Великі та малі. Що шукають глядачі в театрах Києва

У групі «Театрали Києва» — близько 40 тисяч учасників. Вікенд спитав засновницю спільноти, викладачку математики Наталю Борисову про дефіцитні квитки, глядацькі захват та розчарування. А також дізнався, чому не завжди треба вставати в кінці вистави, навіть якщо всі навколо так зробили.

Театрали Києва

Викладачка математики Наталя Борисова шість років тому заснувала фейсбук-спільноту, щоб шукати компанію для сумісного перегляду вистав. Група зажила своїм життям і наразі налічує 39 тисяч учасників. Вікенд записав розповідь адміністраторки.

Для чого створила групу? З дитинства театр для мене був магічним, зачаровуючим дійством. Ми йдемо до театру перш за все за емоціями й цінно, коли ці емоції є з ким розділити. Тож спочатку я вирішила створити групу, щоб люди могли знаходити компанію для відвідування театру. Але театрали виявились здебільшого самітниками, й організувати їх на якусь сумісну подію непросто. А обговорювати театрали люблять. І ставити оцінки.

Тому група перетворилася в інфопростір про театральне життя Києва: всі актуальні афіші, новини, фестивалі, гастролі, відгуки про вистави, опитування та іноді яскраві цікавинки з інших міст. Можна запитати поради щодо вистави певного жанру чи для певного віку, написати допис про виставу чи просто висловити власну думку. Звісно, бувають суперечки та гострі обговорення, іноді доводиться втручатись.

Також є гілки, де люди можуть продати свій квиток, якщо не мають можливості відвідати виставу, або знайти компанію на зайвий квиток.

Мати вибір

У Києві багато театрів різних форматів на будь-який смак, плюс театральні студії. Я люблю відвідувати малі театри теж, маю улюблені вистави в них. У театрі «Золоті ворота» бачила багато вистав, нарешті скоро втраплю й на «Кортеса», що переміг в одній з номінацій премії «Гра». Довгий час моїм улюбленцем був Театр на Печерську, особливо на початку, коли вони ще мешкали на Шовковичній, тоді передивилась майже весь репертуар. Там панувала надзвичайна атмосфера привітності й затишку, видно було, з якою любов’ю актори створювали кожний елемент у своєму просторі. Фантастично в «Сузір’ї», наприклад, побачити талановиту гру Ади Роговцевої так близько! Була зачарована виставами «Холодна м’ята» та «Зозуля» в Малому театрі. Подобається атмосфера театру на Михайлівській. А нещодавно доїхала й до їхнього «молодшого братика» — театру на Троєщині.

Ще люблю різні читки п’єс, покази конкурсів чи фестивалів, як-от молодих режисерів. Це завжди свіжа хвиля й новий досвід.

Деякі люди обирають лише театри Франка та Лесі Українки, а в інші навіть не йдуть. Створюють собі статусність театру й обирають лише її. Або ж навпаки, принципово обирають зовсім інший театр, як Дикий чи Чорний квадрат, і відвідують винятково їхні вистави. Я за те, щоб дізнаватися про різні театри, обирати, що відгукується, не залежно від того, чи це вистава національного театру або невеликої сцени.

Режисер чи виконавці

Часто глядачі ходять на акторів-улюбленців. Я теж так робила, але зрозуміла, що погану виставу хороший актор не рятує. Коли кажу, що «Фігаро» у Франка, на мою думку, жахливий, мені закидають, що там грають чудові актори. Але то ще сумніше — марнувати такий потенціал. Чудово, коли, дивлячись вистави різних театрів, знаходиш нових улюбленців серед молодих акторів.

І ще ходять на режисерів. Раніше я навіть не дивилась, хто режисер, коли обирала виставу. Та досвідчені театрали підказали, що варто на те зважати. У мене так, наприклад, з постановками Максима Голенка: знаю, що точно одержу емоції. Може, не завше однозначні, але точно незабутні, як було з його «Ерендіра не хоче помирати» в Театрі на лівому березі. Я дивилася й думала: що відбувається? Це не схоже ні на що, що я коли-небудь бачила. Досі не можу забути. З великою вдячністю згадую його «Амадеуса» в театрі оперети, історію про успішного Сальєрі та молодого хулігана Моцарта. Шкода, що вистави немає в репертуарі. На мій погляд, це була їхня найкраща вистава, в якій поєднали драматичний твір й оперету, цього мені бракувало у водевільності оперети. Із задоволенням тепер ходжу на гастрольні покази вистав Максима Голенка чи їжджу подивитись в інші міста.

І глядачі почали зважати, хто режисер вистави. Коли називаєш Давида Петросяна, Ігоря Матіїва, Івана Уривського, Кирила Кашлікова, Михайла Урицького, Тамару Трунову та інших, то багато театралів розуміють, чого можна очікувати від наступної постановки.

