Майдан Незалежності, 1944 рік (тоді — площа Калініна)
Як селянки, робітники та полонені німці відбудовували Київ після війни? Чого не вистачало місту? Які ремонтні ноу-хау використовували кияни? Історик Олександр Вітолін розповідає, як Київ розвʼязував проблему нестачі житла після Другої світової війни.
На попелищі
Одразу після поновлення радянської влади в листопаді 1943-го для відбудови Києва стали залучати тисячі селянок з передмістя. Важкі умови праці (мороз і сніг), відсутність техніки, невлаштованість побуту цілком природно не викликали у жінок жодного бажання осісти в столиці. З початком весняно-польових робіт селянки стали залишати зруйноване місто.
Замість мобілізованих селянок міське керівництво спробувало звернутися до «добровольців». Недільники, комсомольські змагання та інші прояви «народного пориву» яскраво описувались газетярами, а пізніше й істориками. Та ці добровільно-примусові методи, які так полюбляли в СРСР, не спрацювали. І річ не в тім, що кияни не любили своє місто, а в тому, що відбудова потребувала професійного підходу.
23 червня 1944 року Рада народних комісарів (РНК) України ухвалила постанову про проєктування забудови Хрещатика. Але виконання постанови довелося відкласти на п’ять років. На початку відновлення Києва та радянської України загалом заводи виробляли лише 13% від довоєнної кількості цементу та 9% — цегли. Професійних будівельників також бракувало. Особливо гостро відчував цю проблему Київ, в якому працювало лише 30% необхідної кількості будівельників. Тож для відновлення міста бракувало коштів, робочих рук (кваліфікованих і некваліфікованих), побутових умов, якими можна було б зацікавити потенційні кадри, техніки та будівельних матеріалів. Тому спочатку треба було побудувати цілі галузі та підготувати нові кадри.
Перші успіхи
Попри всі несприятливі фактори, які заважали відбудові, вже 20 листопада 1943-го місто звітувало про першу господарську перемогу. За два тижні — з 7 по 20 листопада — кияни спорудили тимчасовий низьководний залізничний міст на Дарницю.
Дарницький міст за роки війни підривали двічі: в 1941-му радянські війська та в 1943-му — німці. У 1944 році замість низьководного було зведено висоководний залізничний міст. А в 1946-1950 роках спорудили постійний Дарницький міст.
Швидкі темпи робіт в умовах пронизливих холодних вітрів диктувалися не піклуванням про Київ, а стратегічною необхідністю налагодити залізничне сполучення для постачання військ. Такими ж швидкими темпами провели ремонт залізничних колій.
Більшість підприємств Києва були зруйновані або стояли без обладнання, яке вивозили при відступі спочатку радянська влада, а потім німці. Серед перших до роботи повернули підприємства військового значення: «Укркабель» почав випуск польового дроту, «Транссигнал» — засобів зв’язку, «Арсенал» — ремонт воєнної техніки. Першочергова відбудова військових підприємств, звичайно, йшла всупереч інтересам міста, але в умовах війни такі дії були повністю виправдані.
Ноу-хау №1: спочатку ремонт
У 1946 році київська влада стала відбудовувати місто за принципом — якщо від будинку залишилась хоча б коробка, яку можна відновити, то її треба відновити. Через нестачу будматеріалів під час ремонту використовувалась вцілілі цегла, арматура, дошки, двері, віконні рами. Таким чином з кількох зруйнованих будинків виходив один. Пам’яткою проведення таких відновлювально-реконструкторських робіт став будинок на Городецького, 15 на фасад якого будівельники додали рік відновлення — 1948-й.
Іншим шляхом відновлення пошкоджених будинків стала передача їх на баланс підприємств. Відремонтувавши власним коштом будинок, підприємство отримувало можливість заселити туди своїх робітників. Звичайно, підприємства зіштовхувались з тою ж нестачею будівельних матеріалів, техніки й професійних кадрів. Тож це рішення швидше перекладало проблему на інших управлінців. Ініціативним і винахідливим керівникам вдавалося знайти матеріали й техніку.
Ноу-хау №2: дешево та сердито
Простим і ефективним рішенням стало використання праці військовополонених німців. Вони утримувалися та працювали в жахливих умовах. Це позначалося на їхній праці. Німців завжди уявляють як працьовиту націю, але голодним на холоді багато не напрацюєш. Радянську владу не цікавили лиха і страждання власних громадян, тож до німців вона тим паче була байдужа. Микита Хрущов скаржився Сталіну на погану роботу військовополонених і пропонував карати їх різками.
