Коли в Києві з’явився стадіон з ваннами, басейном, рестораном, оперою та симфонічним оркестром? Як він міняв назви через розстріли? Відкриття стадіону «Динамо» відбулося 12 червня 1933 року. Його кілька разів відкладали через голод.
Старт усієї «динамівської історії» дали на початку 1923 р., коли за дорученням голови ГПУ Фелікса Дзержинського кілька працівників штабу військ Державного політичного управління зайнялися об’єднанням спортивних гуртків секцій відомства в єдину структуру. Розпочавли обговорення назви, обирали між «Силою», «Чекістом» та іншими, але зупинилися на «Динамо» — «сила в русі».
Цю назву запропонував начальник політвідділу військ ГПУ Московського округу Недоля-Гончаренко. Уродженець Черкаської губернії, він у юні роки працював на московському заводі «Динамо», у листопаді 1917-го очолив загін Червоної гвардії, у 1924 р. зайнявся літературною та журналістською діяльністю, з 1928-го писав українською, був членом Спілки письменників.
Минули роки, і 10-річний ювілей Всесоюзного товариства «Динамо» збігся з відкриттям у Києві грандіозного, як писала преса, стадіону. Його збудували в нижній частині Маріїнського саду, що мав цікаву історію.
У травні 1863 р., коли сад ще називався Царським, в нижній частині, яка прилягала до Олександрівської (Грушевського) вулиці та виходила на Європейську площу, відкрився розважальний заклад Карла Християні Chateau-des-Fleurs (Шато-де-Флер — «Замок квітів»). Тут майже щодня проходили публічні гуляння з концертами, музикою та феєрверками, у літньому театрі грали вистави, взимку у спеціальному просторому приміщенні, яке називалося «вокзалом», влаштовувалися маскаради та інші масові заходи.
Розважальні програми, які пропонували відвідувачам цього платного міського парку, були розраховані на невибагливого глядача, а тому діяльність «Шато-де-Флер» сприймалася по-різному. Наприклад, «Ілюстрований путівник Києвом та його околицями» (1906 р.) зазначав: «Сад забудований двома незграбними літніми театрами, вокзалом із верандою та безліччю кабінетів, електричною станцією, службами, альтанками. Хоча сад і утримують у пристойному вигляді, але через скупчення будівель він нагадує якийсь дворик, оточений деревами. З утримувача саду місто отримує 10 тис. руб. на рік орендної плати. В одному з театрів тут ставиться протягом літнього сезону російська оперетка, в іншому чергуються фарс, легка комедія та дивертисменти. Вхідна плата: у свята 40 коп., у будні — 30 і в суботу — 15 коп. До 7 години вечора вхід безплатний. У саду є також ресторан, за цінами цілком доступний».
І ще такі коментарі: «Років п’ятнадцять тому Царський сад був кублом босяків, повій і взагалі безпритульного, напівзлочинного світу. Відвідування його не лише вночі, а й вдень було небезпечним. Тепер, завдяки алеям, садовим сторожам, упорядкуванню укосів, із заснуванням спеціальних поліцейських постів, «типи Царського саду» витіснені далі на обриви, ближче до Ланцюгового мосту (на його місці тепер міст Метро. — В.К.)».
Не любила «Шато-де-Флер» і післяреволюційна преса: «Не випадково старий купецький Київ, місто ярмарків і молебнів, панахид і карткової гулянки, і на відпочинок і на «природу» дивився зі своєї обмеженої власної дзвіниці. Сади на околицях відгороджувалися високим парканом і, як своя «річ», включалися до сімейного «гардеробу» власного достатку. Це купецьке «добро», ці садки охороняли собаки на ланцюзі. Лише кучеряве листя дерев дивилося з-за огорож, наче з карантину. Це про мальовничі дніпровські кручі говорили: «Злодійська малина», «Зозулина дача». І, звісно, привели ці розмови до того, що всіх цих місць уникали й поступово вони справді перетворилися на малини — місця, де ховалися злодії та хулігани. І громадські сади записували на купецький лад: «Купецький», «Царський», «Маріїнський», «Володимирська гірка». Вечорами «Купецький сад» та парки заливали вогні клубів і кублів — «Шато-де-Флер» та «Аполло» (театр-варʼєте по тоді вулиці Мерінговській, 8 , зараз — Заньковецької — В.К.), ці вогні перекидалися на той берег Дніпра до приміських ресторанів, де розряджали свій «громадський» розмах «батьки міста».
У вересні 1912 р. у «Замку квітів» (на сучасній площі перед стадіоном «Динамо») відкрили побудований за проєктом архітектора Миколаєва Другий міський театр. Фасадом він виходив у бік вул. Олександрівської (Грушевського) та знаходився біля самого початку Петрівської алеї (зараз Магдебурзького права), з її правого боку. Але вже в січні 1920 р. театр із залом для глядачів на 1100 місць і, як підкреслювала преса, «з гарним вестибюлем, гардеробом і великою кількістю входів і виходів», згорів.
