Поліна та турбіни: звідки в Києві бралося тепло

Як опалювали Київ у різні часи? Чому для когось тепло було дешевим, а для когось — дуже дорогим? Хто розбестив киян обіцянками дешевого тепла? Історик Олександр Вітолін пригадує основні етапи.

Історія київських теплотрас почалася не так давно, але за короткий час вони охопили майже все місто та мають чим похизуватись у плані технічних досягнень. Кияни ж встигли розніжитись і стали вимагати більше теплокалорій і менші суми в платіжках. Хоча сто років тому після революційного хаосу, щоб зігрітись, іноді доводилось вирубати алеї на дрова.

Дрова для тогочасних містян були чимось настільки звичним, що ленінградський популяризатор науки Яків Перельман у своїй «Цікавій математиці» пропонував розв’язати наступну задачу: П’ятьоркіна поклала до спільної плити п’ять полін, Тройкіна — три поліна. Безтопливний, який не мав жодного поліна, вирішив долучитись до загальної справи грошима, маючи вісім копійок. Отже, треба було вирішити як сусідам здійснити взаєморозрахунок.

Задача стала б ще складнішою, якби Перельман уточнив рід занять сусідів. Бо радянська влада вимагала різну оплату за центральне опалення в залежності від роду занять киян:

з «нетрудового елементу», тобто колишніх дворян, священників, чиновників та інших, кого записали в буржуї, вимагалася щомісячна оплата вартості від 5 до 15 пудів (1 пуд = 16,36 кг) сухих дров за квадратний сажень (4,55 кв.м) їхнього помешкання;
приватні, громадські та кооперативні установи відповідно платили за вартість від 5 до 10 пудів сухих дров;
державні, партійні та профспілкові установи оплачували всього два пуди;
особи вільних професій — від 3 до 5 пудів. Але самому записатись у «вільні» не дозволялося, треба було переконати владу у своїй корисності, інакше б віднесли до «нетрудових» елементів;
кустарі — від 1 до 5;
робітники та службовці — від 0,5 до 3;
особи на соціальному забезпеченні та учні — 0,5. В окремих випадках особи на соціальному забезпеченні та учні могли бути частково чи повністю звільнені від оплати за опалення, а їхня платня могла бути перекладена на «нетрудовий» елемент.

Якщо будинок опалювався вугіллям, то 1 пуд вугілля прирівнювався до 2 пудів сухих дров.

*^{Стаття у випуску газети «Більшовик» від 18 вересня 1924 року}*

Курс на індустріалізацію зумовив появу нових заводів у Києві та збільшення кількості пролетаріїв. Такий Київ вже не міг задовольнитися дровами. Єдиним рішенням була побудова теплоелектростанції. Рішення про будівництво ухвалили в 1931 році, а в експлуатацію перша Київська ТЕЦ (ТЕЦ-3) була введена на двадцяту річницю Жовтневої революції 7 листопада 1937 року. Тепловий обігрів призначався насамперед для залізничного вузла й прилеглих заводів, а рештки невитраченого тепла отримували найближчі житлові та комунальні об’єкти. Крім тепла, вироблялася електрика, спочатку перша київська ТЕЦ давала 12000 кВт, а потім 36 000 кВт. Тоді в киян не було пристойної домашньої побутової техніки, тому для лампочки цього вистачало. Спочатку ТЕЦ працювала на торфі, а потім на вугіллі.

Під час Другої світової війни Червона армія відступаючи знищила першу київську ТЕЦ — одну турбіну вивезли, а другу підірвали. Тож бургомістрам Києва Олександру Оглобіну, а потім Володимиру Багазію довелося багато зробити, щоб Київ після розрухи, спричиненої червоноармійцями, знову став придатним для життя. Звичайно, все відбувалось під контролем і за допомогою німців, які робили це не заради киян, а в інтересах «арійської» раси. Турбіну відремонтували швидко, що дало можливість пустити струм потужністю 5000 кВт. Також створили запас палива, швидко проклали трамвайну колію від Лук’янівки, яка забезпечувала ТЕЦ постійним підвозом палива. Оскільки вугілля було необхідне для військових заводів, то ТЕЦ була переведена на торф і навіть сухі дрова. Заготівля палива проходила під Києвом. Відступаючи, німці теж намагалися нічого не залишати по собі. Так за пару років першу київську ТЕЦ двічі перетворили на руїну. Радянській владі для відновлення роботи ТЕЦ знадобилося більше часу. Повторний пуск був приурочений до чергової річниці революції на 7 листопада 1945 року.

Фото клікабельні

Стаття у газеті «Українське слово» від 21 жовтня 1941 року

Розбудова міста вимагала введення все нових і нових ділянок теплотраси та будівництва нових ТЕЦ. У 1954 році запрацювала Дарницька ТЕЦ, яка почала обігрівати лівобережний Київ. Але лівобережжя розбудовувалося так швидко, що в 1965-му Дарницька ТЕЦ ввела в експлуатацію нові потужності, а як паливо почала використовувати газ.

Кожна нова турбіна ставала потужнішою за попередню. У 1971 році запрацював перший енергоблок ТЕЦ-5 потужністю 100 МВт, а четвертий енергоблок, запущений у 1976-му, вже мав потужність 300 МВт. У 1981 році запрацювала ще одна теплоелектроцентраль — ТЕЦ-6.

Розпад СРСР і незалежність України викликали зміни, які торкнулися не тільки життя киян, а також їхніх теплотрас. З одного боку, українські ТЕЦ отримали більшу свободу у співробітництві із західними виробниками турбін, генераторів, котлів. А значить, що виникло конкурентне середовище, яке може встановити цивілізовані правила гри та нові екологічні стандарти. З іншого боку, кияни розбещені соціальними заграваннями попередніх урядів, а застарілі комунікації потребують капітального ремонту. Але сподіваємося, наша історія теплотрас ще зробить крутий поворот на краще.