Лесина сестра: життя та кохання Ольги Косач-Кривинюк

Родина Драгоманових дала країні не лише видатного професора та Лесю Українку. Історик Олександр Вітолін певен, що необхідно пам’ятати здобутки інших представників роду. І розповідає історію життя Лесиної сестри Ольги.

Рід Драгоманових прославлений іменами професора Михайла Драгоманова, його сестри — письменниці й громадської діячки Олени Пчілки, її доньки Лесі Українки. Але це лише частина великого переліку ревнителів української культури з роду Драгоманових. Хоч заслуги інших представників цього роду перед Україною скромніші, але стирання їхніх імен з пам’яті киян є результатом радянської політики. Радянські пропагандисти з радістю маніпулювали революційним образом Лесі Українки, але ніяк не бажали загострювати увагу на інших членах її патріотичної родини. Можна сказати, що вивчення досягнень родичів Лесі Українки — це теж деколонізація та декомунізація нашої історії.

Ольга Косач була третьою з шести дітей Петра Антоновича Косача й Олени Пчілки (Ольги Петрівни Драгоманової-Косач).

Первістком був син Михайло, потім народилася донька Лариса (Леся Українка). 26 травня 1877 року у Звягелі народилась Ольга Косач (у родині її часто називали Лілія, а іноді Леся, тож якщо колись захочете заглибитись в історію роду Драгоманових-Косачів, будьте уважними). Потім родина переїхала до Колодяжного, де народились Оксана, Микола й Ізидора.

Як і всі Косачі, Ольга спочатку отримала домашню освіту.

«Мати завжди була дуже проти казенної науки і дуже неохоче віддавала нас до гімназії через негативне ставлення до гімназичних програм науки, головно ж через те, що гімназії були російські і перебивали б її українське виховання малих дітей. Вдома ж наші батьки намагалися дати нам якнайкраще виховання. Тобто ми не були «хорошо воспитанными» дітьми, маму навіть осуджували знайомі «дами» за те, що вона не вчить нас різних реверансів та взагалі «хороших манер», а батька за те, що він попускає в цьому матері, дозволяє їй так нас «псувати» і цим калічити нам кар’єру».

Історії, географії, французької мови й геометрії Ольгу навчала її старша сестра. А потім Ольга так само навчала своїх молодших сестер і двоюрідну рідню. Але для отримання вищої освіти потрібно було скласти іспити. Тому Косачі все-таки переїхали до Києва, і Ольга одразу поступила до сьомого класу приватної жіночої гімназії Дучинської.

У Києві 26 січня 1896 року на весіллі Людмили Старицької й Олександра Черняхівського сестри Леся й Ольга познайомилися з боярином нареченого Михайлом Кривинюком. Вони швидко зблизились. Коли восени Михайла Кривинюка заарештували за зберігання та поширення протиурядових видань і закрили в Лук’янівській в’язниці, то сестри Косач почали конспіративно листуватися з ним. В одному з таких листів Леся Українка надіслала Кривинюку присвяченого йому вірша «Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі…» А коли стає зрозуміло, що Кривинюку заборонять жити у великих містах, Леся запропонувала йому притулок у них в Гадячі.

Оскільки Кривинюка продовжували тримати під слідством, то в травні наступного року Ольга Косач назвалась його нареченою, щоб ходити на тюремні побачення. Коли ж Михайла відправили в заслання в Астрахань, сестри Косач продовжують листуватися з ним. Косачі тримають Кривинюка в курсі здоров’я Лесі Українки, родинних справ і громадського життя Києва. Виключений з київського університету, Михайло Кривинюк вирішив здобути освіту за кордоном. Тому Косачі дізналися через львівських знайомих про умови навчання у Львівському університеті, а Леся Українка просить Івана Франка «не відмовити порадою» Кривинюку. Деякі фрагменти листів Лесі Українки вказують на те, що їх поєднували не тільки дружні стосунки, але й підпільна політична діяльність.

