Він працював у Петербурзі, послухати його першу лекцію прийшли Пушкін та Жуковський. Він ненавидів Москву та мріяв про Київ, був закоханим в українську пісню та казки. Плювався на російські щі й матерщину та уявляв собі київські ринки з дешевими фруктами й вино від лаврських монахів. Історик Олександр Вітолін згадує про те, як складалися відносини Миколи Гоголя з Києвом.
Дорога Миколи Гоголя до Києва була не з прямих. Вона вела через Ніжинську гімназію вищих наук і Петербург, де дев’ятнадцятирічний Гоголь влаштувався працювати чиновником одразу після навчання. Місцевий клімат, відсутність грошей і сірі чиновницькі будні змушували Гоголя журитися за Україною. Минув не один рік, перш ніж Гоголь заговорив про те, що Петербург став містом його звичок, які він не готовий покинути. А до того петербурзьке життя навіювало на молодика, який пізніше змусив реготати всю імперію, журбу.
У цей період втіхою для Гоголя була українська пісня. Біографи письменника наголошують на його захопленні збіркою «малоросійських» пісень Михайла Максимовича. Ця збірка у 1827 році дала початок українській фольклористиці. Але Гоголь і до видання Максимовича був закоханий в українську пісню і фольклор, неодноразово просив матір і сестру в листах збирати для нього пісні і казки. У 1829-му відбулася перша зустріч Гоголя і Максимовича, але в знайомство вона переросла не одразу. Зблизилися два земляки з Полтавщини, два молодих шанувальники української пісні і два дослідники української історії в 1832-му, коли Гоголь вже прославився завдяки «Вечорам на хуторі біля Диканьки». Їхній дружбі навіть не стало на заваді те, що Гоголь працював в Петербурзі, а Максимович — в Москві. Два видатних представники українського народу врешті решт зблизилися настільки, що почали планувати «втечу» до Києва, який, сподівався Гоголь, мав стати новими Афінами Російської імперії.
Листи Гоголя до Максимовича написані з тією ж пристрастю, гумором і талантом, що і його твори. 2 липня 1833 року він закликав: «Киньте ту Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю те саме зробити і на наступний рік відпочити. Дурні ми, насправді, якщо подумати добре. Для чого і кому ми жертвуємо всім. Їдемо! Скільки ми там назбираємо всякої всячини! Все викопаємо». В іншому листі від 9 листопада того ж року Гоголь зізнавався, що взявся за історію «нашої єдиної, бідної України». Та ще більше присвятив уваги в тому листі українській пісні.
Настрої двох друзів живило рішення російської влади відкрити в Києві Університет. «Туди, туди! В Київ! В давній, в прекрасний Київ! Він наш, він не їх, не правда? Там або навколо нього відбувалися справи нашої давнини», ⎯ квапив приятеля Гоголь.
З листів Гоголя навіть складається враження, що саме він в Петербурзі добився призначення для Максимовича професором словесності в Київ, адже раніше приятель викладав ботаніку. На той час освічені люди мали широкі знання, але менш глибокі, ніж маємо зараз, тому не варто сприймати зміну Максимовичем предмету так, наче він покинув досліди над ГМО і прийнявся за герменевтику. Гоголь так квапив Максимовича з переїздом, що навіть радив йому в разі чого погоджуватись викладати природничі науки в Києві.
12 березня 1834 року Гоголь знов і знов квапить Максимовича: «Що ж, їдеш чи ні? Закохався в цю стару товсту бабу Москву від якої крім щі і матірщини нічого не почуєш…» А 7 квітня Гоголь знов виступає покровителем Максимовича і повідомляє його, що міністр таки прийняв стосовно нього рішення і назначив професором словесності. У таких листах Гоголь чимось нагадує Хлєстакова. У пізніших листах Гоголь неодноразово клопотався вже перед Максимовичем за своїх знайомих.
Призначення Максимовича викликає в Гоголя неймовірне захоплення: «Опиши все до голки, яким ти знайдеш Київ, в якому вигляді він надасть тобі нове житло; все це ти маєш ретельно описати. Я ж буду з нетерпінням очікувати твого відгуку. Та, заради бога, будь байдужим до всього, що здасться тобі з першого погляду неприємним; дивись на світ так, як дивиться на нього поет, в якого він під ногами і використовується на обтирку ніг його».
