Малюнок Тараса Шевченка, 1846 рік
Хто влаштував пожежу в Лаврі? Як Москва перетворювала церкву на поліцію та нав’язувала своїх митрополитів? Історик Олександр Вітолін згадує, як змінювалася Києво-Печерська лавра.
Києво-Печерська лавра з часів хрещення Русі була однією з головних українських святинь. У 17 столітті печерським монахам не раз доводилося боронити Лавру від уніатів — прихильників об’єднання православної церкви з католицькою. Військово-політичний союз Богдана Хмельницького мав гарантувати православним українцям захист, але обернувся ярмом, яке перетворило православ’я на фарисейство.
Духовенство Лаври доволі продовжувало відстоювати інтереси України і після підписання Переяславської ради. Архімандрит — тобто управитель монастиря — Йосип III Тризна, хоч і підтримував Богдана Хмельницького, але відмовився присягати на вірність московському царю. Його наступник Інокентій Гізель стикнувся з першими спробами Московського патріархату поглинути українську церкву та засудив його за неканонічні наміри. У 1667 році Інокентій Гізель разом із київським духовенством відмовився підіймати чарку за здоров’я київського воєводи Петра Шереметьєва й гетьмана Івана Брюховецького, який обрав промосковський курс. Архімандрит Києво-Печерської Лаври навіть назвав Брюховецького лиходієм.
Варлаам II Ясинський продемонстрував себе вірним послідовником Гізеля. Але в 1686 році Москва чітко дала зрозуміти, що не збирається рахуватися з настроями українського духовенства. Спочатку договір Московського царства з Польщею розчленував Україну й тим позбавив Лавру багатьох володінь. А потім через підкуп константинопольського патріарха Москва добула право хиротонії (висвячування) київських митрополитів. Уже наступного року на Константинопольському соборі дії константинопольського патріарха відносно київської митрополії визнали неканонічними й позбавили його сану за хабар, отриманий від Москви. Але Константинопольський престол як центр православ’я став втрачати могутність, тому Москва скористалася становищем і почала поводитися так, наче київська митрополія стала частиною московської.
У 1690 році Варлам II Ясинський став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Малої Росії. Здобувши митрополичу кафедру, він докладав усіх зусиль, щоб обмежити виклик викладачів і випускників Київської академії до Москви, якій бракувало кадрів.
Мелетій Височинський, перш ніж стати монахом, прославився як козак, генеральний писар, генеральний суддя та дипломат. Його навіть заслали до Сибіру за підтримку гетьмана Якова Сомка, але Петру Дорошенку вдалося добитися його визволення. Облишивши військово-політичну діяльність, Мелетій Височинський скоро проявив свої таланти на посаді архімандрита Лаври. Обрання монахами моторного козака обурила московського патріарха, який вважав, що після 1686-го призначати управителя Лаври має він. До того ж Мелетій Височинський з власної кишені щедро фінансував лаврську книгарню, яка друкувала книги без згадки в передмові московського царя та патріарха. Архімандрит козацького роду виявився не по зубах московському патріарху, і йому довелося таки підтвердити титул Мелетія Височинського.
За часів архімандрита Йоасафа Кроковського українське православ’я зазнавало нових утисків з боку Москви. У 1700 році Петро I провів церковну реформу, яка підпорядкувала церкву в управління новоствореному Синоду. Петро I перетворив церкву на звичайний державний орган. Через цю й інші реформи багато священнослужителів почали називати Петра I Антихристом. Наступна поразка Івана Мазепи й шведського короля обернулася репресіями козацьких старшин і засиллям царських посіпак. Йосафа Кроковського разом з іншими українськими священнослужителями силою доставили до Глухова, де московські кати стратили прибічників Мазепи. Після цього українське духовенство було змушене піддати Івана Мазепу анафемі. Анафема Мазепи виразно продемонструвала, як Петро I перетворив церкву на звичайний інструмент влади.
Тим часом українське й московське духовенство сподівалося, що син Петра I Олексій, здобувши престол, скасує реформи батька. Але царевичу Олексію довелося тікати від батька за кордон. Петр I добився видачі сина та закатував своє дитя. Йосафа Кроковського, який здобув сан київського митрополита, викликали на допит, щоб з’ясувати його зв’язки з царевичем Олексієм. Та Йоасаф Кроковський помер у дорозі. Наступники Йоасафа Кроковського намагалися обмежити втручання Москви в церковні справи, але в умовах зростаючого абсолютизму це було маломожливим.