Тим часом Ольга Косач закінчила гімназію із золотою медаллю та вступила на Вищі жіночі медичні курси в Санкт-Петербурзі. То була єдина можливість для жінок у Російській імперії здобути медичну освіту. Крім того, Ольга Косач починає перекладати з французької та німецької на українську і з української на російську. А в 1904 році вже Ольгу Косач, яка разом з сестрою поділяла ідеї соціал-демократії, заарештували за підозрою в підпільній політичній діяльності. У листах додому Ольга назвала свій арешт непорозумінням, але чи дійсно це було непорозуміння, сказати важко, бо покладатися на таємницю листування вона не могла. Усього Косач пробула під арештом два місяці. Звільнили її після втручання батька. Ользі довелося виїхати з Петербурга, їй заборонили пересуватися по країні без письмового дозволу. Через це жінка не змогла скласти іспити вчасно й поновила навчання в Петербурзі лише згодом.

Того ж року Ольга Косач і Михайло Кривинюк нарешті одружилися. Як випливає з листа Лесі Українки від 3 січня 1905 року з Тбілісі (Тифлісу) молодята не вінчалися.

«Поздоровляю Вас не так з Новим Роком, бо він має тільки для хронології значення, як з новим життям, чи то формою життя. Певне ж Ліля раніше доїде до Вас, ніж мій лист і, значить, я можу поздоровити Вас з її приїздом, а її з щасливим покінченням всяких митарств. Вона писала мені, що розмови з родичами пройшли тихо, мирно, і з їх боку була повна толерантність. Коли так було до кінця, то я дуже рада, — значить, всі мамині стріли (папа стріл ніколи не вживає) обламалися об мене, і для Лілі їх вже не лишилось; се не раз так бувало і нема нічого дивного, коли й на сей раз так вийшло.

Діло в тім, що з осени у мене з мамою (коли ми лишились удвох) чимало було принципіяльних і непринципіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. і., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від якого Ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що тяжкі рани, а не власна воля примусять мене скласти зброю. У всякім разі, мені буде потіхою те, що коли не собі, то своїй найдорожчій сестрі я помогла пробити дорогу до вільного і чесного життя; може, без моєї боротьби її боротьба була б трудніша. Може… а може й ні, бо мама завжди більше «боялася» Лілі, ніж мене, і ніколи не одважувалась говорити їй такого, як мені. Чому се так, не знаю, скоріш всього, що я сама з того винна, себто винна моя вдача, а наскільки людина винна з своєї вдачі, се вже зважте самі.

Так чи інакше, все ж можу сказати, що я перша примусила маму логікою відступитись від крайностів її погляду на невінчаний шлюб, і вона сказала, що не вважає вже себе в праві вживати якогось примусу над Лілею в тім напрямі і щиро відступається від своїх слів, ніби вона не хотіла б у себе приймати невінчаної дочки з дитиною. Логічно і морально я перемогла маму, тільки ся перемога так дорого мене коштувала, що — краще не будем ніколи згадувати про неї. Тільки не думайте, що все це я претерпіла ради якої жертви для Лілі, чи що, ні, я мусіла однаково колись се все відбути, то краще раніше, ніж пізніше. Ну, і годі про се».

Молоде подружжя для російського уряду було неблагонадійним, молодята й не сподівалися знайти роботу в царській Росії. Тому Кривинюки виїхали до Праги. 18 (5-го за старим стилем) грудня 1905 року в Ольги й Михайла народився первісток Михайло.

Після народження сина Ольга вирішила повернутися до Києва, де взяла на себе функції касира «Просвіти» та продовжувала перекладати. 10 вересня 1907 року під час чергового повернення Михайла Кривинюка з-за кордону його заарештували в Великих Гнійцях, коли він гостював у батьків разом з дружиною й сином. Тільки 14 січня 1908-го суд звільнив Михайла Кривинюка.

У 1910 році Ользі Косач-Кривинюк нарешті вдалося влаштуватися на посаду земського лікаря в Лоцманській Кам’янці (сьогодні передмістя міста Дніпро). Побут був звичайним, селянським, а працювати доводилося з дітьми з психічними розладами та сиротами. Мабуть, через це уряд і дозволив «політичній» обійняти цю посаду. Однак ті роки виявились не найгіршими у подружньому житті Кривинюків.

