Досі невідомо, хто був винуватцем подільської пожежі: кравець чи пʼяниця-міщанин, діти шевця чи солдати. Але катастрофічна пожежа, що сталася у липні 1811 року, увійшла до трійки найбільших у ХІХ столітті. Два інші — пожежа 1812 року в Москві й за 30 років — у німецькому Гамбурзі.
Точних причин лиха, що тривало три дні, не встановили. За одними свідченнями, вогонь на Подолі показався о першій годині пополудні біля Дніпра, над двором місцевого кравця. За іншими, переданими на пʼятий день міністрові поліції до Петербурга, «пожежа відкрилася в будинку міщанина Антона Овдієнка, який звертається до пияцтва й неспокійної вдачі. Хоча цей міщанин є нетверезого стану, але поведінка його ще не веде до того, що пожежа відкрилася в його будинку чи то від недбалості, чи то злого його наміру». Підставою для такого висновку було те, що «дружина цього міщанина — похилого віку, схвалюється у своїй поведінці, хороша господиня в будинку, чадолюбна мати». Злий намір відкидався ще й тому, що «після цього жахливого на Подолі видовища пожежа зʼявилася 11, 13, 14 і 15 годин на Печерську, один раз — на Старому Києві». Ще одна версія вказувала на дітей, які грали з вогнем «у хаті шевця біля Дніпра» або ж у садибі купця Івченка, відданого під постій солдатів.
Хай там як, за північно-східного вітру полумʼя протягом години поширилося в щільній деревʼяній забудові Подолу більш ніж на кілометр. Цьому сприяло все — і двомісячна спека з посухою, яка підготувала дерево до займання від однієї іскри, і наявність у населення запасів, що сприяли вогню, — олії, сала, горілки, пороху та іншого, і, звичайно ж, деревʼяне мощення вулиць.
До ночі палаюча бруківка на Володимирському узвозі загрожувала вже міському театру (нині на його місці на Європейській площі — Український дім). Пориви вітру доносили гаряче вугілля навіть до Кловського палацу, де тоді була Київська перша гімназія. Дим удень і заграва вночі було видно за 100 верст від Києва.
Очевидець трагічних подій директор гімназії Яків Мишковський (1767—?) доповідав своєму начальству за правління Віленського університету (Вільнюс): «Перед невгасимим вогнем не могла встояти жодна камʼяна будівля, ні склеп, ні церква, хоч і криті залізом і вимощені; льохи, з залізними дверима й рамами, якщо мали хоч що-небудь деревʼяне або найменший отвір, вигоріли також. Протягом 16 години надзвичайне полумʼя поглинуло важливу частину Києва, відому під назвою Подолу. 1176 будинків, Духовна Академія з Братським монастирем, Грецький монастир, Флорівський жіночий монастир, 11 церков камʼяних та 4 деревʼяних парафіяльних, обидві пошти, Магістрат, Контрактовий будинок та запаси різного дерева та інших товарів на березі стали здобиччю вогню».
Серед постраждалих церков були Воскресенська, Миколи Притиска, Миколи Доброго, Миколи Набережного, Покровська, Іллінська, Іоанна Предтечі, Різдва Христового, Катерининська, Василівська, Преображенська, Святодухівська та інші. Деревʼяна Хрестовоздвиженська церква 1748 року, що була досить далеко від берега Дніпра, де почалася пожежа, згоріла вщент. При ній ще була камʼяна церква Архангела Михайла, і про неї міський архітектор Андрій Меленський (1766-1833) в описі вказав: «Церква з камʼяними склепіннями, з яких у вівтарі склепіння пошкоджено, а в справжній церкві стіни та склепіння міцні, дах деревʼяний весь згорів та іконостас пошкоджений; при цій церкві деревʼяна дзвіниця вся вщент згоріла і дзвони розтопилися».
Історик Микола Закревський (1805—1871) у своєму «Описі Києва» розповів про те, що сам бачив довкола себе: «Двір наш, який тоді знаходився на вулиці, званій Чорний бруд (Флорівська. — В.К.), на тому місці, де тепер готель Флорівського монастиря, був наповнений безліччю солдатів і черню в лахмітті. Ці вандали здавалися дуже стурбованими. Мені тоді минуло шість років, тож я не міг бути спостерігачем; однак помітив, що ці люди відбивали замки у наших комор, виносили в банках варення і тут же їли, виймаючи руками, а посуд розбивали у бійці; те саме було з напоями; словом, за кілька хвилин комори і льох зовсім спорожніли. Потім взялися за речі. Послужливість їх тяглася до того, що в нас нічого не залишилося б, якби мій батько не встиг врятувати деяких речей. Насилу могли ми пробиратися в кривих і вузьких вулицях, захаращених меблями, людьми, екіпажами. З усіх боків вогонь і дим, шум і крик викликали мене в жах. Нарешті ми досягли Дніпровського берега та на Оболоні зупинилися. Тут безліч речей було у найбільшому безладді розкидане на піску; люди метушилися, деякі були навіть напіводягнені; загальна прикрість царювала в цьому стані руйнування; інші гірко плакали, дивлячись на загибель міста і буйство полум’я, якого вигляд під час ночі здавався ще гіршим. Майже три дні горіло; навколишні місця Києва зі східного боку (Козелець на 70, навіть Ніжин на 150 верст) були вкриті густим димом. 10 липня Києво-Поділ представляв уже смердючі руїни, що горять або димляться. Вулиць не можна було розпізнати; а колоди, що тліють, і речі в ямах і льохах, засипаних землею та золою, робили небезпечною всяку спробу ходити по згарищу».
