Над ким сміялися кияни? У першу чергу — над собою. А ще — над недолугими чиновниками, брехливими комуністами, жадібними чиновниками. І навіть над страхами перед Чорнобилем та війною. Історик Олександр Вітолін дослідив жарти по-київськи.
Перші анекдоти необов’язково були кумедними. Це могли бути просто пізнавальні чи повчальні історії. Пильна увага істориків до життя та творчості Тараса Шевченка це добре ілюструє.
У повісті «Художник» анекдотом називається історія про спробу самогубства:
— Коли я був закоханий в мою Адельгайду, а вона в мене ні, то я наважився на самогубство. Я вирішив угоріти. Приготував все, що необхідно, написав записки друзям, і між іншим їй (і він вказав на дружину), дістав пляшку рому і наказав принести жаровню з холодним вугіллям, лучину і свічку. Коли все це було готово, я закрив на ключ двері, налив стакан рому, випив, і мені почав маритись «Пір Балтазара» Мартена. Я повторив дозу, і мені вже нічого не марилось. Повідомлені про мою передчасну і трагічну смерть друзі збіглись, виламали двері і знайшли мене мертвецьки п’яним, справа в тому, що я забув вугілля запалити, а то б обов’язково помер. Після цієї пригоди вона зробилась нарешті ласкавою до мене і, нарешті, наважилась зробити мене своїм чоловіком.
Своє оповідання закінчив він добрим стаканом пуншу. Йохим мені надзвичайно сподобався своєю манерою, і я взяв собі за правило навіщати його як можна частіше.
У повісті «Капітанша» Шевченко переказує інший анекдот.
«Я почав вже пригадувати анекдот про царя і його улюбленого боярина, як той вірний боярин проворовався чимось перед царем. Добрий цар не хотів для відкриття правди вдаватись до вогню і заліза, протримав три доби без хліба і води свого вірного боярина, потім велів подати собі миску добрих щів, смаженого порося і покликати боярина на допит. Що ви гадаєте? За ложку щів і за поросячий хвіст боярин в усьому зізнався».
У повісті «Варнак» Шевченко переказав лише сюжет анекдоту.
«Повернувся він з-за кордону з французом-камергером і двома бульдогами. І милій мамі своїй привіз бронзовий браслет і анекдот про те, як він вбив на дуелі (не знаючи про це) рідного батька свого, за що старуха мати нагородила його судорожними поцілунками.»
Київський анекдот про Шевченка також розповідали не для сміху. Тільки друзі Шевченка розповідали його з захватом, а царські лизоблюди — із жахом і ненавистю.
«Шевченко, ставши вчителем малювання в Києві, одягав свитку і ходив по корчмам, де збирався народ, маючи, за звичкою, повні кишені пшениці. Привівши своїх слухачів до доброго настрою бесідами і піснями, він діставав одне зерно і поклавши його посеред столу, питав? «Що це означає?» Через мить відповідав сам: «Це цар.» Потім клав поруч ще кілька таких же зерен, називав їх міністрами, генералами, губернаторами. Наступне коло складали нижчу чиновники, потім поміщики, так звані пани. Поклавши все це, наказував мужикам добре придивитися до цих зерен, а потім виймав із кишені цілу жменю пшениці і засипав нею укладені кола, приговорюючи: «А це, мужики, ми. Ось знайдіть тепер царя, і генерала, губернатора, і пана?»
Такі анекдоти були популярні двісті років тому, коли нових подій було мало, а час тягнувся повільно. Але це не означає, що люди не жартували. Ось по-справжньому кумедна історія про Шевченка в Києві. Афанасій Чужбинський запам’ятав приказку, яку поет виголошував, коли пив щось міцне.
«Як то ті п’яниці п’ють оцю погань, нехай уже ми люди привичні».
У другій половині 19 століття життя стало стрімкішим, літератури більше, читачі та слухачі вибагливіші. Змінювалися й анекдоти. Одним із найулюбленіших героїв став командувач військами Київського воєнного округу генерал Михайло Драгоміров.
Найвідоміший анекдот про Драгомірова ви може й знаєте.
