Прощання з нічними горщиками: перша каналізація Києва

Здається, каналізація в Києві була проблемною завжди. Історик Олександр Вітолін розбирався, де киянам смерділо найбільше, як із цим боролися та чому нічого не виходило.

У 1894 році в Києві запрацювала каналізація, до будівництва якої доклав руки сам Владислав Городецький. Але навіть цей геній не міг завадити тридцяти трьом нещастям, які спіткали проєкт. Відусюди тільки й сипались нарікання на роботу каналізації, або ще гірше — на її не-роботу.

Перш за все треба взяти до уваги, що Київ продовжував активно забудовуватись, а це означає, що більшало не тільки киян, але й «наповнення» каналізації. Отже, щойно збудовану каналізацію треба було фактично одразу вдосконалювати, отже витрачати кошти. Однак додаткового фінансування не виділялося. Зрозуміло, що вади каналізації викликали гостру критику. Сварки через це часом закінчувались у суді.

Так 19 лютого 1899 в Думі обговорювалось становище зрошувальних полів, на які скидалися нечистоти. Виявилося, що насосна станція не підіймає нечистоти на верхні поля, все осідає лише на нижніх, які перетворюються на болото, а також заливають навколишні луки. Тож поля не відфільтровували нечистоти й не давали їм розкладатися, а просто перетворювались на смердючу клоаку. Гласний Чоколов, один із засновників Київського каналізаційного товариства, просив гласних взяти до уваги важке становище товариства, яке ледве зводить кінці з кінцями й не готове до збільшення витрат.

Гласний Рустицький заявив, що засновники каналізаційного товариства отримали гарний «куртаж» (слово «корупція» ще не стало популярним). У відповідь гласний отримав від Чоколова ляпаса. У ті часи ляпас означав скандал і суд, який викликав двадцять п’ять свідків. Суд дуже прискіпливо вивчав покази свідків, щоб встановити, чи був ляпас нанесений під час засідання, чи після того, як міський голова Сольський вже його закрив. І оскільки Сольський засвідчив, що саме оголосив перерву і зняв із себе ланцюг (тобто символ влади міського голови), то суд виправдав Чоколова.

Суддям також довелося розбирати справу Кульженко, який до облаштування зрошувальних полів отримував щороку від орендарів дачі в Кинь-Грусті по 3000 рублів. Після 1897 року ніхто на тій дачі жити вже не хотів, тож Кульженко подав позов проти каналізаційного товариства з вимогою компенсувати по 3000 рублів за кожен рік.

Незадовільне становище полів для фільтрації стоків було не єдиною проблемою київської каналізації. Злив нечистот відбувався за допомогою нагнітання тиску, який забезпечували ежектори. На момент проєктування ежектори здавалися ідеальним рішенням. Але київський рельєф одразу виявив ваду — для зливу нечистот в особливо «рельєфних» районах потрібно було нагнітати значно більший тиск. Нагнітання додаткового тиску вимагало більших витрат, а додаткове навантаження виводило з ладу обладнання. Тому кожну несправність у каналізаційному колодязі, що знаходився біля фруктових рядів на Бесарабці, кияни одразу відчували своїми носами.

Ще один особливо смердючий колодязь знаходився на перетині Великої Васильківської й Маріїнсько-Благовіщенської. Він ще й був постійно відкритим, чим створював додаткову небезпеку для містян. Страждали через це не тільки кияни, але й пасажири залізниці, яка проходила поруч. Оце було перше враження для гостей міста! Водночас ежектори на Подолі працювали відмінно.

Поки більшість киян не була підключена до каналізації, доводилося користуватися послугами асенізаційних обозів. Асенізатори черпали нечистоти просто відрами, а потім переливали їх у великі бочки. Звісно, вони залишали за собою бруд та сморід. Тому в Думі збиралися поставити питання про те, щоб нечистоти у непідключених до каналізації районах викачувалися лише сучасними пневматичними насосами і в чітко відведений для цього час. Але асенізатори часто не мали можливості придбати пневматичні насоси. Ще вони часто шахраювали при виборі нечистот відрами, вимагаючи плату за начебто більший обсяг роботи, отже брудна робота завжди гарантувала більший дохід. Не дивно, що кияни з вулиці Дмитріївської й Нижнього Валу самовільно під’єдналися до каналізації. Міській управі довелося лише визнати цей факт.

Збільшення кількості киян продовжувало збільшувати нечистот. Не обійшлося і без людського фактора, коли за бажання витратити менше, а заробити більше киянам довелося платити своїм здоров’ям. Мешканці Либідської дільниці скаржились, що каналізаційна шахта на Жилянській спускала нечистоти прямо в Либідь. Скаржилися вони не тільки на сморід, але й на погіршення здоров’я. Неодноразові звернення до міської управи залишалися без наслідків. Зрошувальні поля також не рятували від потрапляння стоків у річки. За пару років після ляпасу Чоколова стан полів продовжував викликати нарікання. Київське каналізаційне товариство здавало їх в оренду під вирощування сільськогосподарських культур, а орендатори звичайно спускали на свої поля лише частину каналізаційної води. Надлишки води вони спускали на сусідні не зайняті дільниці, таким чином влаштовували заболочення нечистотами.

Саме зливи каналізаційних стоків у воду вважалися однією з головних причин київської епідемії холери 1907 року. Але схоже Київське каналізаційне товариство надавало перевагу не реальним заходам, а газетним суперечкам. Зазирнімо в газету «Киевлянін» від 7 жовтня 1907 року. В номері побачимо:

повідомлення про те, що начальник краю вимагає перенесення зрошувальних полів вниз за річкою для запобігання розвитку епідемії,
скаргу мешканців Пріорки на спуск каналізаційної води й забруднення питної води,
скаргу Київського повітового військового начальника на майже щоденні витоки із каналізаційних шахт на Жилянській і Караваєвській вулицях,
запевнення Київського каналізаційного товариства, що чутки про зв’язок зрошувальних полів з епідемією холери не відповідають дійсності, а також довідку про вжиті заходи для недопущення стоків з полів в питну воду.

Наступного року після епідемії комісія обстежила зрошувальні поля та знову констатувала не тільки заболочування полів, але й надмірне накопичення, яке призводить до стоку вод у Почайну й Дніпро. А значить — до нової загрози епідемії холери. Схоже відповідальні особи проігнорували поради комісії, бо в 1911 році через спуск каналізаційної води в Дніпро спустіли дачі в Китаєві.

Врешті решт питання стічної води стало проблемою не тільки Києва, а цілої імперії. У 1912 році цю проблему почали обговорювати вже в Державній Думі. Щоб її вирішити, треба було виділити більші площі під зрошувальні поля та забезпечити ефективну фільтрацію. Але за пару років дорожнеча каналізації, забруднення рік стічними водами й сморід перестали бути актуальними через війну, а потім і революцію.

У горнилі революції зникли бенефіціари київської каналізації, а її проблеми довелося вирішувати новій владі. А тоді киян знову побільшало…