У музеї просто неба в Києві створюють Сад пам’яті. Хто там працює, яким буде це місце й до чого тут історія кохання киянки та гуцула? Вікенд дізнався, як може допомогти Саду кожен із нас.
Їх звели Карпати. Ольга Журба з подругою приїхала до друзів. Придбала ділянку в горах і зустріла гуцула Романа Годованця. Це була історія палкого кохання. Пара одружилася, якийсь час жили в Карпатах. Згодом перебралися до Києва.
Ольга розповідає, як на родину вплинули квіти:
— Хлопці народилися тут, а потім і донька. Ще поки жили в Карпатах, займалася цибулинними квітами: нарцисами, гіацинтами. Одночасно віддушина й заробіток. А якось фейсбук показав пост знайомої, що продавала квітковий бізнес.
Ми з Романом вирішили купувати. Отримали орендоване поле, де вирощували троянди, на межі Миколаївської та Кіровоградської областей, та інтернет-магазин. Звісно, сама я це потягнути не могла, тому справа стала родинною. Ми планували купити землю ближче до Києва, розвивати родинний розплідник, додавати інші рослини до троянд.
Але взимку 2022 року Роман пішов у військо. Ще до повномасштабного вторгнення він казав: «Ти ж розумієш, якщо буде війна, я не стоятиму осторонь». Він готувався, проходив вишколи.
У нас троє дітей, за законом він міг не йти. Але Роман був патріотом не на словах. Незалежність України для нього була цінністю. Він цікавився історією, багато читав, добре розумів причини того, що зараз відбувається. У гуцулів ненависть до москалів у крові. Він постійно повторював: «Це мої гори, я тут ґазда. І тут не буде жодного москаля».
Він не розумів людей, готових продатися за рублі, сварився зі знайомими, які могли поїхати в Москву на заробітки, казав: «Будуйте своє, розвивайте Україну, а не їздіть іншими світами». Він добре розумів, хто наш ворог.
Водночас був відкритим, щирим, любив жартувати. За рік після його загибелі побратими нарешті змогли приїхати до мене, і вони багато говорили Романову вдачу. Він не думав про себе: коли отримував посилки, вивалював все перед хлопцями та пропонував обрати необхідне. А собі вже брав те, що залишалося. Якось вони зайняли нову ділянку, він допоміг поставити намети. Усі сховалися, а йому забракло місця. Роман сказав: «Не переживайте, я посплю під дощем, аби ви всі не промокли».
Він загинув при контрнаступі на Херсонщині. Ми приїхали до військкомату, привезли копії документів, які мали. І стали чекати. Місяць, другий. І нічого не рухалося.
Я опинилася в пеклі, всередині страшної бюрократичної машини. Ти мусиш не просто вигрібати у своєму горі, а й вигризати кожен папірець, поки від тебе відмахуються, про тебе забувають, затягують всі терміни. Десь робиться швидко, а десь неможливо добитися. Київську допомогу ми як родина загиблого отримали швидко, бо там дівчата все пояснили й допомогли оформити.
Багато залежить від частини. Я досі не можу добитися посмертного нагородження, хоча документи про орден За мужність третього ступеня з бригади відправили у квітні 2023-го. Питаю: «Що далі?» — і ніхто не знає. І я не знаю, в які двері стукатися й що відповідати дітям про татову нагороду.
І давайте відверто: суспільство не готове до нас. Нас не вчили спілкуватися з великою кількістю родин загиблих, з родинами військових, які мають серйозні поранення. Я вже зараз чую класичне «Ми його туди не посилали». А ще люди не розуміють, чого не можна казати в перші дні, у найгостріший період. Кажуть «все буде добре».
Витягнула мене спільнота дружин загиблих. Я потрапила туди в листопаді 2022 року. Тоді нас було 260, а зараз понад чотири тисячі. Спочатку це була спільнота дружин, потім за запитом створили таку ж для родин. Там батьки, сестри, брати загиблих військових. Зараз ми з дівчатами створили ГО «Жити попри все» та займаємося проєктом «Сад пам’яті».
Ромка дуже любив рослини, а вони — його. Він на війні постійно згадував про наші квіти й казав: «Після перемоги посаджу для тебе поле червоних троянд». У нас були різні красиві троянди. Але найбільше він любив червоні. І коли все це сталося, дівчата зі спільноти українських трояндарів казали: «Олю, ми зробимо це разом, втілимо цю мрію». Трояндарі та квітникарі України — дружня спільнота, вони дуже підтримують.
Наше об’єднання дружин загиблих військових зверталося до Київської міської адміністрації, до районних адміністрацій. Просили виділити нам ділянку хоча б під Алею пам’яті. Але нам відповідали: не на часі, нема місця тощо. Постукалися в ботсад. Але вони підпорядковані Академії наук, ще й мають власний сад троянд. Отак ми дійшли до музею Пирогів. І там нас підтримали.
Проєкт створила Олена Бальжик, відома ландшафтна дизайнерка. Мої колеги-трояндарі презентують троянди. Дівчата-квітникарки виділяють квіти. По деякі трави та злаки планую звертатися в різні розплідники.
Це суто волонтерський проєкт. Шукаємо спонсора, бо своїми силами не витягнемо. Доріжки вже розмітили, треба їх засипати, зробити опалубку, закупити різні матеріали.
Ми створюємо повноцінний сад з доріжками, місцями відпочинку, дерев’яними терасами. Облаштовуємо так, щоб доріжками змогли проїхати хлопці на колісних кріслах. Ділянку розділили на три частини. Є дві водойми, пожежні, але мають вигляд ставків. Частина території стане терапевтичним сенсорним садом: простір для зустрічей, музичних вечорів, майстер-класів.
Це буде місце для ветеранів та їхніх родин, пам’ять про наших чоловіків, синів, братів. І для нас, які хочуть зустрітися, підтримати одна одну й розказати про своїх близьких. А також це буде відкрита територія для всіх.
На 14-15 вересня ми запланували проведення фестивалю. Тоді й розповімо, що вже зробили та що плануємо далі.
Іноді питають, навіщо це тобі. Все просто: мене це тримає. І я вірю, що цей сад допоможе комусь стати трохи щасливішим. А якщо нічого не робити, тоді залишається лягти та не встати. Тому мусиш шукати всередині себе гачечки, чіплятися за них і вибиратися з прірви.
Час не лікує. Ти просто вчишся жити з постійним болем всередині. І у вересні 2022-го, і влітку 2024-го ранок починається з того, що ти прокидаєшся у страшній реальності. Уві сні здається, що все страшне наснилося. А потім ти маєш казати собі: «Дихай. Вставай. Іди».
Як ми можемо допомогти Саду пам’яті
Фізичною працею на толоках.
Матеріалами.
Рослинами.
Обіймами та спілкуванням.
Інформацією — розкажіть про цей проєкт іншим, це вже немало.
Читайте також: Піраміда, вежа чи курган: який вигляд мають світові військові меморіали;
Арт для армії: як працюють воєнні художники;
У касці та з камерою. Як киянка знімає війну;
Зірки, хрести та ордени: як українців нагороджували іноземці;