Хоч як складно було жити, але найважчими ударами для Ольги Косач-Кривинюк стала смерть рідних. У 1903 році на 34-му році життя від дифтерії помер брат Михайло Косач. У 1909-му помер батько Петро Косач. У 1913-му після довгих років боротьби з туберкульозом кісток померла Леся Українка. Також Ользі Косач-Кривинюк довелося пережити смерть маленької дочки.

У 1917 році почалася революція. Перші роки революції для Ольги Косач-Кривинюк були продуктивними. Вона змогла видати «Стародавню історію східних народів», написану Лесею Українкою. Також відкрила ткацьку майстерню й організувала гурток вишивання, видала власне зібрання «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини». Але спокійне життя скоро скінчилося. Лоцманська Кам’янка стала місцем боротьби білих, червоних і махновців. Малий Михайло Кривинюк запам’ятав, як через село проходив загін чеченців, який воював за «білу» Росію.

«Чеченці щупали двір за двором і грабували. Надавали перевагу грошам, компактним цінностям, але цікавились чомусь овчинними жіночими полушубками «кожушками», які одразу ж надягали на себе. Били нагайками, якщо хтось намагався їм не одразу щось віддати, або взагалі якось перечив. Відволікаючись на такі справи, загін просувався повільно. Звістка про нього його випереджала. Хоч у мами не було ні грошових збережень, ні цінностей, ні навіть «кожушанки», — вона захвилювалась, не знаючи, на що наважитись: чекати на місці, що буде, чи втікати з міста, де все-таки грабунків в чистому вигляді не було. Нарешті прибігли селянки-сусідки і стали переконувати маму сховатися. Розповіли, що чеченці свої вимоги співставляють з розміром хати. Добравшись до цегляного будинку земської школи, де жив її директор, і відібравши все, що він міг викласти, чеченці приставили його до стіни школи, сунули йому пістолет до рота і вимагали: «Будинок великий — грошей багато давай!» Після цієї розповіді мама швидко зібрала необхідні на перший час речі, які ми могли взяти з собою. Ми з нею спустилися провулками до річки і пішли до міста через плавні стежками серед зарослі верболозу… Через день прийшла до нас Марія і розповіла, що відбулося після нашої втечі. Чеченська лавина докотилась до нашого будинку, який своїм розміром привернув їх увагу. Не заставши господарів, яким можна було сунути пістолет в рот, і не знайшовши нічого для себе цінного, вони рушили далі. В цей час з степу, відсікаючи чеченцям шлях відступу в місто, на них наскочила махновська банда і повністю їх розгромила. Жоден з чеченців не врятувався, а всі їх «трофеї» перейшли до переможців. Махновці також звернули увагу на наш будинок».

Махновці не повірили сусідам, що господарка — лікарка, яка втекла від чеченців, і були переконанні, що вона «білогвардійка», яка втекла від них. Отже, навіть не беручи участь у боротьбі за владу, родина Кривинюків все одно залишалась у небезпеці. Радість принесло тільки народження 17 червня 1920 року молодшого сина — Василя.

Олена Пчілка також перебувала в небезпеці. У 1920 році в Гадячі під час роковин Тараса Шевченка вона огорнула його погруддя синьо-жовтим стягом. Коли червоний комісар зірвав прапор, Олена Пчілка стала його ганьбити. Присутні підтримали її. Згодом її заарештували, повісили на груди плакат «буржуйка і кровопивця». Олена Пчілка пробула під арештом три тижні й після довго не могла оговтатися. Тим часом маєток Косачів відібрали, майно теж конфіскували. Після цього Олена Пчілка вирішила переїхати до Могилів-Подільського.

Сестра Ізидора одружилася в 1912 році, в роки революції жила в Києві, Гадячі, Катеринославі та Кам’янець-Подільському, згодом переїхала до Могилева-Подільського.

Сестра Оксана одружилася в 1908-му і ще до революції виїхала до Швейцарії. У 1919 році вона стала перекладачкою дипломатичної місії УНР. У 1922 році разом із родиною переїхала до Праги.

