Як за пару тижнів територія Києва зросла майже вдвічі? Чому Деміївка була проти приєднання до міста, а Київ прагнув її окультурити? Коли село Позняки та селища Дарниці стали містом? Згадуємо, як розширювалася столиця.
12 жовтня 1923 року Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила розширення міської межі Києва. 27 жовтня вийшла аналогічна постанова за підписом заступника голови Київського губвиконкому О. І. Кашкарова. Через війну цих адміністративних рішень територія міста зросла у порівнянні з 1917 р. відразу у 2,28 рази. Збільшилася й кількість населення, але, звісно ж, не в такій пропорції.
У 1874 р., коли Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного товариства 2 березня провів у Києві одноденний перепис населення, за містом було записано 127 тис. 251 особа, з яких 10 тис. 477 осіб були жителями передмість — Шулявки, Соломʼянки з Протасовим Яром, Байкової гори та Деміївки із Саперною слобідкою. Ця обставина у підсумкових документах перепису була виділена особливо. А після того, наприклад, як у лютому 1883 р. на Деміївці зʼявилася Вознесенська церква, кошти на яку пожертвував директор цукрорафінадного заводу Рудольф Раузер, питання приєднання до міста цієї місцевості, підняте в 1887 р., тепер майже регулярно виносилося на засідання міської думи.
На той на Деміївці вже діяли пивоварний завод Карла Шульца, скляний Едуарда Неметті, цегляний Горенштейна, оцтовий Янкеля Маркона, кондитерська фабрика Валентина Єфімова та інші підприємства.
По Деміївці гласні думи кілька разів клопотали про приєднання до міста. Це було у червні 1889 р., жовтні 1895-го, березні 1900-го, січні 1903-го, серпні 1905-го, травні 1910-го.
Населення Деміївки в 1908 р. перевищило вже 20 тис. осіб. Однак село, яке фактично було передмістям Києва, зʼєднувалося з містом єдиною трасою, що перетинало полотно залізниці. Переїзд через нього безпосередньо прилягав до мосту через річку Либідь, що відокремлювала село від міської території. Тому питання транспортного забезпечення та благоустрою стояло дуже гостро.
У звʼязку з цим газета «Киянин» 4 травня 1910 р. писала: «Група жителів Деміївки порушила перед Київською міською думою клопотання, в якому вказано, що переважна частина населення Деміївки, крім 76 дворів селян, а саме — 28 тис. душ, адміністративному відношенні нічим не обʼєднана, не має місця та органу, де обговорювалися б їхні потреби. Мешканці Деміївки позбавлені найпростіших зручностей, як-то: санітарії, благоустрою, шкіл, безплатної медичної допомоги, поліцейської охорони (у Деміївці всього 5 городових). Очікувати від Деміївського селянського суспільства благоустрою неможливо. Маючи власне самоврядування й дохідну статтю у вигляді базарної площі, воно не поступається своїми перевагами перед іншим населенням, що перевищує його в 10 разів. З огляду на це мешканці просять міську думу порушити клопотання про приєднання Деміївки до Києва для того, щоб після приєднання було розпочато благоустрій її».
Під благоустроєм малося на увазі замощення та освітлення вулиць, влаштування водопроводу, каналізації, поліцейської дільниці, лікарні, богадільні та інших адміністративних та просвітницьких установ.
Клопотання деміївців спрямували на висновок Київському повітовому справнику, який був одноосібним главою поліції у повіті. На початку серпня 1910 р. він повідомив губернатору, що «селянське суспільство с. Деміївки не згодні на приєднання до Києва, а також не симпатизують приєднанню і промисловці, які знають з досвіду, як місто Київ ставиться до своїх околиць».
На думку справника, приєднання Деміївки до Києва було б передчасним, оскільки «окраїни Києва не облаштовані й та сама доля спіткає Деміївку». Найбільші питання для неї — це водопровід та каналізація. «На облаштування тут водопроводу, — писав повітовий справник, — знайшлися б підприємці, і якби Київське міське громадське управління увійшло б в угоду щодо приєднання Деміївки до каналізаційної мережі, то відносний добробут Деміївки був би забезпечений».
26 червня 1911 р. Деміївка святкувала освячення та відкриття першої лінії електричного трамвая, влаштованого підприємцем Д. С. Марголіним вздовж базару до Голосіївського лісу. Вітаючи з цією важливою подією, київський губернатор О. Ф. Гірс при цьому зазначив: «Радію відкриття трамвайної лінії, яка зʼєднає Деміївку з Києвом і послужить її швидкому культурному розвитку». Однак для реалізації всіх необхідних заходів було ще далеко.
З прокладанням ліній міської залізниці був безпосередньо повʼязаний розвиток Верхньої та Нижньої Соломʼянок та Старої та Нової Чоколовок. Питання поєднання цих місцевостей з містом давно цікавило їхніх мешканців, і позитивно його розвʼязали у вересні 1907 р., а на початку наступного визначилися і з детальним напрямом траси трамвая.