21 квітня 1718 року в Лаврі сталася пожежа, згоріли будівлі, книгозбірня, архів і скарбниця. Цікаво, що українські історики перекладали вину за цю пожежу на Петра I, якому було вигідно знищити разом із книгозбірнею нашу історичну пам’ять і ослабити Лавру. Але останнім часом з’явилася нова версія: підпал могли влаштувати самі монахи, попередньо сховавши від царського ока книги, документи та скарби. Таким чином вони вирішили зберегти надбання Лаври від російського царя.
У 1721 році ухвалений Духовний регламент ще більше підкорив церкву владі московського царя. Духовенство, яке мало зберігати таємницю сповіді, тепер мало доносити на свою паству й виконувати роль таємної поліції. Втрутившись у господарське життя церкви, Москва гарантувала собі покірність священників. Залежність духовенства від влади перетворила багатьох священників на звичайних підлабузників. Архімандрита Києво-Печерської Лаври став призначати імператор. У 1786 році Синод позбавив Лавру привілею на ставропігію (автономію). 138 містечок і сіл і понад 55 тисяч кріпаків, які належали Лаврі, перейшли до державної скарбниці. У 1803 році митрополитом Київським і Галицьким вперше став етнічний росіянин, який до того жодним чином не був пов’язаний ні з Україною, ні з Києвом. Лаврське кладовище, на якому раніше ховали київських князів і козацьку старшину, стало місцем поховання російських генералів.
У 19 столітті Київ здобув статус «російського Єрусалима», зокрема й завдяки Лаврі. Тисячі прочан йшли помолитися до Києва. Їхні пожертви приносили церквам більший дохід, ніж гроші, які духовенство отримувало від держави. За роки московської окупації київське духовенство навчилося заробляти, але забуло, що має дбати про паству, а не молитися за царя.
Агапій Гончаренко, який став першим відомим українським священником-революціонером залишив такі спогади про своє життя в Лаврі.
«1853 року, червня 23, поскінченню курсу в Київській семінарії, з атестатом богослова я поступив во святу Києва-Печерську лавру спасатися от мира. В бурсі і семінарії я часто любив ходити в Печери молитися святим печерським. Читавши «Патерик», я хотів і сам бути таким подвижником.
Як я поступив у Лавру, братія-чернеці були дуже цікаві і гостеприїмні до мене. Бувши в миру, я був постником, а між черницями чого не зобачив! Вони їли ввечері, що називається «чай пити», поросята і карасята всякого манеру, надзівані і начиняні риби, і гасили тлусті їди всякими пуншами: слив’янками, орабиновками, малинівками, — всіх назвиськів не перекажеш! У шапках, де одежа, там робили ліжки, і часто я бачив там зачинених жінок, що чернці держали по тижнях у своїх келіях для похоті. … Куди я попав,що це за святоші, на що і за що добрий працьовитий люд у мирі дає тим ченцям гроші, на п’янство і блудійство?!
…Бог мене хранив, його свята воля була зо мною. Митрополит Филарет взяв мене в свою канцелярію, і я ще був книго держцем при всіх його митрополитських службах…
Бувши на посилках у митрополита, я часто їздив по хуторах св. Лаври і бачив, як штатні монастирські, або кріпосні монастирські живуть у нищеті, а ченці, такі ж холопи, во всякій розкоші. І часто рано, як ще темно, я падав перед чудовим образом Богородиці, і плакав, дуже плакав:
— Боже! Де твоя святість і правда! Люди в нищеті з голоду мруть, а образ Твій у золоті і брильянтах і не глянеш своїм милостивим оком на нищету людськую, на чоловіка, що носить образ і подобіє Твоє! І чернці обманують народ, на свої похоті, і гроші беруть на вічне поминовеніє! Тільки вічне їх лицеміріє! Боже! Вічна перед тобою святість і правда».
Спогади Агапія Гончаренко також засвідчують суто прагматичне ставлення російських царів до церкви.
«В кримську війну цар Микола позичив у Лаврі п’ять мільйонів рублів, срібла і золота, перекувати їх гроші генералам у війну. І цар Микола, не діждавшись кінця війни отруївся, і як його поховали, син його Александр приїхав у Київ, з жінкою, 1 жовтня 1857 року, на поклоніння святощам древнього города. Митрополит Филарет приніс йому писульку батькову, і Александр відповів Филарету:
— Цю писульку писав мій батько Микола, а не я.
