У кубельці на підлозі: як кияни працюють у метро, коридорах і сховищах

У метро, бомбосховищі та коридорі кияни готові творити, працювати, собі та іншим допомагати. Вікенд зібрав історії про те, як у сховищах створюють нові вистави й парфуми та пишуть книги.

Алекс Боровенський, засновник і головний режисер ProEnglish Theatre

— У нас невеликий незалежний англомовний театр. Знаходимося в підвальному приміщенні старого житлового будинку на Шулявці. Колись там було бомбосховище. У перший день війни ми, двоє режисерів і чотири актори, з’їхалися туди.

Звісно, хостили в приміщенні театру місцевих мешканців. 30-40 людей жили в приміщенні театру, спали, загорнувшись у куліси. Якийсь час ми розбиралися з логістикою: чим харчувати людей, кого треба вивезти, налагодили гуманітарну допомогу.

Фото клікабельні

Атмосфера театру надихала, тому вже на другий день ми почали робити творчі кроки, записувати антивоєнні пісні та вірші, звернення до всього світу. Далі ми поставили виставу «Новий світовий порядок» за Гарольдом Пінтером. Цю невеличку п’єсу Пінтер написав у 1991 році після кризи в Перській затоці. Публікою вистави стали мешканці нашого шелтера, місцеві глядачі, друзі та знайомі.

А ще друзі з телебачення привезли нам обладнання, і ми влаштували стрім для всього світу. Були впевнені, що маємо зробити це, як англомовний театр, який знаходиться в центрі подій. Наступною стала вистава «Книга сирен», яку ми підготували в нашому бомбосховищі в рекордні терміни. Це історія про маленьке німецьке містечко, яке бомбардують у 1945 році, про місцевих жителів, які підтримують чи не підтримують Гітлера.

Помітив, що з публікою відбувається дивна історія. Людям дуже важко увійти в театральну умовність. Реальність набагато дивніша, ніж будь-яка театральна вигадка. Глядачі хвилин двадцять лише відходять від того, що відбувається у світі, перш ніж перемикнутися на дію вистави. Тому ми зараз вирвані з умов звичайного театру, адже світ став незвичайним.

Ксандра Осініна, парфумерна художниця, авторка бренду Чар-Зілля

— У перші дні повномасштабного вторгнення Росії була впевнена, що парфумерія зараз не буде потрібна нікому, навіть почала придивлятися до інших робіт. Але потім люди стали питати про аромати та ділитись історіями, в яких парфуми допомагали зберегти частинку себе. Після такого стало зрозуміло, що моя робота все ж на часі.

Намагалась продовжити працювати в лабораторії. Але там було дуже холодно без опалення, відвертали повітряні тривоги та щохвилинний ризик влучання ракет у будівлю. Це зовсім не сприяло творчій діяльності. Перенесла велику частину сировини та лабораторного обладнання до підвального приміщення під будинком. Ще частину допомогли перевезти небайдужі люди. До сьогодні робота над ароматами проходить у підвалі. Звичайно, не дуже зручно, але там тихо та можна зосередитись на ароматах, а не на відстежуванні сирен.

Попри такі складнощі не припиняла опрацьовувати замовлення та робити рутинні справи, щойно пошти відновили свою роботу. Ба більше, підготувала та провела презентацію нового парфуму, роботу над яким завершила якраз напередодні війни.

Парфумер, як художник, творить через власні почуття, тому атмосфера захаращеного підземелля однозначно впливає на результат. Аромати зараз нерадісні виходять, відбувається перехід від природних нот до індустріальних. Авторська парфумерія — це завжди історія у флаконі, що передає сенси та будується через символи. Це не про «просто приємно пахнути». Але серія, що народжується в підвалі, ризикує стати відверто складним, навіть страшним артом, і, можливо, не вийде у світ. Але після неї мають народитись по-справжньому життєстверджувальні аромати.

Звичайно, коли все навколо радикально змінюється і весь час є ризик для життя, приходить багато прозрінь і переосмислень. Війна показує, хто є хто. І крім того, що по-різному проявляють себе інші люди, багато нового можна дізнатися й про себе самого. Це історія і про аромати також. Дуже змінилось сприйняття, але це неможливо розповісти, тільки дослідити зсередини, і потім втілити це нове бачення в нових парфумах.

