Дачі для особливих: за що їх полюбила радянська верхівка

^{Васильчикова дача, яка змінила кількох власників}

Розкішні спецдачі для влади були жаданими, а ставали вʼязницями. За них боролися, заради них розвертали води рік, там же розгорталися і фатальні події. Історик Олександр Вітолін пригадує, як на київських дачах жила верхівка.

Перемога більшовиків у революції мала перетворити Російську імперію на одну велику комуналку. Але у реальності виявилося, що нова влада і сама оцінила переваги заміських резиденцій дворянської еліти. Звісно, жоден з радянських лідерів в комуналці так і не оселився. Натомість борці з дворянами і буржуазією стали швидко наслідувати їх звички.

Значна кількість дворянських заміських резиденцій була зруйновна. Палаци, які вистояли під вигуки «Мир хатам, війна палацам!», передали під потреби місцевої влади і перетворили на адміністративні будинки, школи, лікарні. Безгосподарське ставлення до споруд і час продовжили їхнє руйнування. А от дворянські палаци в курортній зоні швидко перетворилися на санаторії і спецдачі для партійної еліти.

Спецдачі навіть стали символічними місцями для любителів радянської історії, як Кремль або Смольний. Спецоб’єкт дача в «Горках», тепер відома як «Ленінські Горкі», мала свою дореволюційну історію і завдяки статкам її господарів всі зручності, зокрема телефон, що й привабило Леніна. Приклад Леніна, який жив і працював на дачі в «Горках», оцінив і Сталін. Перебуваючи при владі, він найбільше часу провів на «Кунцівській дачі», де був навіть бункер. Параноя Сталіна спонукала його «заплутувати» маршрути і приховувати місця проживання, тому крім дачі в Кунцеві в Сталіна було ще три дачі в Підмосков’ї, курортні дачі на Валдаї в Новгородській області, п’ять дач в Грузії і одна в Ялті, де вирубали алеї кипарисів вздовж дороги, щоб попередити найменшу можливість замаху диверсантів із засідки.

Від радянських лідерів не відставали і республіканські вожді. Так, у 1934 році заповідні землі в Кончі-Заспі на вимогу голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорія Петровського почали перетворювати на територію урядових дач. У радянських республіках розмах будівництва «дач» набрав таких обертів, що після чергової хвилі репресій, які супроводжувалися обшуками і конфіскаціями, Раднарком і ЦК ВКП(б) видала постанову, яка засуджувала практику дач-палаців на 15-20 і більше кімнат і встановлювався ліміт на 7-8 кімнат.

У зруйнованому війною Києві «дачею» першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова стала садиба на Лук’янівці на вулиці Герцена, яка до революції належала фармацевту Октавіану Більському. Розкіш дачі ще збільшилася, коли в 1934-37 роках на ній мешкав керівник НКВС УРСР Всеволод Балицький. Активний учасник масових репресій врешті сам став жертвою каральної системи. В 1943 році в маєтку оселився Хрущов. Його соратники згадували, що за машиною Хрущова в Києві можна було звіряти годинник — все місто знало, коли Хрущов їде на обід. Його день був чітко регламентований: о 10 годині приступав до роботи, о 4-ій їхав на обід, о 6-ій — з нього і о 10-ій повертався додому. Режим Хрущова входив в дисонанс з розкладом іншого партійного керівника, Лазаря Кагановича, який був совою і працював до пізньої ночі. Тому дрібнішим партійним працівникам доводилось буквально спати на робочому місці, щоб догодити всьому начальству.

*^{Садиба Більського. Фото: Rasal Hague – Власна робота, CC BY-SA 4.0, файл.}*

Лазар Каганович обрав для себе дачу на хуторі Васильчики, теперішні Нивки. Дача була збудована в 1936 році для голови уряду УРСР Панаса Любченка, який в 1937-му після звинувачення в контрреволюційній діяльності застрелився прямо на дачі. Але все ж вона відома як «дача Хрущова», бо після повернення Кагановича до Москви дісталася Хрущову. Зараз ця дача занедбана.

