місто перенасичене типовими атрибутами, і я згадала про метро.
У Києві люди пояснюють, де вони живуть, саме за станціями, там призначають зустрічі чи побачення. В умовах війни ці місця набули додаткової цінності, бо стали зонами безпеки. Я зрозуміла, що метро — невіддільна частина життя киян.
До того ж я вважаю наше метро дуже гарним, його деталі мене захоплюють. Зйомку з адміністрацією не погоджувала, хоча й не ховалася від працівників. Усе робилося відкрито, тому не думаю, що відсутність дозволу є проблемою.
Сам процес був кумедним: я починала з Академмістечка, виходила на кожній станції та знімала деталі, поки не проїде 2–3 потяги, а тоді сідала й їхала далі.
Проєкт ще не закінчений, попереду багато роботи, адже я хочу відзняти всі станції, щоб кожен міг отримати ту, яка важлива саме для нього.
Стікери про Україну
Зараз Карина працює над власним проєктом мерчу, присвяченим різним куточкам України. Все почалося завдяки бажанню допомогти закрити великий благодійний збір, коли дівчина гостювала у друзів.
— Ми поїхали в Дніпро, і найкраща подруга показала багато чудових модерністських споруд. У мене вже була камера, тож не обійшлося без тисячі фото. Мені захотілося привернути увагу до цих будівель, тому я вирішила зробити постери та розіграти їх за донат. Так з’явилися постери «Дніпро», що дали старт проєкту.
Далі був Житомир — рідне місто Карини, про яке вона тепер розповідає через свої стікери. Локації спеціально не обирає: просто гуляє та фіксує те, що захоплює. Реакція на такий формат дуже надихає.
— Мені подобається досліджувати нашу країну. Приємно бачити реакцію, коли люди впізнають своє місто і розповідають власні історії про нього.
Попри те, що колекція міст постійно поповнюється, дівчина вважає, що проєкт не буде завершеним, поки вона не зніме найважливіші для кожного українця кадри.
— Було б у мене стільки часу, скільки ідей у голові! Мрію потрапити в Донецьк, Луганськ, Крим та в усі окуповані міста України. Без цього мій проєкт не може завершитися, але я вірю, що зроблю це.
Сон при температурі 40
Попри те, що фотографка зараз рідко бере комерційні замовлення через брак часу, у її портфоліо є дві особливі історії. Одна з них пов’язана з дитячим захопленням медициною — волонтерська зйомка справжньої операції.
— Я з дитинства багато часу проводила в лікарнях, і робота хірургів мене захоплювала. Було неймовірно цікаво побачити все на власні очі. Це досвід на все життя: і здійснена дитяча мрія, і водночас допомога волонтерам та військовим.
Інший важливий досвід трапився, коли дівчина взагалі не була головним фотографом. Вона допомагала в організації зйомки для Лілії Куницької, якою давно надихалася.
— Я була асистенткою, знімала бекстейджі, але це був прекрасний досвід роботи з професіоналами — Лілією та моделлю Дашею Майстренко, за яку ми всією родиною колись вболівали на шоу. Досі згадую цю зйомку як якийсь сон із температурою.
Поради новачкам та муки відбору
Тим, хто тільки хоче спробувати себе в стріт-фотографії, Карина радить не чекати на професійну техніку. На її думку, головне — це стан, у якому ви виходите на вулицю.
— Потрібно просто брати телефон чи фотоапарат — будь-що, що може знімати, і йти на вулицю. Краще наодинці, щоб уся ваша увага належала навколишньому світу. Просто відпустіть себе, ідіть і досліджуйте, — радить дівчина.
Сама ж зйомка — це лише частина справи. Далі починається робота з матеріалом, яка забирає щонайменше дві години. Найважчим етапом Карина називає відбір кадрів: каже, що часто обирає забагато, а потім починає сумніватися в результаті. Зараз планує більше заглибитися в теорію кольору, щоб відійти від редагування суто за відчуттями.
Про співпрацю та комерцію
— Люблю фотографувати, але не дуже люблю придумувати, як «продавати» себе в соцмережах. Зараз хочу повернутися до зйомок, маю багато ідей.
Я завжди на зв’язку з клієнтом: ми разом продумуємо образ, узгоджуємо локацію та концепцію. Мені важливо, щоб герою було комфортно і в нас виник конект. Часто я вже маю ідею і під неї шукаю людину, якій це відгукнеться. Буває, що так сильно хочу щось реалізувати, що шукаю модель для творчої зйомки безплатно.
Зараз Карина поєднує творчість з основною роботою та власним невеликим бізнесом. Такий графік змушує залишати фотографію лише як хобі, хоча дівчина зізнається, що хотіла б віддавати себе цій справі набагато більше.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Робити магію. Як хімік фотографує Київ;
Геометрія та магнолія. Як знімати Червоний корпус університету;
Київ на фото. Як знімати та любити;