Лідія (бункерний позивний Полин), випусковий редактор Укрінформу

— З початку війни працювала з бомбосховища, випускала новини на стрічку Укрінформу кожні дві години. Також я майстриня, і щоб перемикатися, майструвала з дерева різні прикольні штуки для підтримки ЗСУ. Працювали так приблизно півтора місяця. Потім акуратно переповзла додому. Спати в ліжку, а не на піддонах — неоціненне відчуття.

Між випуском новин довелося ще й бункер охороняти. Спочатку мені видали ніжку від стільця (не жартую), а потім вже, коли ми з хлопцями притерлись одне до одного і вони зрозуміли, що я не істеричка, почали трохи довіряти ружбайку.

Працювати в сховищах реально, але небезпечно. Ми не проводили інтернет, бо більшістю голосів вирішили, що пускати до сховища сторонніх осіб — погана ідея. Тож заради роботи мені доводилося вистромлятися майже під ракети. Я дуже добре пам’ятаю «битву за Берестейку», як ми її називаємо. Я сиділа біля дверей сховища, які здригалися від вибухів, бачила через щілину червоно-бордове небо та колупала з телефона новини. Незабутні враження!

Складно було бігати туди-сюди сходами та переконувати інших, що я не крейзі, просто робота така. З деякими довелось посваритися, бо вони думали, що не пускаючи мене нагору рятують мені життя. Та й редагувати текст з телефона — таке собі задоволення. Але ж мене досі не звільнили, мабуть, непогано виходило.

За той час я зробила певні відкриття:

Зрозуміла, що вмію тримати себе в руках, не впадати в паніку, підтримувати інших і бути корисною в критичних ситуаціях. Бо спочатку я боялася, що буду тюхтійкою, яка лише ниє й рахує краплі валер’янки над склянкою. Страхи не збулись, ура.
Лайфхак «візьміть мідний дріт, виставте кінчик на вулицю, а другий прикладіть до телефона й буде вам зв’язок і інтернет» не працює, не ведіться. Суцільне розчарування.

Зараз я працюю, майструю, волонтерю, але вже з дому. Хоча спочатку повертатись було дуже лячно та психологічно важко, адже біля бункера набагато простіше сприймались вибухи, навіть коли вони лунали над головою. Вдома все здавалось крихким і ненадійним: стіни, скло, плитка в ванній кімнаті.

Але в якийсь момент прийшло усвідомлення, що пересуватися квартирою по-пластунськи незручно, та й від долі не втечеш, краще зустріти її, твердо стоячи на ногах.

Дарця Капля, консультантка з комунікацій, веде психологічну та коучинг-практику

— На початку активних дій я перебралася з гучного району до тихішого, але в тій квартирі вже було досить багато мешканців. Тож довелося перші кілька тижнів спати у ванній не через тривоги, а просто тому що не було свого куточка. Там врешті вела консультації, писала тексти, волонтерила, проводила зідзвони. Коли було зовсім гучно, доводилося працювати з тамбура між квартирами. Потім я облаштувала собі стіл, але постійно збігала назад у тишу ванної кімнати.

Я звикла працювати там, де є мій ноутбук. За 15 років маю довгий список місць, де мене наздоганяла термінова робота. Працювати можна всюди, якщо є бажання працювати та дедлайни, які мотивують зібратися й робити свою справу.

Складно було сконцентруватися в постійному галасі від натовпу в нашій комуні та відірватисятися від постійних бійок між тваринами, які вимушено опинилися на одній території. Мені потрібна була тиша, тому я вмикала навушники з функцією приглушення шуму й працювала. Потихеньку, долаючи провали в когнітивці через стресову травму війни, поверталася до активної роботи та врешті майже вийшла на довоєнну ефективність. Світ навколо нас змінився, а нові часи вимагають нових рішень.

Марʼяна Микитюк, ілюстраторка

— Я залишилась у Києві, і в перші дні війни ще вибігала з дому під час тривог, а потім просто перемістилась у коридор. Я малюю як традиційними матеріалами, так і в цифрі, але в коридорі не дуже зручно розкладати всі свої фарби й банки, тож перейшла лише на цифру. А так — просто постелила собі на підлогу плед, взяла планшет і малюю. Виходить повільніше, ніж зазвичай, але, напевно, не лише через місце, а загалом через зниження працездатності. Та все одно я вважаю, що в мене дуже вигідна ситуація, робота поміщається в планшет А4, який можна носити із собою. У квітні почала потроху переміщуватись назад до робочого кабінету, хочеться знову повернутись до фарб.

