Феномен радянських дач: як містяни вирішили стати селянами

^{Одна з дач заводу «Ленінська кузня». 1958 рік. Фото Ірини Пап}

Будинки якого розміру дозволялося будувати радянським дачникам, за що критикував дачі журнал «Перець» та чому робітник «Арсеналу» в халепу потрапив? Історик Олександр Вітолін розбирає феномен радянських дач.

Радянські дачі асоціюються з душними електричками, тісними будиночками і городництвом вихідними. Насправді радянських дачників можна поділити на три категорії:

типові дачники-садоводи-городники;
кияни в першому і другому поколінні, які за словом «дача» намагалися приховати своє селянське коріння;
солідні люди, які сподівались перейти з лав дачників у лави курортників і мешканців спецдач.

У перші два десятиліття радянської влади пересічним міщанам було не до дач. Більш того, селяни намагалися втекти в місто, бо весь вирощений хліб більшовики забирали для міста. Перші радянські дачі почали будуватися для партійних керівників і діячів наближених до влади.

Друга світова війна знов загнала населення в злидні. Нестача продуктів підштовхнула Сталіна в 1949 році до постанови про колективне і індивідуальне садівництво і городництво для робітників і службовців. Так почалася масова розДАЧА земель.

Втім, городництво у вільний від основної роботи час існувало і в Російській імперії. Так, в роботі Леніна «Розвиток капіталізму в Росії», яка спиралась на велику кількість статистичної інформації, сказано, що промислові робітники в Росії не втратили зв’язок із землею і поєднували два заняття. Тобто радянська влада, яка обіцяла полегшити життя робітників, так і не виконала свої обіцянки.

У сучасній Україні далеко не всі міщани їздять на дачу на шашлики і продовжують городницькі традиції дореволюційних, а потім і радянських робітників. Заклик експремʼєра Миколи Азарова: «Не скигліть, беріть лопату і саджайте картоплю, капусту» навіть став мемом в 2013 році.

Влада робила все, щоб громадяни не відчували себе справжніми власниками землі. Охочі могли отримати до шести соток в межах міста і до 12 соток в сільській місцевості. Роздача земельних ділянок часто відбувалася за принципом корисності партії. Рівність громадян ставала на друге місце, коли йшла мова про місце для дачі: на родючих ґрунтах чи на болоті; біля заасфальтованої дороги чи в глухому лісі; біля річки чи кладовища.

Навіть у найвіддаленіших місцях радянські люди не могли сховатися від держави. На віддалі функції нагляду були доручені садово-дачним товариствам.

Спочатку вважалося, що для сім’ї з чотирьох людей буде досить будинку, площа якого не перевищувала б 16 квадратних метрів. Будиночки також забороняли утеплювати, адже дачі призначалися винятково для літнього проживання. Забороняли і будівництво другого поверху.

Якщо сьогодні в Києві для знесення незаконної тераси недобросовісного ресторану потрібне рішення суду, то в радянські часи всі будівельні надмірності дачникам доводилося ламати власними руками під тиском дачного товариства. Тоді серед дачників пішла мода на будівництво мансард, щоб під високим дахом отримати ще трохи місця. Паркани також були під забороною.

Поступово обмеження на будівництво стали менш жорсткими. Дозволили мати дачний будинок до 25 квадратних метрів, а потім до 60, а в деяких випадках можна було ще розширитися. Журнальні карикатури на корупціонерів і крадіїв державної власності змальовували їхні дачі як невеличкі одноповерхові будинки з мансардами.

Помалу кожного, чия дача, машина або квартира вирізнялися з загальної сірості, почали сприймати як порушника закону. Власне радянські правоохоронні органи у всіх бачили щось підозріле. Розповім родинну історію з часів правління Андропова. Мій дід Іван, двічі ударник соціалістичної праці заводу «Арсенал», попросив на роботі одну дошку для дрібного ремонту балкону. Не сподіваючись сісти з дошкою в тролейбус, вирішив іти додому пішки. Його зупинив міліцейський патруль, доставив у райвідділ. Там на діда склали протокол і вимагали принести довідку з роботи, що дошка була списана, а не вкрадена. Скільки труднощів треба було здолати людині, щоб отримати для будівництва не одну дошку, а цілу вантажівку, можна лише здогадуватися.

Водночас справжні корупціонери і крадії зводили не «дачки», «шпаківні» і «будинки на курячих ніжках», а солідні котеджі. Однак ці споруди в журнальних карикатурах «Перця» не з’являлися. Власне, будівництво по-справжньому великої дачі пересічний дачник собі дозволити не міг. Адже треба було дістати будівельні матеріали, яких постійно бракувало, потім знайти вантажну машину, яка б привезла матеріали, і ще домовитися з майстрами, які б у стислі терміни збудували б будинок.

Тобто для будівництва нормальної дачі в СРСР треба було порушувати закон, брати участь у корупційних схемах. Поведінка дачників розбещувала дрібних начальників, і все більше людей починали поводитися як дрібна буржуазія з міщанськими замашками. Тож як би парадоксально не було, але радянські дачі потроху підривали радянську мораль.