Драгоміров забув, що 30 серпня — іменини царя. Лише 3 вересня згадав про це, і щоб вийти з неприємного становища, написав: «Третій день п’ємо за здоров’я Вашої Величності. Драгоміров». На що отримав від Олександра ІІІ: «Час і спинитись. Олександр».
Інший анекдот про Драгомірова менш відомий.
Коли в Києві почалися хвилювання революційної молоді, цар наказав направити проти студентів війська. Драгоміров відповів: «Армія не навчена штурмувати університети». Але цар продовжував вимагати залучити армію. Тоді Драгоміров наказав вивести гармати та надіслав царю телеграму: «Ваша величність, артилерія готова, війська на бойових позиціях, противники Вітчизни не виявлені…»
Героями анекдотів спочатку ставали визначні й добре всім відомі особи. Сьогодні цим нікого не здивуєш. Але сто років назад, ніхто не міг бути певен, чує він анекдот чи справжнісіньку правду.
У 1918 році через Першу світову війну та полон у Києві опинився Ярослав Гашек. У лютому 1918 року Київ захопили війська Муравйова. Коли Гашек ішов по вулиці, його зупинив червоний патруль. На документах Гашека була печатка УНР з тризубом, і цього було досить, щоб обвинуватити чеського письменника в контрреволюції та засудити до розстрілу. Спроби Гашека довести, що він чех і поза політикою, нікого не переконували. Усе-таки Гашеку вдалося вмовити патрульних дозволити йому востаннє погуляти у винному погребі «Замок Тамари» на Володимирській. Патруль, який збирався розстріляти контрреволюціонера, з радістю погодився. У винному погребі Гашек від патруля і втік.
Згодом схожу історію письменник описав у знаменитих пригодах бравого вояка Швейка. Життя Гашека того періоду було настільки містифікованим, що ніхто не береться говорити, була це дійсно правда чи лише анекдот.
Звісно, героєм київських анекдотів мав стати й Остап Вишня.
У 1933 року дружина секретаря ЦК КП(б) Косіора вирішила відсвяткувати день народження свого чоловіка. Їй вдалося дістати порося. Щоб не дратувати голодних киян виглядом поросятка, його запеленали й поклали в дитячий візочок. Дорогою додому дружина Косіора зустріла Остапа Вишню. Той здивувався, побачивши дитячий візок, і запитав: «Хто в вас? Син чи донька?» «Син», – відповіла дружина Косіора. «Дозвольте подивитись, на кого схожий?» Дружина Косіора розгубилась, і Остап Вишня заглянув під ковдру. Побачивши там порося, він вигукнув: «О… Вилитий тато!»
Цей анекдот, звичайно, був вигадкою, бо радянські чиновники харчувалися краще від голодуючих радянських громадян, у 1933 році їм не доводилося шукати продукти до столу. Елементу трагічності анекдоту додає не тільки те, що він з’явився в роки Голодомору, але й те, що тоді ж Остап Вишня був арештований і кинутий у ГУЛАГ.
З цим же періодом пов’язаний ще один анекдот. З 1923 до 1937 року Хрещатик називався вулицею Воровського. На додачу його вигляд плюндрував неоковирний пам’ятник Карлу Марксу. Цей пам’ятник кияни як могли шпетили в анекдотах.
— Чому в пам’ятника сюртук застібнутий на іншу сторону?
— Це сюртук Столипіна (пам’ятник Столипіну був знесений у 1917 році), тільки перелицьований.
— А чому руку тримає за пазухою?
— Він там ховає свій «Капітал» — вулиця Воровська, боїться, щоб не обікрали.
У 1933 році пам’ятник Марксу прибрали. А в 1937-му Хрещатику повернули його назву. Чи прислужився в цьому анекдот, сказати важко.
Героєм найсмішніших і найсправжніших історій ставав актор Микола Яковченко. І всі вони так і просяться на великий екран.