Ольга Карі, письменниця та журналістка

— Робота з текстами під час війни — сама по собі надзвичайна умова, бо коли за вікном лунають вибухи, чути роботу ППО та автоматні черги, дуже важко знайти сили сконцентрувати думки й викласти їх на папір (хай і електронний). Все, що хочеться й можеться зробити в такий момент, — це згорнутися в малесеньке кубельце на підлозі в коридорі між двох стін, накритися ковдрою з головою і завмерти. Перші тижні війни, зрештою, так я і робила.

А потім побачила у фейсбуці, що знайома шукає журналістів-волонтерів, які допомагали б наповнювати колонками, репортажами та статтями портал для підтримки жінок. Я одразу ж написала їй та зголосилася попрацювати. Бо ота закарлючка в ковдрі на підлозі — це просто дуже настрашена версія мене, але не вся я.

Війна відкрила, що я здатна працювати в будь-яких умовах. Я все життя вважала, що мені для роботи потрібно багато простору, окрема кімната, яка зачиняється на ключ, тиша, мій зручний стіл біля вікна, можливість хоч сто разів відірватися від роботи на каву і дрібні справи. А виявилося, що я можу бути надзвичайно продуктивною, працюючи на клаптику підлоги, застеленому килимком для йоги, без перерви з ранку до пізнього вечора, і отримувати від цього неабияке задоволення. Я можу не відвертатися на тисячі дрібниць і власні лінощі. Я можу сісти та працювати без самовмовлянь і нескінченної прокрастинації.

Після двох-трьох колонок я аж фізично відчула — я готова писати нову книгу. Авжеж, це не та книга, яку планувала, я мала інші задуми, та й взагалі уявити не могла, що колись доведеться писати про бомби, скинуті на Київ, переживаючи цей досвід у реальному часі. Життя бентежне, що поробиш.

Насправді моя нова книга пишеться так, як жодна інша не писалась: я не відриваюсь на спокуси піти на вулицю випити кави, зайнятися весняним прибиранням чи піти пошукати нову сукню. Війна наочно показує: ми всі маємо дуже мало часу, і на справді важливі речі треба виділяти якнайбільше ресурсу. Для мене писати — це дихати, жити. Мені вже не треба якихось чарівних копняків від самої себе на кшталт: «А ну сядь і пиши!». Я просто пишу, пишу, пишу. Ну, а чим іще займатися під час повітряних тривог?

Я дуже люблю писати книги, сидячи з ноутбуком на ліжку. Різниця між підлогою та ліжком хіба що в м’якості посадки. Але гупання неба й страх «а раптом прилетить» все ж таки відрізняються від умов творчої роботи в мирний час. Та разом із тим, коли пишеш, залишається дуже мало простору для думок: а що ж буде з нами усіма далі, «всьо пропало» чи не «всьо»?

Я так звикла працювати в моєму закутку «на калідорі», що навіть повернувшись спати в ліжечко, працювати іще кілька днів ходила у свій сховчик. Але тепер локація для писання не має для мене значення. Значення має тільки сам процес.

Софія Касьяненко, спеціалістка з піару

— Я працюю піарницею Суспільного мовника. У перші дні ховалася в метро, тому працювала звідти: робила й основну роботу, і волонтерську, вичитувала креативи й тексти як коректорка та редакторка.

Концентрація на роботі допомагала знизити тривогу. Обсяг волонтерських креативів був таким, що можна було нескінченно над ними працювати.

Найскладніше — це вичитувати тексти в темряві, тому що зір не витримує довгого напруження від яскравого світла екранів ноутбука й смартфона.

Виходом за рамки звичного було написання новинного матеріалу англійською, зазвичай я уникаю такої роботи, вважаючи, що мій рівень володіння англійською мовою для публіцистики недостатній.

Зазначу, що на тій станції метро, де я перебувала, створився своєрідний коворкінг: молодь займала місця біля розеток і всі щось писали, малювали, давали й приймали правки тощо. Іноді ми відривалися від своїх моніторів і обговорювали новини.

Тобто мій досвід у цьому далеко не унікальний. Я була рада тому, що в жахливій ситуації ми з колегами знаходили можливості «бути в ресурсі й у потоці» і робити якнайкраще те, що ми вміли.