Любити чи палити? Як жилося відьмам на Київській Русі

Кадр з фільму «Вій»

«Конотопська відьма » написана майже двісті років тому, але й сьогодні дедалі більше зачаровує українців. Поки кіномани чекають на вихід чергової екранізації, історик Олександр Вітолін розбирався, чи всі українські жінки — відьми.

До прийняття християнства Русь вірила в магічну силу волхвів, кудесників, чародіїв, ворожбитів, зелевниць, але згадок про відьом у давньоруських документах мені знайти так і не вдалося. Початок «полювання на відьом» варто шукати в архаїчних язичницьких ритуалах. І як це не прикро, але подолати давні темні інстинкти вдалося не всім.

Після прийняття християнства язичницькі традиції збереглися настільки, що культурологи говорять про двовір’я: священикам постійно доводилось вмовляти паству не вклонятися двом богам. Якщо навіть князі носили амулети-змійовики, то чого очікувати від простолюдинів?

Згадка про останнього волхва в Києві датується 1071 роком. А на землях, які входять до складу сучасної Росії, волхви не вгамовувалися ще довго. У XI-XII століттях в Новгороді, Суздалі, Ростові, Білозері, Верхній Волзі як тільки виникали проблеми з харчами, волхви починали верховодити та влаштовували розправу над знатними жінками (чи все-таки «полювання на відьом?»).

Спритними рухами волхви переконували невдоволених, що обвинувачені жінки ховали їжу в одязі. Натовп вражало, коли волхв начебто знаходив приховане за допомогою вищих сил. Тоді обвинувачених жінок страчували. Дослідники «повстання волхвів» вважають, що страту жінок можна прирівняти до ритуального вбивства — тобто натовпу було важливо не тільки помститися знатним жінкам через особисті мотиви, але й хотілося вірити, що вони здійснюють жертвоприношення, яке припинить голод.

У середині XII століття Київ відвідав Абу Хамі даль-Гарнаті з Андалузії. У записах він згадує звичай, про який почув під час подорожі по Русі.

«Мені розповідали, що в них кожні десять років стає багато чаклунства, а шкодять їм їхні жінки зі старих чаклунок. Тоді вони хапають всіх старух у своїй країні, зв’язують їм руки й ноги та кидають у ріку: ту старуху, яка тоне, зупиняють і знають, що вона не чаклунка, а яка залишається на воді — спалюють на вогні».

Важливо відзначити, що священики виступали проти подібних розправ. Так у 1274 році Серапіон Печерський став єпископом Володимира, Суздаля та Нижнього Новгорода. Серапіону Печерському довелося виступити проти «полювання на відьом», а особливо проти спалення.

Серапіон Печерський проповідував не ходити до чарівниць.

«Якщо ж поганського звичаю тримаєтесь: у чарівництво вірите і спалюєте вогнем невинних людей — і наводите на всю общину та місто [гріх] вбивства: [бо] хто і не братиме участь в смертогубстві, але разом бувши в однодумстві — убивцею став. Чи міг допомогти, але не поміг — [то] ніби сам убити повелів. В котрих книгах чи з яких писань дізналися, що від чарування голодомори бувають на землі, і знову чарами жита помножувалися? То, якщо в це віруєте, то чому спалюєте їх? Моліться і вшановуйте їх, дари приносьте їм — хай управляють общиною, дощ викликають, тепло приводять, землі плодоносити велять! Ось нині три роки хліб не вродив, не лише в Русі, але й серед латин. Чи це волхви сотворили? А чи не Бог управляє своїми творіннями, як захоче, за гріхи нас мучачи? Бачив я в божественних книгах, як чарівниці і чарівники-біси впливають на рід людський і на худобу, і знищити можуть: на тих діють, котрі їм вірять. Бог попущає — біси діють; попущає Бог [діяти їм над тими], хто їх боїться, а хто твердо вірує у Бога — над тим чарівники не владні. Печалюсь за вашим безумством, молю вас: відступіть від справ поганських!»

За часів Русі жінки могли стати жертвами не тільки волхвів і розлюченого натовпу, а й чоловіків. Якщо чоловік дізнавався, що його дружина чаклунка чи зелейниця, то міг вбити її. У таких випадках він мав сплатити церкві шість гривень. У разі вбивства раба вбивця мав тільки відшкодувати збитки його власнику. За каліцтво чи вбивство жінки злочинець сплачував князю 20 гривень. Найвищий штраф у 80 гривень стягувався за вбивство представника князівської влади. Як бачимо, вбивство відьми коштувало дешевше, але вважалося діянням, за яке має бути накладений штраф.