Одного разу на вулиці в Яковченко прихопила серце. Актор впав непритомний. Його забрала швидка. І медики, ніби не виявивши ознак життя, тут же транспортували його до небіжчиків! Яковченко, на щастя, виявився живучим. Посеред ночі прокинувся — а навколо гори трупів. Він встав, як ні в чому не бувало, посеред «пекла», розсадив деяких мерців, вручивши їм карти в руки, ніби зібрався зіграти з ними в преферанс. Потім підійшов до санітара, що дрімав, і ввічливо запитав: “Є цигарка?” Санітар зомлів.
Більшість історій про Яковченка пов’язана з його пристрастю до міцних напоїв.
Молодий актор вирішив запитати в Миколи Яковченка, чи багато він випив за своє життя. Відповідь Яковченко була коротка: «Не перепливеш!»
Інших вражала здатність великого артиста до самоіронії.
Артист, за свідченнями сучасників, стоячи перед дзеркалом, любив повторювати:
— Ах ти, пика, кормилиця моя рідненька!
Радянський лад не любив яскравих особистостей. Тому героями анекдотів все частіше ставали вигадані літературні персонажі. За анекдот про радянську дійсність загрожували неприємності з КДБ. Але кияни не були киянами, якби перестали сміятися.
Торгові керівники пробували розрахувати, яка найменша кількість продавців потрібна для обслуговування таких універмагів, як «Україна» чи ЦУМ, і для підрахунку запросили іноземних спеціалістів.
Американський спеціаліст сказав, що потрібно 300 працівників.
Німецький спеціаліст сказав, що достатньо 200 чоловік.
Японський спеціаліст сказав, що достатньо лише ДВОХ людей. Один стоїть на вході й каже відвідувачам «У нас нічого нема», а другий стоїть на виході й каже «Ми ж попереджали».
Катастрофа на ЧАЕС налякала все людство, але не українців. Юрій Щербак зібрав анекдоти того часу й увічнив київський фольклор у повісті «Чорнобиль».
Аварія на АЕС відгукнулася не лише болем сердець і співчуттям до тих, на кого звалилося нещастя. На атомний палах у Чорнобилі Київ і вся Україна відповіли сильним спалахом гострослівʼя. Особливо шанувалося дотепне слово поміж тих, кому випало працювати в Зоні. Як і на війні, сміх тут був дуже потрібний. Зʼявилося безліч частівок, коломийок — відвертих, з приперченим слівцем, усе напрямки. Народилося багато анекдотів. Жарти на будь-який смак: від народних приказок у стилі Тарапуньки і Штепселя («Українці — горда нація, їм до лампи радіація») до «чорного» гумору з серії «фізики жартують».
Просто на наших очах день у день (за деякими жартами можна точно визначити час їх «запуску») народжувався цей фольклор. Не чекаючи, поки скажуть своє слово літератори, перший зреагував народ. Просто за М. М. Бахтіним — прокинулася могутня сміхова культура, народилося вільне від усіх казенно-пропагандистських обмежень народне слово, відбулося зміщення звичних ієрархій — «верху» (патетичної, оманливої, оглушливої публіцистики) і «низу» (демократичного, швейківського осмислення подій).
Сміхом відповів народ на стрес, на тривогу, навіть на паніку. На відсутність правдивих повідомлень. На бадьорі запевнення органів масової інформації про повний радісний спокій усіх благодійних громадян.
Мало не першим зʼявився анекдот про душі двох померлих, вознесених у ті дні на небо. «Ти звідки?» — запитує один. «З Чорнобиля».— «А від чого ти вмер?» — «Від радіації. А ти звідки?» — «З Києва».— «А ти від чого вмер?» — «Від інформації…»
Дотепники розповідали про рекламні заклики, що буцім лунали в ті дні у всіх туристських агентствах: «Відвідайте Київ! Ви будете вражені…»
Вокзальна атмосфера тисняви і нервозності, спекуляції квитками народила таке оголошення диктора на Київському вокзалі Москви: «Увага! На першу колію прибуває швидкий поїзд Київ — Москва. Радіація вагонів з голови поїзда».
Ну, а як було впізнати серед приїжджих в іншому місті киянина? «Лисий імпотент з “Київським тортом” в руках»,— ядуче-образливо казали одні. «Киянин тепер не лише гомо-сапієнс, а й гамма-сапієнс»,— додавали інші.