А от дача Хрущова на Лук’янівці після його кар’єрного злету перейшла до Петра Шелеста. Потім мала перейти до Володимира Щербицького, але той вирішив обжити Межигір’я. І дача перейшла до Інституту педіатрії, акушерства і гінекології.

Прихід Хрущова до влади в Кремлі збігся з відбудовою країни після Другої світової війни. Зі зростанням добробуту країни побільшало і привілейованих, яким дозволялося побудувати власну дачу. Так у Конча-Заспі поруч з дачами партійних керівників було дозволено збудувати дачі радянським письменникам, які довели свою потрібність владі як пропагандисти. І Конча-Заспа стала місцем, де найкращі українські радянські письменники писали шедеври, спогади і доноси, а ще багато і міцно пиячили. Втім, страх перед владою не кожному письменнику давав розслабитись. Павлу Тичині доводилося ділити дачу з партизаном Сидором Ковпаком, який тоді обіймав пост голови Президії Верховної Ради УРСР. Коли на сусідній дачі відпочивав з галасливими компаніями син Сидора Ковпака, то старенький талановитий поет не міг наважитись поскаржитись на нього.

А от письменник Микола Руденко запам’ятав зовсім інше сусідство.

«Спершу з’явився високий паркан, який обгородив два гектари берега над озером, що називалося Кончею. … Збоку від шосе можна було бачити лише високий суцільний паркан, за яким серед столітніх сосен стояли розкішні споруди, що належали Управлінню справами ЦК КПУ. Південна частина озера прилягала до тієї ділянки, яка належала письменникам.

Письменницькі дачі, звичайно, ніхто не збирався захищати від стороннього ока, багатокілометровий паркан завершувався там, де кінчалася територія дачі Юлії Хрущової. Ми, звичайно, добре бачили, що діялося за тим парканом. Спершу військово-будівельна організація спорудила там два міцні фундаменти під будинки великого розміру. Поширилася чутка, що один із майбутніх будинків належатиме маршалові Чуйкову, а другий Хрущовій та Гонтареві (чоловік Хрущової). Але на двох гектарах за парканом будувався лише один будинок для Юлії Микитівни. Другий фундамент поки що стояв голий, буцімто Чуйков передумав тут будуватися.

Та згодом на ньому виросли допоміжні споруди, які також належали Юлії. Загалом кажучи, вся ця забудова коштувала десь півтора мільйона карбованців, хоча Юлія заплатила за неї лише сто тисяч. Мені це було відомо від будівельників, із якими я зійшовся досить близько. А якщо до цього додати роботу річкового земснаряда, що працював ціле літо, виганяючи з металевих труб піщану пульпу, то вартість будівництва перевищувала два мільйони. Але справа навіть не в грошах. Найгірше було те, що ця сімейка вирішила переробити природу дніпровської заплави: їм, бачте, конче потрібен був канал, який перетворив би їхню дачу на дніпровський порт персонального призначення. Для цього потужний земснаряд вгризався у вікові піски дніпровської заплави, руйнуючи незрівнянну красу. Пульпа заливала колгоспні сінокоси, завалюючи їх піщаними дюнами…

Років зо два прожила принцеса у своєму розкішному палаці над заплавою. В озері стояла яхта, яка персональним каналом виходила на неосяжні простори Дніпра. Якось прокотилася чутка, що Микита Сергійович має відвідати Обухівський і Кагарлицькі райони. За наказом республіканських партійних чиновників високих рангів з усіх усюд звозили селян і шикували їх обабіч дороги з вишиваними рушниками, на яких пашіли духмяні короваї та традиційні шишки. Неабияку кмітливість виявив і секретар ЦК КПУ з питань пропаганди Андрій Данилович Скаба. Добре знаючи, що Хрущов обов’язково захоче пройтися кукурудзяним полем, Скаба віддав наказ київським пожежникам, аби вони зі своїх шлангів пообмивали кукурудзу, бо, не дай Боже, вона запиленим листям поплямить білий чесучевий костюм Микити Сергійовича. Наказ виконали ретельно. Від пилу костюм не постраждав, але сам Хрущов провалився в баюру, з якої його ледве витягли.

