Кінотеатр Шанцера та інші

Глядацька зала кінотеатру Шанцера. 1912 р.

Для чого кінотеатру циркачі, кого забороняли показувати на великих екранах, за допомогою якої новинки приваблювали глядачів і що за правила запровадили для кінематографічних залів? 24 грудня 1912 р. на Хрещатику відкрився «Кіно-театр Шанцера». Він став для Києва не просто театром, а справжнім палацом нового виду мистецтва.

Родоначальники кіно брати Огюст і Луї Люм’єр провели перший публічний кіносеанс 28 грудня 1895 р. у паризькому «Гранд-кафе». За рік без двох тижнів «рухомі картини» були продемонстровані в Києві — у театрі актора і режисера М. М. Соловцова, який орендував для своїх постановок будинок Августа Бергоньє на розі Фундуклеївської та Ново-Єлизаветинської вулиць (нині Театр ім. Лесі Українки). Потім протягом трьох з половиною місяців покази «синематографа Люм’єра» поєднувалися з виставами артистів драмтеатру Соловцова.

Синематограф, що знаходився в Києві, був пересувним. Його запрошували для залучення глядачів не тільки Соловцов, а й цирк Крутикова, трупа братів Нікітіних і різні мандрівні артисти. Дирекція братів Люм’єр давала газетні оголошення, що приймає замовлення та «влаштовує на запрошення сеанси в тих приміщеннях, де є електрика або де може бути проведений електричний струм».

З перших же кроків інформаційний зміст кіномистецтва контролювався церквою та державою. У травні 1898 р. міністерство внутрішніх справ розіслало губерніями циркуляр, в якому повідомлялося: «Святійший Синод ухвалив заборонити під час влаштування видовищ показувати шляхом живої фотографії (кінематограф) священні зображення Христа Спасителя, Пресвятої Богородиці та Угодників Божих». Губернаторам, градоначальникам і оберполіцмейстерам наказувалося вжити заходів до виконання постанови.

Невдовзі кіно в Києві почали показувати в пристосованих приміщеннях. У 1907 р. тільки на Хрещатику було шість сінематографів: у №15 — «Весь світ», №25 — «Express», №27 — Р. Штремера, №31 — «Новий Світ», №36 — О. Мяновського і в №56 — «Oaza».

Газета «Киянин». 14 серпня 1908 р.

«Express» належав австрійському підданому Антону Шанцеру, поляку за походженням, уродженцю Галичини, що мешкав у Російській імперії з 1895 р. Першою його комерційною справою в Києві було дамське вбрання, а потім додалося кіно. Цей напрям своєї діяльності Шанцер постійно вдосконалював. 15 серпня 1908 р. газета «Киянин» повідомила: «Сьогодні відкриття найкращого та єдиного в Росії за вдосконаленням і красою театру-синематографа «Експрес», Хрещатик, №25 (навпроти пошти). На місці колишнього «THE EXPRESS BIO» відкривають новий «Експрес», який за вдосконаленнями з технічного погляду та істотною перебудовою внутрішнього приміщення заслуговує на загальну увагу.

А. А. Шанцер

Усім відомо, що головним завданням під час будівництва залів для глядачів є забезпечення публіки на випадок пожежі. Театр «Експрес» влаштовано в партері, він має 10 виходів, які дають змогу за одну хвилину очистити зал, чим усувається будь-яка можливість паніки. Крім того, в театрі запроваджено й інші заходи. Камера, де синематографічний апарат, побудована з заліза та бетону; крім того, у ній влаштовано апарати, що усувають будь-яку можливість пожежі.

Глядацька зала являє собою грандіозне приміщення, оздоблене з дивовижною розкішшю й тонкою витонченістю. Спеціальна вентиляція до того освіжає повітря, що не тільки не відчувається якоїсь задухи або підвищення температури, а й навпаки, повітря чистіше й прохолодніше за вуличне. Фоє театру розкішно оздоблене дзеркалами та гобеленами, а для публіки введено оригінальну новинку — кафе, забезпечене найкращими продуктами та прохолодними напоями. Безумовно, це перший і єдиний театр у Києві, і як кажуть фахівці, всієї Росії».

Навесні 1911 р. затвердили правила влаштування кінематографів. Ось деякі з них: у дерев’яних будівлях їх можна розміщувати тільки на 1-му поверсі, а в кам’яних – не вище 2-го поверху; не дозволяється над аптеками, складами легкозаймистих матеріалів і пекарнями; у фоє треба мати «тарілочки або урни для кидання сірників та недопалків» та «при кінематографі має бути не менше ніж дві зміни монтерів, тверезих і досвідчених». Наказували, щоб «ряди стільців у залі були надійно прикріплені до підлоги, з’єднані між собою та прорізані проходами, що ведуть до виходів, розташованих таким чином, щоб між двома проходами в кожному ряду не було більше ніж 12 місць, а між боковою стіною та найближчим до неї проходом не більш ніж 6 місць», ширина місця для глядача — не менше ніж 52 см.