— Хто винен у чорнобильській аварії? — запитував якийсь філософ. І відповідав: — Кий. Навіщо заснував Київ так близько від реактора?
Вже на початку травня розповідали, що начебто відбувся фестиваль «Київська весна». Першу премію було присуджено за пісню «Не вій, вітре, з України», другу — А. Пугачовій за пісню «Відлітай, хмаро, відлітай», третю — В. Леонтьеву за пісню, у якій співається: «…І всі біжать, біжать, біжать…»
Пропонували на вершині четвертого блока поставити памʼятник Пушкіну і написати: «Отсель грозить мы будем шведу». Або так: «Здесь город будет заражен»…
Тоді ж народилася ідея плаката: «Мирний атом — у кожний дім».
— Яка річка найширша? — запитували песимісти. І відповідали:— Припʼять. Рідко який птах долетить до середини…
Коли кияни заходилися «вимивати» радіонукліди з допомогою червоного натурального вина каберне, у великій кількості завезеного до міста, хтось сказав: «У місті почалася кабернетична ера». І одразу ж народився анекдот. Лікар-лаборант розглядає під мікроскопом пробу крові. І повідомляє пацієнта, який, завмерши, очікує відповіді: «У вашому каберне лейкоцити не виявлені». «Був новий викид,— таємниче повідомляють “знавці”.— На Хрещатику викинули каберне, на Володимирській — горілку».
— Нам уже стає невМАГАТЕ!— страдницьки волав один мій знайомий, замучений панічними чутками. І мовби у відповідь йому народилася така приказка: «Як на гульках щось не те — все вали на МАГАТЕ».
Пропонували звертатися до киян так: «Ваше сіятельство», а до кожного прізвища додавати частку «фон»: фон Петренко, фон Іваненко.
Для швидкого проходження рентгеноскопії дотепники радили пацієнту стати між двох киян. А в одній поліклініці на запитання: «Де у вас рентгенкабінет?» — лікарка роздратовано мовила: «У нас тепер скрізь рентгенкабінет!»
— Що таке радіоняня? — запитували в ті дні. І відповідали: — Це няня, яка приїхала з Чорнобиля.
Старенька бабуся хвалилася в тролейбусі: «Сьогодні на Київському морі така радіація, така радіація! Пливе аж на три пальці, сама бачила».
Даючи «високу» оцінку засобам масової інформації, люди ставили запитання: «Що їстимуть кияни наступного року?» Відповідь: «Ту локшину, яку їм вішають на вуха радіо, газети, телебачення».
Природно, на ринку дотепності зʼявилася «Горілка Чорнобильська» міцністю сорок рентген, а за найбільші дурниці, складені про аварію, стали присуджувати Чорнобелівську премію з видачею лауреатові пʼятсот рентген. Зʼявилася одиниця брехні — прізвище одного київського професора, який особливо старався щодо оптимістичних заяв по телебаченню. Вельми популярним стало гасло: «Якщо хочеш стать вітцем, оберни себе свинцем».
І, нарешті, ще один анекдот — з «чорної» серії, так би мовити, генетичний, XXI сторіччя. Дід з онуком, який народився після аварії. «Що тут було, внучку?» — питає дід, показуючи на горби. «Київ».— «Правильно, внучку»,— і гладить його по голові.— «А тут що було?» — показуючи на безживне річище. «Дніпро».— «Правильно, мій розумничку»,— і дід гладить його другу голову…
І навіть ракетні удари російських військ не злякали киян. На всі погрози Росії країна дружно відповіла:
Київ Москву хрестив, Київ Москву і відспіває!
Читайте також: Анекдоти та смішна брехня: як жартували радянські пропагандисти;
Сміх — це зброя: як українці сміються, а русня палає;
Чортик, Путін, перекур: анекдоти про Черчилля;
Наші жарти пахнуть гречкою: 7 міських легенд про епідемії;
Як з анекдоту: 10 дурнуватих витівок водіїв у Києві;
Іван Котляревський: неймовірні баляндраси про життєві вихиляси;