Про неї «Киянин» писав: «Рейкове полотно дороги починатиметься на Кадетському шосе (Повітрофлотський проспект), при перетині його з Бібіковським бульваром (бульвар Шевченка), потім по шосе піде повз Кадетський корпус, Кадетський гай дорогою на Борщагівку, далі поверне до Соломʼянського цвинтаря; через Верхню та Нижню Соломʼянки пройде Великою (Липківського) вулицею і під полотном Московсько-Києво-Воронезької залізниці вийде на Караваєвську (Скоропадського) вулицю». На початку жовтня 1908 р. начальник краю В. А. Сухомлинов, за повідомленням преси, «цілком співчуваючи цій безумовно необхідній меті, висловив свою згоду на зʼєднання трамвайною лінією Соломʼянки з Києвом».
1 липня 1914 р. Рада міністрів Російської імперії схвалила проєкт приєднання до м. Києва села Шулявки та Караваєвських дач. Йшлося про включення в межі Києва села Шулявщини, цвинтаря шулявської церкви св. Марії Магдалини, селищ Караваївські дачі та Колишні казенні дачі, про садибу Політехнічного інституту, про вільну міську землю навпроти інституту та міську безоброчну землю, загальною площею близько 600 гектарів.
При цьому обумовлювалося, «щоб землі, що приєднуються до міста, залишалися власністю осіб і установ, які раніше придбали їх на законній підставі; щоб селяни села Шулявщини, які не хочуть зарахуватися до міських станів, зберегли всі права стану, якими вони користувалися до приєднання їхнього поселення до міста, і щоб євреям, які мешкали на час приєднання місцевості до міста, було дозволено й надалі залишатися в обраних ними місцях проживання та продовжувати користуватися всім, що належало їм, до приєднання місць їхньої осілості до названого міста, правами і щоб нове поселення та перебування євреїв у згаданих місцевостях визначалося чинними нині з цього предмета щодо міста Києва правилами».
10 листопада 1914 р. газета «Київська думка» повідомила, що губернська адміністрація отримала найвищий наказ про приєднання до Києва села Шулявщини, дачних місцевостей і Політехнічного інституту. Відповідно до вказівки, «адміністрацією розіслані підпорядкованим установам накази про виконання окремих пунктів Високого наказу; формуються штати поліції, наносяться на міський план нові території тощо». У березні 1914-го у Києві нараховувалося 626 тис. мешканців.
І ось у жовтні 1923 р. у міську межу Києва додалися понад сорок назв населених пунктів і ділянок приміської зони, які раніше входили до складу чотирьох районів Київської губернії:
Броварський район — Воскресенська слобода, селища Стара та Нова Дарниця, Артилерійський полігон, слобідки Кухмістерська та Печерська, слобідка Микільська, землі села Осокорки, слобідка Передмісна, село Позняки, лісництво Микільське, землі Флорівського монастиря;
Будаївський район — Олександрівська слобідка, селища Стара та Нова Чоколівка, Аеродром, село Біличі, сіножаті села Білогородки, селище Катеринівка, хутір Любка, села Романівка та Совки, Совська лісова дача, лісництва Київське та Святошинське, хутори Дехтярі та Вишневський, землі Грецько-Синайського монастиря;
Гостомельський район — хутір Берковець, село Горенка, селище Костянтинівка, село Мостище, лісництво Межигірське, хутір Микільський, цегельний завод Папірня;
Хотівський район — землі села Віта Поштова, Голосіївська пустинь, острів Галерний, хутір Червоний Трактир, форт Лисогірський, село Мишоловка (Мишаловка).
Густота населення Києва в ті роки дуже різнилася. За переписом 1926 р. в окремих місцевостях у перерахунку на 1 гектар вона становила такі величини: Звіринець — 41 особа, Труханів острів — 86, Шулявка — 101, Печерськ — 116, Липки — 181, бульвар Т. Шевченка — 295 , вул. Нероновича (Бульварно-Кудрявська) — 307, Поділ — 435, Старий Київ (Софійська площа та прилеглі до неї вулиці) — 534 мешканці на один гектар заселених ділянок.
У 1931 р. територія міста досягла вже 44 тис. 191 га, що у 2,7 раза більше, ніж до урядових рішень 1923 р. Площа під житловими кварталами та вулицями дорівнювала 7959 га (18,1 %), під лісами — 18776 га (42,6%), під громадськими садами — 207 га (0,5%).
У тому році в Києві налічувалося 14 850 садиб та 26 491 житлова будівля, в яких було 91 384 квартири та 209 440 кімнат загальною житловою площею 3 млн 630 тис. кв. м. Все це складало 4718 камʼяних будинків, 4330 — змішаних та 17 343 — деревʼяних.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Від особняків до хмарочосів: 8 архітекторів, які будували Київ;
Подтрибунники или классики: 5 фотографов, которые снимали Киев 20 века;
Верховная Рада и дома-торты: чем запомнился архитектор Заболотный;