Найкраща частина Подолу вигоріла, а невелика північна сторона за Нижнім Валом — вулиці Костянтинівська, Введенська та Волоська — вціліла. Постраждалі подоляни змушені були тулитися в шалашах на Оболоні, і серед них жив знаменитий київський проповідник протоієрей Іван Леванда (1734-1814).
Він писав одній зі своїх шанувальниць: «Ви дуже памʼятаєте прекрасний наш Києво-Поділ, але тепер його нема. Він не існує. 9 липня винищила його страшна пожежа, не шкодуючи в ній нічого при посусі, вітрі та полумʼяному вихорі. Церкви, монастирі, будинки пали у вогні та попелі. Усюди види жаху, але видовище у Флорівському монастирі, після згорілих до основи келій, що представило 30 з лишком тіл монахинь і послушниць, що задихнулися й обгоріли, перевершував інші жахи».
Поділ, за словами Закревського, став великим і сумним згарищем, вкритим попелом та купою цегли; зрідка стирчали камʼяні стіни та пічні труби, що не встигли обрушитися. А тут ще 1812 р. почалася Французько-Російська війна. Попри це того ж року для Подолу затвердили план майбутньої забудови, намітили нові квартали та вулиці, визначили постраждалих та суми компенсацій для них.
Князь Іван Долгоруков (1764—1823), який побував у Києві в 1810 і 1817 роках, записав у щоденнику про побачене при другому приїзді з пагорба Андріївської церкви: «Яка чарівна точка на поверхні! Незрівнянний пагорб, під яким раптом являється погляду Дніпро у всіх своїх гарних закрутах, і Поділ, особливе місто, що виходить, так би мовити, із самих хвиль Дніпра. Вся ця частина Києва погоріла 1811 року; нині вона знову влаштована, і пожежа сприяла її прикрашанню. Вулиці розбиті набагато правильніше, будинки збудовані в порядку та за хорошими малюнками; скрізь проміжки дотримані пристойною мірою. Немає колишньої тісноти, небезпека якої була доведена настільки згубним досвідом. Дивлячись на Поділ з Андріївської висоти, дивишся точно на план, який розкинуть на рівнині й покаже вам на малюнку всі вулиці, закутки міста».
Основою нового Подолу став затверджений Олександром I генеральний план архітектора Вільяма Гесте (1763-1832). Але повністю його не виконали. А про «допожежну» забудову сьогодні можна судити лише за будинком Петра I на Костянтинівській, садибі Балабухи на розі вулиць Сагайдачного та Андріївської, за будівлею Музею гетьманства на Спаській.
Поет, бібліограф і перекладач Василь Анастасевич (1775—1845), який закінчив курс Києво-Могилянської академії та видавав у Петербурзі журнал «Вулик», відгукнувся на пожежу віршем і завершив його вірою у вічне місто Київ:
Едва всемирное светило,
Свершив свой полудневный бег,
Свой воз палящий обратило
К странам вечерним на ночлег:
Внезапный огнь возник оттоле,
Возник, где первой веры луч,
Разлился пламень на Подоле,
Все дым покрыл — как риза туч.
…Храм Бога ль, прав, наук, жилища,
Куда огнь бег свой ни простер,
Везде лишь видны пепелища,
Щебня и уголья костер.
И ты, о Братская обитель?
Наставница граждан тьмы тем,
Где первый мой руководитель
Повел меня наук путем:
И ты вторично испытала
В течение немногих лет
Урон сокровищ, чем питала
Ум юноше, угас их свет.
…Пожары, глад, сама природа
Сколь крат твой нарушали мир!
Но град тот, где славянска рода
Пал первой слепоты кумир,
Где воссиял луч первой веры;
Где перва Руси дска бытий,
Дел Россов первые примеры,
Сад первый муз, певцов, витий…
Всегда, как феникс, возрождаться
Из праха будет своего,
Доколь всяк жизнью наслаждаться
Готов в объятиях его.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Памятник Шевченко: вместо княгини и императора;
Від шедевра до листівки: 5 знаменитих фотографів старого Києва.