Військовополонених німців залучали до відбудови Хрещатика. Але найвідомішою «пам’яткою» невільної праці німецьких військовополонених став так званий німецький квартал в Аварійному селищі на лівому березі. Дешева робоча сила, дешеві шлакоблоки, якими замінили цеглу, малоповерхова забудова дали можливість у короткі терміни звести доволі миловидний район. Табір для військовополонених німців діяв у Дарниці ще в 1954-му.
У 1944 році 50 000 мешканців міста жили в землянках. Простим і ефективним рішенням стала побудова дерев’яних одноповерхових бараків. Такі бараки існували в центрі міста ще в 1960-х роках. Кімнати були просторі й великі, але зі спільною кухнею й туалетом на вулиці. Розігрівали їжу та готували чай за допомогою керогазу — невеличкої плитки на одну конфорку, яку треба було заправляти гасом. Літр води на такій плитці закипав за 15 хвилин. Керогаз дозволяв жити відокремлено, але був пожежонебезпечним. У сараях часто тримали кролів, зелені для них на вулицях вистачало. Для селян, які вирвались із колгоспів, для молодих сімей, для людей, які втратили все, життя в бараках було в радість. Вони із задоволенням згадували про нього через роки.
Ноу-хау №3: традиційний сталінський
Працівники НКВС заселялися до квартир, не рахуючись з жодними нормами квадратних метрів на людину. Цей метод був відпрацьований роками: силовики заводили проти когось справу, обвинувачуваного арештовували та заселялися в його квартиру з меблями й посудом. Родинам арештованих після конфіскації житла доводилось радіти тісним комуналкам. Тож розвʼязання квартирного питання часто означало, що одні жирували в багатокімнатній квартирі, а інші тулились, де їм дозволили.
Поповнювали житловий фонд і через виселення тих, кого віднесли до політично неблагонадійних. 19 лютого 1944-го Київський міськком партії ухвалив постанову про виселення за 50 кілометрів від міста певних категорій громадян, які мешкали у Києві під час окупації. Значна частина з них за німців служили поліцаями. Але далеко не всі поліцаї були зрадниками, як змальовувала радянська пропаганда. Хтось йшов у поліцаї, щоб вижити. Були й ті, хто співпрацював із партизанами, але після війни вони десятки років доводили це. І хто знає, скільки киян виселили через брехливий донос просто заради розвʼязання квартирного питання?
Радянська влада також обмежувала повернення евакуйованих до рідних міст. У першу чергу дозволили повернутися військовим, цінним професійним кадрам і партійним функціонерам. Також повертались ті, хто вмів користуватися корупційними лазівками. Частина евакуйованих так і не змогла повернутись додому. Подібні обмеження суперечили прагненням евакуйованих киян, але не створювали додаткових проблем владі з забезпеченням житла.
Місто нерівних
Під час відступу радянська влада переконувала, що відхід тимчасовий. Брехні було стільки, що не тікали навіть євреї: зусиллями радянської пропаганди за попередні роки вони не сприймали німців як загрозу. Коли ж радянська влада повернулась, то повелася з населенням, яке зазнало лиха в окупації, як зі зрадниками. «Перебував на окупованих територіях» стало клеймом при вступі в інститут, прийомі на роботу, просуванні по кар’єрних сходах. І нікого не цікавило, перебувала людина під окупантами з власної волі чи просто не змогла виїхати. МГБ, а потім КДБ суворо вивчало біографію тих, хто перебував в окупації, перевіряли свідчення. І навіть якщо каральні органи не виявляли фактів колабораціонізму, які тягнули за собою переслідування, тавро зрадника залишалося назавжди.
Родини червоноармійців, які потрапили до німецького полону, також отримали своє клеймо і не могли розраховувати на жодну допомогу від держави. Це стосувалося всіх: батьків, братів і сестер, дружин і малолітніх дітей. З таким тавром жили родини тих, кого забрали в остарбайтери, тих, хто евакуювався з німцями, не сподіваючись на милість переможців. Остарбайтери, військовополонені, в’язні концтаборів не раз шкодували, що вирішили повернутись додому, маючи можливість залишитись на Заході.
Така ситуація була не лише в Києві, але в усіх містах і селах, що перебували в окупації. І якщо недовіру влади до своїх громадян можна було ще хоч якось виправдати в перший час військовою необхідністю, то через десятки років графи в анкетах, які оберталися клеймом, просто викривали людиноненависницьку сутність комуністичної системи.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Київ після нацистів: мода, дефіцит, городи;
Від комунки до колівінга: житло для комсомольців та айтішніків;
Традиційні цінності та діти поза шлюбом: як мінялися київські родини;
Незручні ветерани. Як карали переможців Гітлера;
Могили, свастика, тарілки: як працювала українська розкопувачка гробниць;