А ще зараз режисери більше ставлять у різних театрах, у різних трупах. Давид Петросян поставив неймовірний «Процес» в Театрі на Подолі та чудового «Отелло» в театрі Лесі Українки. А Іван Уривський незвично прочитав для нас оперу Миколи Леонтовича «На русалчин Великдень» в опереті. І таких прикладів співпраці чимало.

Різні жанри

Зараз в описі вистав такі жанри, що аж рота роззявляєш від багатої фантазії: то «плутанина без антракту», то «залізне море», то «фейк», то «декілька чергових сцен», а то і «танцювальна чума з антрактом».

Справді, часом і не визначиш, що то за жанр був. І ця багатогранність цікава. Довгий час репертуар театрів тяжів до двох крайнощів — або драма, така, щоб вже відчули, що драма, або комедія, щось легеньке ні про що. І буває, просять порадити виставу, щоб одночасно й подумати, й посміятися, й відчути, — то зависаєш з відповіддю. Мало бачила в репертуарах трагікомедій — чудовий жанр, що через легкий гумор непомітно підводить до складних тем і ти не встигаєш від них ні сховатись, ні захиститись, як буває у драмі, а береш все близько до серця, пропускаєш через себе й ніби очищуєшся. І потім ще кілька днів думаєш, переварюєш, усвідомлюєш. Але не дай бог таку трагікомедію, як зробили з тонкої п’єси «Білий кролик», — вульгарність з чудовими акторами й шикарними костюмами.

Загалом мені було важко знайти «мою» комедійну виставу. Ну, не смішно мені від того, що відомий актор просто виходить у колготках. Не люблю комедії а-ля «Американський пиріг» з гумором нижче плінтуса. Ще й тому, що почуваюсь інопланетянкою серед інших, кому щиро смішно. От лише «Розпусник» в театрі на Печерську радила з цього жанру. Тому багато років майже не бувала на комедіях. Але нещодавно випадково втрапила на «За двома зайцями» театру Особистості, практично нічого не очікуючи, вже ж її ставили й переставили. Давно так не сміялась. І без опускання до непристойностей, простий і щирий гумор. Приємно, що є такі вистави. Треба шукати ще.

У публіки різне почуття гумору. Це помітно й за враженнями від «З цією виставою щось не так», яку грають в Театрі на лівому березі. Я умовно поділила глядачів на три категорії. Перші реготали з усього. Другі дивились із відвертим роздратуванням: чого регочуть, на сцені якась дурня! Я з третьої категорії, хто спостерігав за першими, другими й тим, що відбувалося на сцені. Мене усміхало, хоч і без реготу. Бо це такий відвертий стьоб і гіперболізація, і актори в тому кайфують. А ще я впізнавала деякі моменти, які справді бачила в реальних виставах регіональних і київських театрів, нарешті з цього можна було посміятись.

Попит і ціни на квитки

Зараз відчутно зріс попит на театральне мистецтво. Зали більшості вистав переповнені, та зазвичай квитки придбати можна. Театр з дефіцитом у нас один. Квитки в театр Франка розкуповують через кілька хвилин після старту продажів. І попри заходи, проведені театром, перепродаж нині поширене й сумне явище. Іноді люди купляють квитки тільки тому, що вдалось хоч на щось ухопити. А деякі вистави відверто слабкі й без ажіотажу так не продавалися б.

Я встигла втрапити на «Тартюфа», «Безталанну», «Конотопську відьму». Але не встигла ні на «Марію Стюарт», ні на «Калігулу», ні на «Інтермецо». Як і багато інших театралів, відчуваю від того роздратування. Цей ажіотаж не такий вже й виправданий, а може, частково штучно створений, у Києві є що подивитись і в інших театрах. Часто запитують, чи варта «Конотопська відьма» аж такого ажіотажу. Вистава справді якісна, чудова режисура й акторська робота, яскраве й незвичне прочитання класики. Трішки є за що покритикувати, звісно. Але такого ажіотажу з кілометровими чергами й перепродажами через перекупів не варта жодна вистава. І люди, які більш як рік мріяли її відвідати й нарешті потрапляють, іноді бувають розчарованими, бо їхні очікування виросли до хмар.

Ходити в театр зараз дорого. Мабуть, ви помітили, що в театрах з’явилась градація цін на різні вистави, в залежності від попиту. І, звісно, дорогими є вистави за франшизами культових світових хітів, як «Кабаре» чи «Чикаго». Не зважаючи на високу ціну, попит на них шалений. Ставка театрів зіграла.