Після відкриття «Експреса» минуло чотири роки, і 12 грудня 1912 р. газета «Киянин» розповіла про нову пов’язану з Шанцером подію: «Учора, о 3-й годині дня, відбулося урочисте відкриття першого міського кіно-театру в Києві, спорудженого в міській садибі на Хрещатику, 38 (її заповідав місту купець М. П. Дегтерьов з умовою, що дохід від нерухомості буде йти на доброчинну мету. — В. К.). Велика будівля розташована на подвір’ї та примикає впритул до фасадного будинку, вхід до театру влаштовано з вулиці. Поруч із входом знаходиться дуже просторе, багато оздоблене фоє, з одного боку якого облаштовано гардеробні, з іншого боку — буфет. Наприкінці фоє кілька входів у зал для глядачів, що має вигляд справжнього театру. Зал виблискує багатством і красою оздоблення та всілякими вдосконаленнями, а саме: крісла з відкидними сидіннями, прекрасна вентиляція, похила підлога тощо.

Крім місць у партері, у залі є балкон із ложами. Єдиним дефектом нового кіно-театру є недостатньо великий екран для демонстрування картин. Як зал для глядачів, так і фоє та інші внутрішні приміщення виконані в грецькому стилі. Споруда цієї будівлі, як нам повідомляють, обійшлася близько 200 тис. руб. Побудована вона паном Шанцером на умовах, що він користується ним 12 років, сплачуючи оренди по 22 тис. руб. на рік. Після 12 років споруда переходить безоплатно у власність міста».

Будівлю звели за проєктом архітектора І. В. Ніколаєва на місці знесеного флігеля. Глядацька зала кінотеатру у два з половиною поверхи, розміром 26 м завдовжки та 17 м завширшки була розрахована на 1000 місць. З 15 грудня демонструвалася нова програма, що складалася з чотирьох відділень.

Як підприємець Шанцер домігся великих успіхів. У 1914 р. на його бланку значилося: «Антон Олександрович Шанцер. Київ. Миколаївська вул. №11. Першокласний магазин дамських нарядів. Синематографічні театри. Прокатна контора синематографічних стрічок. Виробництво синематографічних знімків і спеціальна лабораторія для виготовлення фільм (кінофільм називався «фільмою». — В. К.). Власні будинки: Миколаївська вул. №11, Інститутська вул. №22, Хрещатик №42».

Наприкінці липня 1914 р., з початком Першої світової війни, Шанцер порушив клопотання про перехід у російське підданство. Він зобов’язався з 28 липня і до кінця війни перераховувати 5% валового доходу від кінотеатрів на користь Червоного Хреста або інші потреби для сімей запасників. За період із 28 липня до 3 серпня 1914 р. його внесок становив 183 руб. 95 коп. Подальша доля А. А. Шанцера невідома.

У 1913 р. у Києві працювали 35 кінотеатрів, з них 10 знаходилися на Хрещатику і 7 — на Б. Васильківській. Головним постачальником кінопродукції було акціонерне товариство «А. Ханжонков і Ко», яке відкрило на Хрещатику своє відділення. Воно забезпечувало кіноринок картинами «російської художньої серії», а також закордонних фірм «Чінес», «Вітаскоп», «Данмарк», «Італа-фільм» тощо.

Кінотеатр Шанцера, названий пресою «першим міським», надовго залишився в пам’яті киян, хоча після націоналізації в 1919 р. його перейменували на «1-е Держкіно», а кінотеатр «Експрес» став «2-м Держкіно». Таких номерних державних кінотеатрів у 1923 р. було 17, а замикала список із цим номером колишня «Лілія» на вул. Костянтинівській, 13.

Першим кінотеатром, побудованим за радянських часів, став «Жовтень» по вул. Костянтинівській, 26. Його відкриття відбулося 8 листопада 1930 р., у 13-ту річницю Жовтневої революції.

У 1936 р. ухвалили рішення про будівництво кінотеатру на вул. Великій Васильківській, і міськрада постановила: «Вилучити з володіння житлокооперативів і передати «Облкінофототресту» для будівництва кінотеатру будови, наявні в садибах на вул. Червоноармійській, 19 і на вул. Борохова, 8 (вул. Ш. Руставелі). Осіб, які проживають у вилучених будинках, виселити адмінпорядком, при цьому «Облкінофототрест» зобов’язується: а) побудувати для виселених мешканців на місцях за вказівкою АПУ нову впорядковану житлоплощу, рівноцінну тій, яку вилучають; б) надати трудящим, яких виселяють, транспортні засоби». Війна завадила виконанню запланованого в намічені строки, і кінотеатр «Київ» відкрився 23 листопада 1952 р.

Дотримуючись заповітів Леніна («…найважливішим з усіх мистецтв для нас є кіно»), Раднарком СРСР у червні 1940 р. ухвалив постанову про використання під кінотеатри перших поверхів нових будівель. Але вже за рік почалася Німеччина вторглася в Радянський союз, Друга світова війна принесла Києву значні руйнування. У червні 1944 р., коли ще не вся Україна була визволена від німецьких загарбників, Раднарком УРСР ухвалив передати під кінотеатр будівлю колишньої синагоги на вул. Ш. Руставелі, 19 (цей молитовний будинок був збудований цукрозаводчиком Львом Бродським). Передбачалося почати показ кіно тут у найкоротші терміни — до 1 жовтня. Однак справа затягнулася надовго, і кінотеатр, перший в СРСР панорамний, відкрився тільки в 1958 р.

Потім з’явилися «Ленінград» (1960), «Супутник» (1961), ім. Довженка (1962), «Україна» (1964), «Аврора» (1966). Довженка (1962), «Україна» (1964), «Аврора» (1966), «Відрадний» (1967), «Краків» (1968), «Лейпциг» (1974), «Київська Русь» (1982) та ін. Статистика повідомляла, що 1984 року в Києві працювали 73 кінотеатри та стаціонарні кіноустановки. Багатьох із них уже немає.