Але революція, як писала пролетарська преса, «повернула трудящим зелень, річку, гори, схили та гаї Києва». У 1931 р. за проєктом інженера-архітектора П. Ржечицького почалося будівництво стадіону «Динамо». У квітні 1933-го газета «Пролетарська правда» писала: «Скільки своїх сил поклав на цю справу начальник київського ГПУ т. Романов, по суті, ініціатор будівництва. Яка роль здійсненні цього плану, у доведенні його остаточно начальника опервідділу т. Санина. Яку незламну енергію повинен був мати начальник будівництва т. Козеницький разом зі своїм колективом інженерно-технічних працівників та робітників, щоб зуміти закінчити будівництво такого розмаху за якихось 16-17 місяців. Ці люди боролися за створення стадіону «Динамо», який дійсно відповідав би Києву — цьому великому індустріальному центру».
Журнал «Соціалістичний Київ», який почав виходити в 1933 р., у першому номері зазначав: «Поблизу бібліотеки ВКП(б) та Історичного музею (тепер це Національна парламентська бібліотека України та Національний художній музей України) створено нове багаття пролетарської культури, за два роки наполегливої та активної роботи створено містечко пролетарської фізкультури – стадіон для масових ігор та видовищ. Пустирі та гори, прилеглі до Маріїнського парку, ожили. Тут виросли нові будівлі зі скла та бетону; Велике півколо площі та спуск до річки раціонально та максимально використані. Уже не лише «парочки» заходитимуть до парку, потужна водойма трибун стадіону вбере в себе 18 000 глядачів, викупає їх у басейні здорових веселощів, ігор, молодого, потужного фізкультурного змагання.
Дві лінії роботи стадіону — фізкультурна та видовищна — мають відповідне технічне оформлення. 8 тисяч глядачів дивляться на фізкультурні виступи. 3000 глядачів спостерігають ігри на тенісному, гандбольному та інших майданчиках. Естрадні театри на 1500 місць, дві раковини для оркестрів, кіномайданчик. Ось основні пункти стадіону.
Зелені доріжки ведуть вгору до театру, ресторану, затишних альтанок, буфета, світлих і чистих будівель, схожих на санаторії. Наче вʼюн біжать сходи до Дніпра до водної станції «Динамо». Центральний вузол стадіону — трибуна та потужний амфітеатр для 20 000 глядачів, які стежать за фізкультурними змаганнями. Тут зустрінуться фізкультурні команди Києва з командами інших міст Союзу та Європи.
Усі будівлі на стадіоні з вогнестійкого матеріалу — бетону та скла. Найбільша будівля — 4-поверховий ресторан. Новий естрадний театр вражає легкістю конструкції, а рухлива сцена чудово технічно обладнана. Симфонічний оркестр із 60 осіб, оркестр школи міліції, радіо наповнюватимуть стадіон музикою. На естраді будуть оперні та балетні спектаклі, а в парку — 8 разів на місяць — масові гуляння та атракціонні ігри.
У центрі життя стадіону — фізкультурне змагання. Амфітеатр, як обруч, охоплює величезну територію поля. Перед тим, як вийти на старт, фізкультурники проходять перевірку у спеціальній споруді. Тут індивідуальні шафи для одягу, медичні кабінети, ванни, кімнати для душу та інше.
Технічно багате та різноманітне оформлення саду, десятки його будівель не відсувають на другорядний план сам сад — чудове місце для масового відпочинку. Від пролетарської громадськості Києва залежить перетворення нової грандіозної споруди на справжнє завоювання культурної революції, справжню кузню пролетарського здоровʼя та творчої бадьорості, необхідну в період найбільшого будівництва, будівництва соціалізму».
Але в повному обсязі будівництво спортивних споруд завершилось у 1934-1936 рр. за проєктами архітекторів В. О. Осьмака та В. І. Беспалого (головне спортивне ядро), І. Ю. Каракіса (будівля ресторану), Н. Д. Манучарової та В. І. Поліщука (головний вхід).
Спочатку Київська міськрада надала стадіону «Динамо» імʼя голови ГПУ УРСР, наркома внутрішніх справ УРСР В. А. Балицького. Згодом його розстріляли за «участь в антирадянській діяльності», Всеукраїнський стадіон «Динамо» отримав імʼя М. І. Єжова. Він носив його до 1939 р., коли Єжова заарештували за звинуваченням у державному перевороті й також розстріляли.
У 1967 р. на місці тенісних кортів, перенесених з території стадіону на інший бік Алеї Магдебурзького права, збудували відкритий плавальний басейн із трибунами на 2000 місць, але за 30 років його місце зайняла автостоянка.
Зі стадіоном «Динамо» повʼязані багато років життя легендарного футболіста та тренера, Героя України (посмертно) Валерія Васильовича Лобановського (1939—2002). Із травня 2002 р. стадіон має його імʼя, а 11 травня 2003 р. тут відкрили памʼятник великому тренеру роботи скульптора В. Філатова та архітектора В. Климика.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Архітектор і його химери: до дня народження Городецького;
Початок великого шляху: як будували залізницю до Києва;
Хобби для цыпленка и лампочка папы Карло: детство на улице Ленина;
Парижский шик Крещатика и билеты на Подоле: кинотеатры старого Киева.