З часом волхви все ж зникли, і з ними, здається, мав зникнути язичницький звичай шукати винних у голоді. Але архаїчні інстинкти ховались глибоко та нікуди не зникли. Від наклепів не був ні застрахований ніхто. У 1517 році дипломати уклали шлюб, за якого Бона Сфорца стала дружиною польського короля Сигізмунда I й власницею багатьох українських міст. Королева Бона мала вплив на короля й проводила власну політику. За це її зненавиділи ті, хто втратив вплив на монарха. Про королеву розпускали найбрудніші плітки. Досі жива легенда-наклеп, як Бона уклала угоду з дияволом і купалась у крові невинних дівчат, щоб зберегти молодість. Хоча завдяки королеві почався розквіт Кам’янця-Подільського, люди більше пам’ятають бридку легенду, а не те, що правителька зробила для міста.

Якщо так легко ширились плітки про королеву, що говорити про звичайних людей. Бували випадки, коли обвинувачення у відьомстві були взаємними. Священнослужителі продовжували закликати вірян не ходити до відьом. Петро Могила ввійшов в історію як захисник православ’я від наступу католицизму, але йому доводилося боротися не лише з унією, а й з язичницькими традиціями пастви. Та навіть він не зміг відвернути українців від відьом. У народних переказах козаки зналися з відьмами або самі відьмували.

З XVIII століття інформації про «полювання на відьом» стає більше. В Україні ці процеси мали свої особливості. Православні духовні суди були гуманнішими, ніж католицькі, рідше звертались до послуг ката й були поблажливішими при винесенні вироків. Однак українські відьми не могли почуватися в безпеці. Неврожай, моровиця людей чи худоби могли перетворити сусідів і родичів на розлючений натовп, який не зволікав з жорсткою розправою.

Етнографи встигли записати перелік того, як можна розпізнати вроджену відьму. Серед ознак часто є вроджені вади, які не толерувались іншими. Але схоже, такі знаки були скоріше приводом для пліток. А справжнім поштовхом для розправи над відьмою була істерія натовпу. Отже, в Україні судили відьом частіше не за законом, а з власної волі. При цьому православні священики могли виступити проти натовпу й захистити обвинувачених від розправи. Влада як Речі Посполитої, так і Російської імперії, не схвалювала подібні судилища. По можливості зачинщиків карали. Майже одночасно в 1775 році в Російській імперії і в 1776 році в Речі Посполиті влада заборонила переслідувати «відьом».

Що стосується Києва, то дослідниця Катерина Диса у книзі «Історія з відьмами. Справи про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII — XVIII століття» звертає увагу, що в Києві справ із відьомством не розбирали, але було кілька справ про спроби поважних освічених чоловіків укласти угоду з дияволом. Покарання цих двох було доволі поблажливим.

У 1718 році знайшовся свідок, який звинуватив київського губернатора, що він гадає у баби, коли йому їхати до двору. Однак Дмитро Голіцин пізніше став головою Камер-колегії та членом сенату, тож може, баба нагадала правильно, коли йому краще їхати до царя, щоб той був у гарному настрої. Подібні звинувачення лунали й проти сумського полковника Івана Кондратьєва. Як бачимо, до відьом йшли не тільки в надії вилікуватись, а й з прагматичних причин. З тих самих прагматичних причин (втрата молока у корови) відьму могли зненавидіти так, що готові були її вбити.

Останнє спалення відьми датується 1827 роком у селі Верхній Березів на Косівщині. «Мисливці» могли полювати навіть на мертвих відьом. Відьма чи упир після смерті в уяві таких мисливців теж могли вбивати людей. Тож вони розривали могили та спалювали рештки. За такі вчинки влада теж карала.

Навіть коли полювання припинилися, у відьом вірили й боялися їх. Ілля Рєпін у спогадах подає яскраву картину архаїчних забобонів, які панували серед його односельців на Харківщині.

