Як наші видавці протистояли засиллю дешевої російської літератури? Як на український ринок вплинули ковід і повномасштабна війна? Історик Олександр Вітолін згадує, як українська книга торувала свій шлях.
Історія української книги вражає тим, що українські автори, видавці та книгорозповсюджувачі змогли вистояти у найнесприятливіших умовах і навіть мають сили сваритися між собою. Але давайте зізнаємося, що проблеми української книги спричинило не тільки засилля дешевої російської книги, але й наші дії та бездіяльність, які дозволили росіянам закріпитися на книжковому ринку.
Крах комуністичної системи створив умови вільного ринку та свободи слова. Але перше десятиліття стало шоковим. Багато видавництв, які десятиліттями працювали в інтересах радянської пропаганди, не були готові до нових умов. Нові виклики формувала економіка: гіперінфляція, зниження купівельної спроможності населення, нестача паперу, втрата старої системи книгорозповсюдження.
Пристосування до нових умов давалося болюче, зникали не тільки видавництва, а й автори, що опинилисяна узбіччі нової епохи. Перші українські видавництва, нові українські автори приходили на заміну. У 1994 році пройшов перший Форум видавців у Львові. А в Києві почав діяти книжковий ринок «Петрівка».
Новим ударом стала криза 1998 року, яка почалася в Росії, але зачепила Україну. Вітчизняні видавці ледве оговталися після цього удару. Наступним випробуванням стало зростання цін на нафту в 2000-х роках. Російська економіка наповнилася нафтодоларами й почала наповнювати український ринок своїми дешевими книжками.
Тоді в Україні почали проявлятися манкурти. У 2000 році Олесь Бузина випустив скандальну книгу «Вурдалак Тарас Шевченко», закликаючи відмовитись від звичного погляду на «забронзовілого» генія. Деконструкція фігури-символа має право на життя, але не з боку українофоба та русофіла. А у 2007 році світ побачила його «Таємна історія України-Русі», яка нібито претендувала на переоцінку української історії, а насправді в похабній манері повторювала старі імперські наративи. Найгірше, що багатьом українцям сподобався цей труд.
У 2004 році в Києві відкрився «Київський Будинок Книги». Газетярі в захваті писали про 120 000 книг в будинку на п’яти поверхах. Однак у цьому книжковому раю абсолютно домінувала російська книга. Серед авторів був Геннадій Малахов, який вчив своїх читачів пити сечу. Згодом під площею Слави відкрився торговий центр «Квадрат», орієнтований в першу чергу на книжкову продукцію. І знову він був переповнений російською продукцією. Та сама ситуація повторювалась на книжкових ярмарках і в перших книжкових мережах.
Але українська книга жила! З 2005 року Форум видавців у Львові став щорічним. У 2007 році відкрилася перша книжкова мережа, орієнтована саме на українського читача — «Книгарня Є». Змусили про себе говорити й українські автори Ліна Костенко («Записки українського самашедшого»), Володимир Рутківський («Джури козака Швайки»), Василь Шкляр («Залишенець. Чорний Ворон»).
Якщо ж учасники українського книжкового ринку нарікали на ситуацію з українською книгою, то найчастіше чули, що українці перестали читати й захоплення книгою залишилося в СРСР. Так обговорення проблеми перетворювалося на ностальгію за СРСР.
У 2008 році популярний російський автор Євгеній Гришковець на презентації своєї книги в Києві назвав українську мову безперспективною та заявив, що успіх матимуть лише письменники, які писатимуть російською.
Поки українська книга намагалася достукатися до українців через інтернет-книгарні і «Книжковий Арсенал», нова хвиля нафтодоларів дозволила російським видавцям в Києві відкривати чи не на кожній зупинці книжкові ятки з книжками по 15 гривень. Пройти і не купити було справді важко!
Новим ударом для української книги стала поява піратських бібліотек в інтернеті, часто пов’язаних з Росією. Засновник таких бібліотек декларували благородну мету — вільний доступ до інформації, але поки вони отримували прибутки за рекламу, українські видавці й автори рахували збитки. Російські видавці мали більші обороти, тому цей удар для них був менш відчутний. Тим часом російськомовна книга з кожним роком ставала дедалі більш політично заангажованою. Засилля книг про «попаданців» діагностувало маразматичну ностальгію за СРСР. Якщо раніше в російській історичній літературі домінувала тема репресій, то що багатшою ставала Росія, то більше звідти везли літератури про так звану «Велику Вітчизняну» і масонські змови.
Головним завданням подібної «літератури» було переконати читача, що навколо вороги, і тільки російська зброя може покласти край всесвітньому хаосу. Революція гідності 2013 року та Євромайдан настільки розлютили росіян, що їхня «література» таки скинула маску й усім — від обкладинки до назви — давала зрозуміти, що її ціллю є пропаганда «Русского мира».
А український читач продовжував купувати дешеві російські книги. Навіть «Книгарня Є», яка завжди закликала до бойкоту російської книги, теж почала нею торгувати. На докори у зраді української книги та власної позиції керівництву книгарні доводилося лише виправдовуватися, що про українську книгу має дбати українська держава, а не одна книгарня. У цьому був свій резон.
Зміцнити становище українські книговидавці змогли не стільки завдяки державі, скільки завдяки епідемії ковіду. «Ковідна тисяча» створила такий ажіотажний попит на книжки, що видавці й книгарні не справлялися з замовленнями. Але повномасштабне російське вторгнення завдало нового удару українській книжковій справі. На Харківщині, одному з найбільших книговидавничих центрів, обстріли знищили друкарні та склади.
Водночас український читач став масово відмовлятися від російської книги. А українська продовжує поступ — відкриваються нові видавництва, книгарні, книжкові фестивалі. Історія української книги часом нагадує горрор, але, здається, вона нарешті отримала свій щасливий фінал!
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Портал до геніїв: літературна прогулянка в Ірпені;
Кіно, книжки та гарні фото. За чим приходити в головну бібліотеку країни;
Куди йти по розваги, користь та книжки. Гайд бібліотеками Києва;
Особливий дворик на Хрещатику: за чим приходити в «Палітурку»;