Я прагну бачити більше вистав, тому часто купую дешевші квитки — на балконі чи в другому ряду ложі бенуар. Нехай не роздивлюся всю акторську міміку, але одержу враження. Звісно, не в усіх театрах з балкона можна насолоджуватись виставою, буває, можна побачити лише верх куліс. Чудовий балкон, наприклад, в Театрі на лівому березі, звідки добре видно з четвертого, п’ятого, шостого ряду, рекомендую.

Актуальні теми

Якось була на зустрічі глядачів із провідними режисерами київських театрів, де глядачі спитали, чому національні театри так мало ставлять вистав, в яких підіймаються гострі соціальні питання. У відповіді прозвучали дві причини: по-перше, театри більше ставлять під попит глядачів, по-друге, тема має особисто зачіпляти режисера, інакше йому ставити нецікаво. Це обурило багатьох в залі.

Тут питання не лише про тему війни. Я була шокована, коли театр Франка заявив, що прибере з репертуару виставу «Війна», можу помилятись, але, здається, мотивація була саме йти назустріч глядачу, що втомився від війни. Щоправда, потім це рішення змінили. Але й інші гострі теми не зачіпляли великі сцени провідних театрів, тому цю місію взяли на себе незалежні та малі театри. І якщо нинішнім режисерам якісь теми не дуже цікаві, то будемо сподіватись бачити нових режисерів із новими виставами на важливі теми. Які теми? Запитуйте людей, досліджуйте, що болить. І головне, визначте, а яка власне місія театру, не як більше заробити, а про що його меседж до глядачів.

Чому багато глядачів обирають легкі комедії, мовляв, трагедій і в житті вистачає, а театри йдуть за попитом? Я в дитинстві дивилась «Кайдашеву сім’ю», «Сватання на Гончарівці», якісь водевілі. І мені подобалося, це було святково, музично, радісно. Глядачі, можливо, й не бачили інших вистав. Це не погано, просто різний досвід. Але хто має їм дати інші вистави, як не національні театри? Людина має хоч раз у житті втрапити на виставу, яка зачепить зсередини. Тоді вона побачить інший театр, який має більшу цінність, залишається з тобою надовго й змінює щось в тобі. Буває враження від вистави, наче серце виймають, масаж йому роблять і назад вставляють вже трішки іншим. І бувають щирі сльози очищення. І коли ти піймав від цього кайф, то шукатимеш цих вражень та емоцій.

Деякі теми театри підіймають, бо не лише на легкі комедії є попит у сучасного глядача. У театрі імені Лесі Українки йде «Україна в огні», що звучить ніби про сьогодення, є вистава «Звір» про військового, що повертається додому, є «Хвиля» про експерименти над людьми. На великій сцені на «Перекладах» чи «Поромнику» не можеш не проводити паралелі з сьогоднішніми реаліями. У плані підняття гострих тем я б хотіла виділити Театр на лівому березі, чого тільки вартують їх вистави «Батько» та «Син», які рефлексії на початок вторгнення у «Ha*l*t» і як давно звучить тема війни в «Поганих дорогах» та «Хлібному перемир’ї». А ще я часто рекомендую їхні вистави малої сцени «Дім» і «Намалюй мені літак».

Друге питання, що залишається в обговоренні, чому не так багато українських драматургів ставлять у наших провідних театрах. Пояснення, що сучасна драматургія слабка й не багатошарова, як на мене, не витримує критики. Було б бажання продовжувати шукати та знаходити. Але добре, що процес триває, відбуваються нові читки й фестивалі сучасних п’єс, і ми будемо сподіватись, що постановок за сучасними авторами ставатиме більше.

Чи говорити зараз у театрі про війну? А як не говорити? Як на мене, важливо шукати форму. Бо коли людині дають багато болю, вона блокується й не сприймає, така властивість психіки. І тут якраз помічний жанр трагікомедії. Взагалі гумор допомагає виживати. Багато зараз таких вистав з’явилось на малих сценах.

Хтось спитає, як над таким можна сміятися. Нещодавно подивилась виставу «Я повернусь» від театру «Золоті ворота» — про дітей півдня України, які опинилися на окупованих територіях. Частина дітей щиро влилися в російське суспільство, їх переконали й прийняли. Творці додали гумору та деяких гіперболізацій, бо інакше про ці теми важко не те що говорити, а й слухати. Але говорити важливо. Ці діти з внутрішньою образою на Україну можуть стати більш ярими прибічниками російської ідеології, ніж самі рашисти. І це біль. Тем, про які ми не хочемо думати, щоб зберегти свою психіку, багато. Театр — місце, де ці теми суспільству нагадуються яскраво, але творчо, не в лоб. І це торкає.

