Де катався перший автомобіль у Києві, хто брав участь у першому зіткненні машини з велосипедом, як візники воювали з водіями та створювалося перше таксомоторне товариство міста? Чому влада вимагала від водіїв перейти з бензину на спирт і навіть повністю забороняла їздити на автівках у столиці? Вікенд згадує, через які автомобільні пристрасті довелося пройти Києву.
У жовтні 1898 року на вулицях Києва зʼявилися автомобілі. На цю несподівану подію газета «Киянин» 16 жовтня відреагувала коротким повідомленням: «На київських вулицях за останні дні почали зʼявлятися саморушні екіпажі, що називають автомобілями. Ці екіпажі зроблені на кшталт однокінних дрожок на гумових шинах і рухаються дуже швидко, без жодного шуму».
Це було перше повідомлення про кілька автомобілів, а роком раніше, 30 червня 1897-го, газета писала про перший саморушний екіпаж: «Третього дня велику сенсацію справила на Подолі поява витонченого екіпажу, що жваво котив вулицями без коней. Екіпаж рухався прихованим у ньому гасовим двигуном. У цьому оригінальному екіпажі каталися троє пасажирів. Це перший у Києві саморушний екіпаж».
Автомобілі, які сьогодні є невіддільною частиною існування, неквапом вʼїжджали в життя. Зʼявившись у наших краях, вони довгий час були доступні лише обраним. Хоча 1900 р. у Києві їх налічувалося лише кілька одиниць, вже обговорювали питання правил руху.
Газета «Киянин» 2 вересня писала: «Гласний С. В. Ромишовський порушив питання про видання думою обовʼязкових постанов про порядок пасажирського та вантажного руху Києвом, за прикладом Петербурга. Проєктом цих правил, складених Ромишовським, встановлюють, головним чином, заходи щодо забезпечення руху автомобіля вулицями, для чого визначаються швидкість його руху (не понад 12 верст (1 верста = 1,07 км. — В. К.) на годину, вік осіб, яким передбачається надати право на керування автомобілем та умови, необхідні для отримання з міської управи відповідного на те дозволу».
Але незабаром життя показало, що правила руху мають знати та дотримуватися не лише водії автомобілів. 3 вересня 1904 р. декан юридичного факультету університету св. Володимира М. М. Цитович, який відпочивав на дачі у Святошині, здійснював по шосе післяобідню прогулянку велосипедом. Було вже 5 годин вечора, і втомлений Цитович скеровував велосипед зигзагами, щоб легше було рухатися. А в цей час позаду їхав автомобіль, за кермом якого був пан Прейс, управитель відомого державного та громадського діяча О. М. Терещенка. Підіймаючись вгору по ухилу шосе, він побачив, що велосипедист попереду тримається лівого боку, і тому сам перейшов на правий. Але в цей момент Цитович повернув туди й потрапив під автомобіль. Від сильного удару велосипед з їздцем відкинуло вбік на трамвайний стовп. Велосипед був зімʼятий, а закривавленого Цитовича підняли з землі й непритомного перенесли на дачу.
О. М. Терещенко (1856—1911) в Каннах — праворуч
Першу допомогу йому надав місцевий лікар, потім викликали старшого лікаря Київського військового училища хірурга П. В. Бочарова. Стан пораненого визнали серйозним: у нього виявилися дві рвані рани — одна за вухом, друга на темряві. Але до лікарні Цитовича можна було не відправляти, і тому його залишили на дачі у Святошині. Загалом усе зі здоров’ям закінчилося благополучно, і наступного року 44-річний Микола Мартініанович навіть отримав підвищення — був обраний ректором університету св. Володимира.
І ось 11 грудня, через три місяці після пригоди на дорозі, «Киянин» повідомив про важливу етапну подію — заснування Київського клубу автомобілістів: «Клуб цей, згідно з затвердженим міністерством статутом, створюється для зближення любителів автомобільної та моторної їзди, для вдосконалення в ній та можливого поширення автомобілів і моторних самокатів. З цією метою клубу належить влаштовувати закриті та відкриті місця для їзди на автомобілях і моторах, майстерні для їхнього ремонту, потім екскурсії, перегони, змагання та громадські розваги. Кількість почесних і дійсних членів клубу не обмежене. Кошти клубу утворюються з одноразових і щорічних внесків, з добровільних, що не мають характеру публічності, зборів за підписками членів та гостей, з плати, що виручається від влаштування перегонів, змагань та розваг. Управління справами клубу належить загальним зборам його членів, раді старшин і ревізійної комісії. Клуб має 19 членів-засновників».
Головою клубу обрали командувача Київського військового округу генерал-лейтенанта В. О. Сухомлинова. У грудні 1908 р. його перевели до Петербурга на посаду начальника Генерального штабу і в березні 1909-го обійняв посаду військового міністра, але залишався почесним головою Київського клубу автомобілістів. Безпосередньо ж керували голова клубу київський міський голова І. М. Дяков та його товариш (заступник) і скарбник граф С. А. Тишкевич.
До середини березня 1907 р., за даними Київського автомобільного клубу, загальна кількість автомобілів у місті становила 30 одиниць, причому 6 з них додалися за перші місяці року. Усі автомобілі служили для потреб їхніх власників, а машин для загального чи службового користування у Києві поки що не було.
Одночасно зі зростанням кількості автомобілів до міської поліції стали надходити заяви, що «при русі містом вночі автомобілів невідомі особи та візники кидають каміння в тих, що проїжджають повз них». У звʼязку з цим, писала «Київська думка» 28 липня 1907 р., київським поліцмейстером «запропоновано приставам вжити заходів до припинення цих неподобств та до огородження тих, хто проїжджає в автомобілях. Постовим містовим наказано затримувати тих, хто кидає камені, і доставляти в дільниці».