Брат Микола Косач в роки Першої світової війни був мобілізований, під час революції став солдатським депутатом, а потім делегатом від Волині в Москві. Під час правління Павла Скоропадського його арештовували німці, а потім поляки. У 1920-му став комісаром. Після закінчення радянсько-польської війни він залишився у Колодяжному, яке відійшло до Польщі. Помер 16 липня 1937 року.

У 1921 році Кривинюки також переїжджають до Могилів-Подільського до матері й сестри Ольги. У 1924-му востаннє повертаються до Києва. З початку жили на Багговутівській (зараз Загорівська), а потім возз’єдналися з Оленою Пчілкою та родиною Ізидори в будинку на Овруцькій.

Ольга Косач-Кривинюк працювала вчителькою українською мови, потім бібліографкою Республіканської медичної бібліотеки. Водночас вона перекладала художню літературу. Завдяки їй українська література збагатилась перекладами творів Гі де Мопассана, Ганса Андерсена, Віктора Гюго, Чарльза Дікенса, Яна Карафіята, Елізи Ожешко, Івана Тургенєва, Жермени де Сталь, Редьярда Кіплінга та інших письменників. Але активна перекладацька діяльність не давала родині відчути себе забезпеченою. А найважливішою справою стає упорядкування архіву Косачів, підготовка ґрунтовної біографії Лесі Українки.

У 1929-му Михайла Кривинюка знову заарештували, тепер вже радянська влада, яка начебто поділяла ідеали соціал-демократії, за які він уже неодноразово постраждав. Кривинюка звинуватили в участі антирадянській контрреволюційній організації. Вилучили сімейне листування, книги й альбоми. Олену Пчілку теж ледь не арештували. Слід за Михайлом Кривинюком арештовують Людмилу Старицьку-Черняхівську, Олександра Черняхівського та Климента Квітку (чоловіка Лесі Українки). Михайлу Кривинюку пощастило: його засудили до умовного терміну. Хоча після цього йому довелося змінити роботу, а син Михайло Кривинюк-молодший отримав клеймо родича «ворога народу» й був позбавлений можливості зробити гідну кар’єру.

У 1930 році заарештували чоловіка Ізидори Косач Юрія Борисова. Перший вирок був відносно гуманним: його заслали у Вологодську область. 4 жовтня 1930 року лихо знову прийшло до родини Косачів — померла Олена Пчілка.

11 вересня 1937 року нова хвиля репресій торкнулась роду Косачів. За «контрреволюційну діяльність» спочатку заарештували Ізидору Косач-Борисову.

У 1939 році під час зустрічі з радянськими урядовцями Ольга Кобилянська поцікавилася долею рідних Лесі Українки. Після цього Ользі Косач-Кривинюк порадили «ще раз поклопотатися про сестру». Ізидора Косач-Борисова нарешті повернулась з концтаборів, де їй доводилося працювати на лісоповалі. А от її чоловік загинув.

Друга Світова війна розділила родину Кривинюків. Михайло Кривинюк-молодший працював у Свердловську. Батько поїхав провідати сина, але 1 вересня 1944 року Кривинюк-старший загинув, потрапивши під потяг. Ольга Косач-Кривинюк залишилась у Києві разом із сестрою Ізидорою, її донькою та онуками. Молодший син Василь був мобілізований, потрапив у полон, але йому вдалося звільнитися і повернутись до родини в Київ.

Ізидора Косач-Борисова під час німецької окупації працювала в органах самоврядування та Українській національній раді, на яку покладалися надії щодо створення самостійної України. Водночас підтримувала зв’язки з мельниківським підпіллям ОУН, за що була ув’язнена гестапівцями. У 1943-му, коли німці стали відступати, Косачі вирішили також залишити Київ. Для Ольги Косач-Кривинюк це був важкий вибір. Вона розуміла, що ймовірно більше не побачить чоловіка та сина, але й розуміла, яка небезпека загрожує іншим членам родини, та відчувала обов’язок зберегти родинний архів.

У 1943 році Ольга в Празі востаннє побачила свою сестру Оксану. У 1945 році після закінчення війни Ольга Косач потрапила до табору для переміщених осіб в Аугсбургу. 11 листопада 1945 року після важкої хвороби Ольга Косач-Кривинюк померла. У 1970-му світ побачив книгу «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», яка стала найголовнішою працею її життя.