Донечка запросила батька заїхати дорогою назад в гості. Кортеж зупинився біля величної будівлі. Хрущов зайшов у розкішний сад, де красувалися плодами півтори сотні яблунь, груш, абрикосів. То були недавно висаджені десятилітні дерева, кожне з яких викопували з землею і перевозили на окремому самоскиді разом із грунтом на садибу Гонтаря. Сортові ділянки плодово-ягідного інституту Академії наук УРСР були перериті й понівечені, наче там щойно відбулося танкове побоїще. Я розмовляв із садівниками, вони плакали від кривди й жалю. Кожне дерево було плодом багатолітніх пошуків, мало наукову вартість. Кажуть, що Хрущову хтось написав-таки про це неподобство. Так воно було чи не так, але, опинившись на дачній садибі дочки, Микита Сергійович пройшовся поміж деревами, похитав головою, а відтак сказав Гонтареві:

— Отримайте в Чуйкова свої сто тисяч і забирайтесь звідси геть».

Після доньки Хрущова помпезна дача змінила кілька власників, поки в 1970 році вона не дісталась новому секретарю ЦК КПУ Миколі Борисенку. Того ж року на цій дачі безслідно зник 20-річний Євген Борисенко, син нового власника. На пошук парубка були кинути величезні сили, але його так і не знайшли. Той же Микола Руденко в своїх спогадах переказує версію, за якою під час пиятики на дачі Євген Борисенко накинувся на Олега Семичастного, сина іншого партійного бонзи, який свого часу головував в КДБ СРСР. Бійки як такої не відбулося, бо одного поштовху виявилося достатньо, щоб Євген невдало впав і одразу помер. Семичастний-батько допоміг сину позбутися тіла. Але все це — лише переказ розмов п’яної «золотої молоді». До речі, ті ж самі чутки стверджують, що злочин таки було розкрито, але п’яна бійка «золотої молоді» дискредитувала партію і справу до суду вирішили не доводити.

Спецдачі використовували й під час боротьби за владу. Микиті Хрущову довелося жити сім років на дачі в Підмосков’ї в ролі арештанта, відрізаного від світу. Умови його утримання задовольнили б більшість радянських людей. Але для людини, яка розвінчала культ Сталіна, в чиїх руках була доля світу під час Карибської кризи, «дачний арешт» виглядав як знущання. Якось інформація про це просочилась на Захід. Для Кремля це було неприємно, і Хрущова викликали на розмову з членом Політбюро ЦК КПРС Андрієм Кириленком. Коли Кириленко заявив, що Хрущов ще добре живе і може лишитися й цього, колишній керманич СРСР заявив: «Можете відібрати в мене і дачу, і пенсію. Я можу піти по країні з простягнутою рукою. І мені подадуть. А ось тобі не подадуть, якщо ти підеш коли-небудь з простягнутою рукою».

Наступним «дачним арештантом» в Підмосков’ї став Петро Шелест, який колись брав участь у відстороненні Хрущова від влади. Опинившись на дачі, Шелест страждав від серцевого нападу, а коли 3 травня 1973 року очуняв, то записав наступне: «Сьогодні сьомий день, як я на «відпочинку», і все йде «добре», як обіцяли: телефон відрізали, газет не надсилають, від продуктового магазину відкріпили, машину відібрали, одним словом, виявили найбільшу «Турботу». Довелося вдатися до сторонньої допомоги, щоб з міста на дачу привезли хліба, м’яса, масла і так потрібної мені для здоров’я мінеральної води. Я залишився на дачі, по суті, у повній ізоляції». Звичайно, згодом побут Шелеста налагодився, але подібне ставлення могло остаточно добити колишнього керівника УРСР.

А от дачі звичайних радянських людей були зовсім іншими.