27 червня 1834 року Гоголь вже писав про те, що почав планувати осісти в Києві: «Чорт забирай! Я як уявлю, що тепер на київському ринку цілі ряди вивалюють персик, абрикос, які всі там задешево, що києво-печерські монахи вже облизують вуста, міркуючи про виноробство із домашнього винограду і що тополі вшпигують скоро весь Київ, ⎯ так, право, і розбирає їхати бросивши все. Але гарно, що ти їдеш вперед. Ти приготуєш все до мого прибуття і пошукаєш місце для купівлі, бо я хочу обов’язково завести будинок в Києві, що без сумніву і ти не зволікатимеш зробити зі своєї сторони».
Однак вже 14 серпня Гоголь відписав Максимовичу, що змушений залишитися в чухонському місті з його нестерпним повітрям. Гоголь, який нещодавно хвалився своїм знайомством з міністром освіти, коли дійшло до його працевлаштування, отримав лише пропозицію ад’юнкта (посада, яку можна прирівняти до посади доцента), а не професора, як він того бажав. Все це було викладено так, наче Гоголь міг бути тільки професором і більш ніким. Тож він вирішив відмовитись від викладання в Університеті в Києві, тим паче в нього з’явилась перспектива вилізти з боргів завдяки постановці п’єси. При цьому Гоголь наполягав, що він все-таки приїде в Київ, але пізніше і знов таки просив Максимовича пошукати йому будинок. Не вибравшись з боргів, Гоголь міркував як купити будинок! Читачу, який пам’ятає, що ще недавно Гоголь квапив Максимовича з переїздом, певно залишається тільки списати все на молодість письменника.
Власне знайомство Гоголя з Максимовичем мало вплив на обох. Гоголь в тому ж 1834 році опублікував в Журналі Міністерства народної просвіти статтю про українські пісні, а Максимович в Москві видав вже другий збірник українських пісень. У 1849-му Максимович видасть третю збірку українських пісень в Києві. У другому і третьому виданні збірки Максимович у вступному слові тепло відгукнувся про Гоголя і висловив подяку за його роботу.
Що стосується професури Гоголя, то він таки отримав її в Петербурзі. Але його лекторська кар’єра зазнала фіаско. Можливо, причиною цього стала надмірна увага до «Рудого Панька», який написав «Вечори на хуторі біля Диканьки». На його першу лекцію прийшли навіть Олександр Пушкін і Василь Жуковський. Така увага могла стати випробуванням навіть для досвідченого професора. Гоголь, зрозумівши, що тріумфу не буде, розхворівся. Не докінчив Гоголь і історію України. І як тут не вставити гоголівське: «Нашій людині треба дячихи вже за наміри». Однак, якби Гоголь таки приєднався до Максимовича, то хто знає як би його доля склалась на берегах Дніпра.
У Київ до Максимовича Гоголь приїхав в серпні 1835 року. Заїхав, спеціально зробивши гак по дорозі з рідної Янівки до Петербургу. Але Максимович був у справах, а Гоголь навідував друзів, тож два приятелі могли поговорити лише вночі. Тоді Гоголь запам’ятався Максимовичу тим, що він не почув від нього ні міцного слівця, ні брудного анекдоту, зізнаннями у несерйозному ставленні до лекцій в петербурзькому університеті і жалем, що не склалося з київським. Зі слів Максимовича, Гоголь в Києві надзвичайно змінився, це він пов’язував з славою міста як російського Єрусалима. Характерно, що найбільше Максимовичу, схоже, запам’яталися не розмови з його підбурювачем «втекти» до Києва, а епізод на майданчику Андріївської церкви. Максимович відвів його до місця, яке також полюбляв художник Жуковський, а тоді залишив на якийсь час, щоб владнати власні справи. Повернувшись, він застав Гоголя причарованим видом на Кожум’яки і Кудрявець. Хочеться процитувати спогади Максимовича про зустріч, на яку Гоголь чекав так довго: «Нашій людині треба дякувати лише за його наміри».
Після цієї поїздки листування між Гоголем і Максимовичем припинилось. Наступного разу вони зустрілись вже в 1849-му в Москві, яку Гоголь висміював за матерщину і щі. Тоді вже Максимович приїхав в гості до Гоголя, але це була Москва, а двоє шанувальників української пісні були вже не молодими мрійниками, а стовпами суспільства.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Гамлет і Голохвастов: 5 вистав, з яких починався київський театр;
Від конячки до головоломки: як мінявся «Дитячий світ» і що далі;
Печальна Почайна та пильна Мінська: про що говорить Київ;
Для таланту, скандалу та легенди: київські музи Михайла Врубеля;