21 вересня 1908 р. у Києві була перша проба поливання вулиць особливим автомобілем, що належав Київському водопровідному товариству. Спочатку полили вулицю Миколаївську (Архітектора Городецького), а потім почали освіжати Катерининську (Липську). Але тут поблизу будинку губернатора в автомобілі щось поламалося, і він простояв з 12 до 17 години. Наступного дня газета «Киянин» пояснювала: «Лише протягом 5 годин вдалося виправити дефект, що стався, і відправити автомобіль на місце його стоянки. Поливка відбувається по обидва боки вулиці: у передній частині автомобіля влаштовані особливі отвори, звідки під час руху швидким натиском вилітає дрібними краплями вода, досягаючи відстані до 3 сажнів (більш як 6 м — В. К.). Під час стоянки та ремонту на Катерининській вул. зібрався великий натовп цікавих».
Пристрасним автомобілістом був один із піонерів вітчизняної авіації киянин Федір Терещенко. Щоправда, зі швидкою їздою виходило не завжди вдало. Улітку 1910 р. він брав участь у київському етапі перегонів маршрутом Петербург — Київ — Москва — Петербург, для якої підготували спеціальну трасу, що охоронялася солдатами, у Святошині. Терещенко, виїжджаючи на шосе, не розгледів у пилюці дорогу, потрапив у вибоїну й поламав задні ресори своєї машини. Змагання для нього закінчилися достроково, а переміг і завоював приз, започаткований О. М. Терещенком, секретар Київського клубу автомобілістів І. І. Підборський, який показав на «Берліє» швидкість 145 верст/год. Але 22-річний Федір ставився до таких епізодів із гумором і писав матері, яка відпочивала на півдні Франції, що «на перегонах на приз дядька Сашка було дуже весело».
У січні 1912 р. у Києві було вже понад 200 машин. І велика кількість машин, зазначала газета «Київська думка», була в найближчих до Києва поміщицьких маєтках. Наприкінці 1913-го налічувалися вже 328 автомобілів і 6 омнібусів.
У травні того року граф А. Н. Тишкевич та К. І. Крушевський організували компанію «Київське таксомоторне товариство». Спочатку вони придбали партію з 20 автомобілів типу англійського фіакра з таксометрами. Засновники звернулися до міського голови з проханням дозволити стоянку таксі біля «Європейського» готелю (перед Українським домом), біля «Гранд-готелю»(Хрещатик), на вулиці Миколаївській (вул. Архітектора Городецького), біля «Французького» готелю (ріг Хрещатика та Прорізної), біля готелю «Савой» (Хрещатик), на розі Хрещатика та Бібіковського бульвару (бульв. Т. Шевченка), біля готелю «Франсуа» (на розі вул. Б. Хмельницького та Володимирської), біля міського театру (Національна опера), на розі Володимирської та Великої Житомирської, біля головного входу на Всеросійську виставку 1913 р. (пл. Троїцька).
У травні 1916 р. київський поліцмейстер для полегшення нагляду за автомобілями зробив подання владі, щоб для нумерації автомобілів у Києві було запроваджено особливу градацію. Згідно з нею номерами 1-500 повинні позначатися приватні та наймані машини, 500-600 — автомобілі штабні та взагалі військові, від 600 і вище — автомобілі організацій всеросійського земського, міського союзів тощо.
Тоді ще ніхто не міг знати, що всього через кілька років автомобіль, який служив спочатку для розваги та спорту, перейде на службу війні та насильству. Спочатку, у роки Першої світової війни, міждержавному, потім — цивільному, внутрішньому.
1919 р. у Радянській Україні супроводжувався жорсткою бензиновою кризою. Тому 4 лютого Рада Народних Комісарів УРСР розпорядилася перевести весь автомобільний транспорт на спирт, а 14 квітня Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету доручила Раднаркому видати ухвалу «про повне припинення їзди на автомобілях у м. Києві; сконцентрувати всі автомобілі в одному місці; покласти нагляд за виконанням на коменданта міста».
Але протрималася заборона недовго. Адже особливість будь-яких обмежень завжди полягає в тому, що когось вони не торкаються. Ось тільки розподіл обовʼязків був дивним: забороняти їздити мала влада виконавча (Раднарком), а приємні функції скасовувати заборони взяла на себе влада законодавча (Президія ВУЦВК). Протягом травня-серпня по Києву було видано понад 50 пільгових дозволів на поїздки автомобілями.
У цей час колишній комендант міста Києва Микола Щорс уже командував дивізією в Житомирі й 20 травня видав наказ: «Попри гостру потребу в пальному матеріалі, який так важко дістати для необхідності обслуговування фронту, деякі особи дозволяють собі розкіш розкочувати автомобілями з жінками. Наказую всім командирам частин дивізії заарештовувати автомобілі з жінками та передавати в дивізію, де автомобіль підлягає конфіскації авторотою, хоч би якій установі він належав, а особи, які зволили їхати в ньому з жінкою, арешту з доведенням до відома установи, якій належить автомобіль».
Невдовзі після оголошення наказу патруль зупинив у Житомирі легковий автомобіль, у якому їхала член Волинського губвиконкому товариш Лісова. Ні предʼявлене службове посвідчення, ні перепустка на право їзди, ні розʼяснення, що відповідальний працівник Лісова їде у службових справах, не вплинули на патруль. Автомобіль було конфісковано, як того вимагав наказ.
Словом, потрібен автомобіль — шукайте жінку в автомобілі, і автомобіль буде вашим.
Читайте також: Для кіно, погоні та ескорту: 7 історій про мотоцикли Києва;
Палки, парки и вперед: как киевляне занимаются скандинавской ходьбой;
Город рос предместьями: как Позняки и Шулявка стали Киевом;