І позичка зсілась. Із царського кабінету дали брильянтовий орден св. Андрея Первозванного з брильянтовою звіз дою митрополиту Филарету і митру казначею Лаври, отцю Ігнатію. Де свята правда і милость?!»
Пригода з позикою царю не завадила Лаврі накопичувати статки. Але разом з тим Лавра дедалі більше колонізувалася. Похорон у 1911 році Петра Столипіна, вбитого в Києві, став черговим маркером російської колонізації.
Революція 1917 року пробудила печерське чернецтво. Багато ченців у Лаврі підтримали українське відродження й бажали змістити намісника Лаври Амвросія Булгакова. 7 лютого (25 січня за старим стилем) 1918 року в Лавру увірвалися червоноармійці Муравйова й розстріляли митрополита Володимира та понівечили багнетами його тіло. Непримирима антирелігійна політика більшовиків поставила церкву поза законом. Печерським ченцям, щоб залишитися в Лаврі, довелося змінити статус на сільськогосподарську й ремісничу трудову общину. До того ж радянська влада конфіскувала церковні реліквії.
У 1926 році Лавру вирішили перетворити на історичний заповідник. Такий крок з одного боку став логічним продовженням антирелігійної політики радянської влади, а з іншої допоміг зберегти Лавру тоді, як інші київські церкви зносили. У 1929 році один з монахів разом із коханкою вбив свою іншу коханку. Цей злочин влада одразу використала для нагнітання антирелігійної пропаганди й виселення останніх ченців з печерських пагорбів.
У 1941 році при відступі з Києва червоноармійці заклали в Лаврі вибухівку. Успенський собор був зруйнований вибухом 3 листопада. Пізніше радянська влада звинуватила в цьому німців, вибухівку заклали саме червоноармійці. Тоді ж з дозволу німецьких окупантів в Лаврі знов оселились ченці.
Німецька окупація продемонструвала, що радянській владі за попередні роки не вдалося знищити християнську церкву. Після звільнення Києва і відновлення радянської влади чернечу громаду Лаври не стали чіпати. Тоді радянська влада готувалася відсвяткувати 800-річчя Москви, і Йосип Сталін наказав знайти могилу Юрія Долгорукого, яка мала бути на території Лаври. Однак пошуки археологів виявилися марними. Тоді вирішили встановити символічну могилу засновнику Москви, тим самим перетворивши Лавру на ще один російський маркер.
У 1961 році, за часів Микити Хрущова, ченців знову вигнали, а могилу Столипіна напередодні його столітнього ювілею було заасфальтовано.
Церковне життя повернулось до Лаври в 1988 році при святкуванні 1000-ліття хрещення Русі, бо радянській владі треба було якось продемонструвати свою цивілізованість. Повернення церковного життя у стіни Лаври привернуло до неї увагу, і з цієї нагоди археологи вирішили видати одну із знайдених могил за могилу Юрія Долгорукого. І навіть відновили могилу Петра Столипіна.
Лавра стала центром Української Православної Церкви. Але Москву це не влаштовувало. На противагу Українській Православній Церкві було проголошено УПЦ Московського Патріархату, який не визнавав Київський Патріархат. Загравання української влади з Росією призвели до передачі Києво-Печерської Лаври московським попам. У 1994 році намісником Лаври став Павло Лебідь, який за свою пристрасть до розкішного життя отримав прізвисько Паша-Мерседес.
Хай би собі їздив на мерседесах, але Павло Лебідь також відзначився надзвичайно активною політичною діяльністю. Після того, як у 2008-му його обрали депутатом від «Партії Регіонів», Києво-Печерська Лавра стала ще більше асоціюватися з «Русским миром». Павло Лебідь підтримав насадження культу Миколи II як царя-мученика. Висловив підтримку міліції, яка побила студентів під час Євромайдану. А після нападу Росії на Україну у 2014 році Павло Лебідь неодноразово висловлював відверто проросійські погляди.
Хочеться сподіватися, що панування московських бісів у найдавнішій київській святині нарешті закінчиться, і Лавра раз і назавжди буде асоціюватися тільки з Україною.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Діди руйнували: як радянські вандали нищили наші пам’ятки;
Не для всіх: будинки, в яких жила радянська еліта в Києві;
Князь Острозький: ігри престолів та подарована Щекавиця;
Людмила Старицька-Черняхівська: маловідома героїня українського відродження;