«Шкода тільки, що відьми живуть недалеко… Вночі страшно буває, особливо, коли за Донцом, в Малинівському лісі вовки завиють. … Хімушка Кріцина знає всіх відьм. Перша — бабка Анісімовна, стара, горбата, з-під платка тільки підборіддя з волоссям стирчить, Вона боїться грози: як побачить хмари, йде в свій садик. Бере довгу палицю, в’яже до неї хустинку і починає вертіти в повітрі. Вертить, вертить, поки не підіймається вітер. Тоді вона натягне на голову хустку і лягає в яму вниз головою спати ( в неї в саду така яма є) і спить поки не розійдуться хмари.

Хімушка говорить: вночі вона обертається в собаку, бере посудину і йде чужих коров доїть. Хоч який високий тин — перелізе і видоїть чужу корову.
Наша Дуняша теж трохи не застала її в нас в дворі. Вийшла вона на світанку, ще темно було, бачить — велика собака з посудиною біжить з сараю від корови прямо до перелазу. Дуняшка взяла палку да за нею, собака скок через тин… Оглянулась Дуняшка і бачить обличчя Анісімовни!… страшно стало Дуняшці. Скочила додому, руки-ноги трусяться.

Але хто б подумав, Доня Кузовкіна теж, говорять, відьма. Ця ще зовсім не стара. Тільки раз, коли вона купалась, помітили в неї хвостик (примітка — атавізм, який дійсно іноді зустрічається у людей). Хімушка каже їй: «Доня, що в тебе за хвостик?» — «Нема, їй богу, нема, це не хвостик — це «кістка-природа», Але хто ж їй повірить? Всі знають — відьма. Хімушка всіх знає і після перечитання життія святих нам про всіх відьом розповідає.

Сама страшна відьма живе в Пристені — Гашка Переродова. Та в місячну ніч сидить, зачаївшись під кручею над Донцем, і якщо якийсь малий зазівається, вона його — цап-царап і почне лоскотати. Лоскоче, лоскоче, може до смерті залоскотати. А якщо жив залишиться, так після в чахотці помре. Так Гашка ще самих дужих обирає. Алдакім Сапєлкін попався їй, так ледь живого знайшли на світанку, зовсім і голос слабким став; довго хворав після цього, але оправився і живим залишився.

Наші калмицькі хлопці знають як бити відьом. В місячну ніч умисно десь в ямі сидять, затаються і чекають… Тільки помітять — в собачій подобі, одразу ж її в кілки (в кожного дубина в руках). Тільки треба бити по її тіні. Якщо бити по ній, тобто по відьмі, то промахнетеся, а по тіні — так одразу заверещить баб’їм голосом. Вася Батирьов — силач, раз бросився і згріб її руками, повернув до місяця, подивився в морду — бачить ясно — Гашка Переродова. Ну й били ж її! Наступного дня Гашка Переродова по воду уся перев’язана і в синцях. «Що з тобою?» — питає її сусідка». — З кроваті впала вночі…» А до вечора всі знали, з якої кроваті. Тільки Вася після зачах і помер через чахотку, а яким міцним був».

До речі, дитячий страх відьом не завадив Рєпіну намалювати гоголівську Солоху миловидною мілфою. А образ відьми в український літературі наштовхує на думку, що це один з улюблених жіночих образів у нашій літературі. При цьому кожен образ відьми несхожий на інший.

Мабуть, першим твором про відьму слід вважати пісню про дівок-чарівниць, яку приписують Марусі Чурай.

Іван Котляревський в «Енеїді» зобразив одразу два типажі відьом. У 1833 році одночасно вийшли «Київські відьми» Ореста Сомова та «Контопська відьма» Григорія Квітки-Основ’яненка. Олекса Стороженко надихнувся Миколою Гоголем і своєрідно продовжив його «Вечори…» в «Закоханому чорті». А «Відьма» Шевченка сповнена драматичністю та психологізмом. Тарас Шевченко зобразив «відьомство» як психічний розлад, викликаний свавіллям розпусного пана. Ці твори написані, коли українська література лише починала становлення.

Тож попри архаїчні вірування та забобони українські відьми залишились в пам’яті народу не як служки диявола, а як самостійні чарівні сили, наділені власною волею, з якими краще не жартувати. Прикро, що віра у «відьомство» досі жива й допомагає обирати легковірних. Але важливо, щоб архаїчний темний інстинкт не перетворював нас на натовп.