А ще ці вистави — справжня терапія для вивільнення внутрішнього болю. Я пам’ятаю експериментальну виставу «Згадайка» Театру Між Трьох Колон, в якій ніби заново переживав події початку вторгнення. Пам’ятаю нещодавню «Військову маму» Театру драматургів, що змушує ніби пропустити через себе струм «не забувай, допомагай». Пам’ятаю виставу «Я — норм», що йшла на Солом’янці, про підлітків із Бучі. Музика, гумор, жарти, а в кінці плачеш і розумієш, що ти зовсім «не норм» і що ці вистави життєво необхідні нам зараз, щоб вивільняти хоч трохи пригніченого болю. Тут ти смієшся, а в іншу хвилину плачеш. І кожен заплаче про щось своє. І щось трішки з себе відпустить.

Мовне питання

Довгий час російська мова панувала в театральному просторі, всі малі театри й студії були російськомовними, практично вся театральна спільнота — російськомовна. Знали б ви, скільки разів за 25 років у Києві мене запитували: «А чого ти говориш українською?» Мене в Києві запитували, чого ти, українка, говориш українською. Чи «я ж з тобою говорю російською, чому ти не переходиш?» Чому я мала переходити, що за вічна меншовартість. Німця в Німеччині спитайте, чого він німецькою говорить. Для мене це болюче питання, і я рада, що хоч і з такої недоброї причини й поштовху спільнота перейшла на українську. Тому я не слухатиму про «яка різниця, людина хороша» чи «заслуги перед Україною». Якщо комусь мова не має значення, то в чому проблема, нехай буде українська. Так, деякі люди принципово не будуть говорить українською, як протест проти примусу. Але має бути якомога більше просторів, де звучить українська, щоб те спонукало до мови. Я не виключаю людей за мову зі спільноти, але й толерувати «яка різниця» не дозволяю.

Подяка та критика

Тепер у нас публіка встає після будь-якої вистави, це вже нова звичка — висловлювати вдячність до вистави вставанням. Дехто встає, бо незручно: всі встали, я теж. А мені здається, що для акторів і режисера це як визнання від глядачів якості вистави. А публіка часом думає, що так заведено. Незручно не встати, коли всі встали, або навіть, якщо не сподобалось — із вдячністю акторам, що вони відпрацювали. Але чи не розпестили ми надлишковою вдячністю?

Аплодувати можна й сидячи. Оплески — це і є вдячність. А коли піднімаєшся — має бути внутрішній поштовх, коли вистава дала щось дуже особливе. Я іноді принципово не встаю, якщо мене ніщо не торкнуло. Мені здається, це правильно — не демонструвати те, чого в тобі немає зараз. Хоча справді легше зробити, як всі.

Стосовно відгуків і оцінювання вистави глядачами. Різні глядачі мають різний досвід і можуть по-різному написати відгук на виставу. Хтось напише структуровано, зробить розбір різних складових вистави. Хтось підмітить, з якої іноземної вистави було «запозичено» деякі моменти.

Як на мене, всі відгуки цінні. Я зазвичай пишу емоційні. І тим більш емоційні, чим більше мені сподобалась вистава. Завжди складно писати негативні відгуки чи відгуки на вистави, які залишили байдужим. Але важливо бути правдивим, не боятись. Не маскувати оцим «все добре», щоб потім у приватній розмові сказати, що вистава слабенька. Так, не хочеться нікого ображати. Можливо, ця вистава не погана, але зараз вам не резонує. Звісно, залишається питання, за якими критеріями ставити оцінки, з чим порівнювати? Та важливо давати відгук з аргументацією. Не може бути у виставі все погано, як буває пишуть — «вистава дно».

То як писати негативні відгуки? По-перше, вказати: це особиста думка. По-друге, аргументувати. По-третє, не переходити на особистості.

Особливо складно писати негативний відгук на виставу, яка багатьом сподобалася. Бо одразу очікуєш хейту. Легше змовчати й не написати. Колись я подивилась декілька шикарних вистав британського театру в кіно. Після цього потрапила на виставу театру Франка «Трамвай бажання». Шикарна вистава, але я була розчарована діалогами, бо дуже відчутне порівняння не на нашу користь. Оце про різний досвід. Щось здається геніальним, доки не маєш порівняння.

На початку року «Театрали Києва» провели голосування за найкращу виставу року. Беззаперечним лідером було названо виставу «Процес» театру на Подолі. А на другому місці — «Отелло» театру Лесі Українки. Наступного року плануємо провести голосування окремо за вистави малих і великих сцен, бо за кількістю переглядів вони все ж не рівнозначні.

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

50 грн  100 грн  Інша сума

Читайте також: Худну з понеділка: якою вийшла вистава Дикого театру;

Сенсації не сталося. Чому не радує мюзикл «Гуцулка Ксеня»;

Мюзикл «Тигролови»: ватники, гейші та криваві зірки на спинах;

Трохи любові, мюзиклу та вбивств. 4 вистави Молодого театру;

Театри Києва без черг і розчарувань. Підказки початківцям.