101 факт від історика про лівий берег Києва

Втомили твердження, що лівий берег — то не Київ, а Чернігівська губернія? Історик Олександр Вітолін вивчив архіви й зібрав 101 факт про історію лівого берега від первісних людей до початку XX століття.

Історичний Київ, який був центром Русі, можна було обійти за годину-дві, адже він знаходився між Львівською площею, Андріївською церквою, Володимирською гіркою та Золотими воротами. Але сноби продовжують вважати периферією винятково лівий берег.

Навіть кияни, що мешкають на лівому березі, часто не знають його історію глибше радянських часів і сприймають його як суміш спальних районів із радянськими заводами.

Найстарші мешканці, які жили на лівому березі до того, як його забудували хрущовками й панельними багатоповерхівками, можуть сказати, що тут раніше було село — одні з тугою за знищеною природою, інші з типовою міською зверхністю.

Історія лівого берега — це дійсно історія сіл і хуторів, адже тільки з другої половини ХІХ століття Київщина починає активно розвивати промисловість. А до того часу навіть сучасний Майдан Незалежності був відомий як Козине болото, і там пасли корів.

Географія лівого берега неодноразово змінювалась через розливи Дніпра, а потім через інтенсивну забудову.

Найдавніші залишки людської культури на лівому березі датуються приблизно IV тисячоліттям до нашої ери.

На території Бортничів і Вигурівщини археологи виявили залишки трипільської культури.

На території Червоного хутора було виявлено могильник часів пізнього періоду трипільської культури. У могильнику знаходилось 195 поховань.

Також виявлені поселення III–II століття до нашої ери, які належали до зарубинецької культури.

Лівий берег був частиною шляху із «варяг в греки». Також лівий берег був частиною Залозного ляху, який з’єднував Подніпров’я з чорноморськими портами.

У 1115 році береги з’єднав наплавний міст. Такі мости були недовговічними, вони слугували до першого льодоходу. Тому їх треба було споруджати щороку.

Поселення на лівому березі в першу чергу виникали й розвивалися біля перевозів, які з’єднували правий і лівий берег.

Землі лівого берега були придатні для землеробства, випасання худоби й промислів, але місцевий рельєф не підходив для будівництва фортифікаційних споруд. Тому в умовах війн і набігів лівобережні землі не мали шансу на інтенсивний розвиток.

У князівські часи на території Вигурівщини-Троєщини й Райдужного масиву знаходився Городець. Городець неодноразово згадувався в літописах, починаючи з 1026 року. Він був князівською резиденцією, де князі зустрічалися для переговорів.

У літописах Городець також згадується як Радосинь і Рай.

Назва Радосинь виникла, бо на цьому місці також видобували синьку — синю глину.

З ХIV століття Городище знаходилось у власності князів Милославовичів. Так на лівому березі Києва з’явився топонім Милославовичі.

У XV столітті останній князь Києва (з 1455 по 1470 рр.) Семен Олелькович збудував на місці Городища (Радосиня, Рая, Милославовичів) дерев’яний замок.

Але замок Семена Олельковича простояв недовго та найімовірніше був знищений вже в 1482 році. Однак його вали збереглися до XX століття.

У XVI столітті київським воєводою стає князь Василь-Костянтин Острозький. Разом із ним до Києва прибув Ян Вигура. Відтоді волинські Вигури починають відігравати помітну роль в історії Києва. З ними ж пов’язана поява топоніму Вигурівщина.

З XVI століття на лівому березі також з’явилася Воскресенська слобідка, яка отримала назву через те, що належала Воскресенській церкві на Подолі.

У 1670 році в документах вперше згадується село «Троєтчина», до цього цими землями користувалися, але вони не були заселені. Назва Троєщини також пішла від Троїцького монастирю Києво-Печерської Лаври, якому належали землі.

За легендою Дарниця отримала назву через те, що тут зупинялися посли й купці, щоб піднести представникам київського князя дари, бо «Без дарів не ходи, без поклонів не приймуть…»

Топонім «Дарниця» зустрічається далеко за межами Києва. Дослідники пов’язують появу топоніма з тим, що землі, яких він стосується, колись були подаровані.

Але вперше Дарниця офіційно фігурує в документах аж у 1509 році, коли суду довелося розмежувати володіння Печерського та Микільсько-Пустинського монастирів.

Річка Дарниця тоді була неоціненним багатством, але у XX столітті в Києві вона була фактично знищена. Вона перетворилась на закутий в бетоні мертвий струмок.

У 1581 році в історичних документах вперше згадується село Бортніки, яке тепер відоме як Бортничі. Село було невеликим, тому коштувало 400 коп (приблизна вартість — тисяча золотих). Очевидно, що місцеві мешканці займалися бортництвом (бджільництвом).

У XVII столітті на територіях сучасних Русанівки й Лівобережного масиву виникла Микільська слобідка. Як і більшість лівобережних сіл та слобідок, ця назва засвідчувала приналежність села до Микільсько-Пустинського монастиря.

Село Осокорки в княжі часи входило до Звіринецьких земель і належало Видубицькому монастирю.

Перша згадка про село Позняки, або Позняківщину, датується 1635 роком. Село Позняки також фігурує в заповіті Петра Могили.

Позняки, або Позняківщина також мала назву Панківщина, Паньківці, Паньковичі, оскільки якийсь час належали роду Паньків.

Більшість історичних документів, які регулювали статус лівобережних сіл і слобідок, підтверджували право власності на них або факт дарування. Паньківщина була куплена Петром Могилою, тому історики точно знають його ціну — 4000 золотих.

Завдяки судовій тяжбі Петра Могилив 1640 року в архівах збереглась перша гідрографічна карта Лівого берега.

перша гідрографічна карта Лівого берега
*^{натисніть, щоб краще роздивитися}*

За часів Гетьманщини лівобережні землі були поділені між Переяслівським і Київським полком.

Кухмістерська слобідка вперше згадується у 1720 році. Вона знаходилась між озером Тельбін (воно тоді мало зовсім інші розміри) і Наводницьким перевозом.

Лівобережними землями, які належали київським монастирям, управляли ктитори — церковні старости, що управляли господарським життям. Ктиторів обирала місцева громада. Таким чином на господарське життя впливали кияни, а не духовенство.

Крім обробки земель і сінокосів, монастирі віддавали лівобережні землі на промисли. Таким чином лівий берег, хоч і не був адміністративною одиницею Києва, але весь час перебував під управлінням киян і був інтегрований в економічне та господарське життя міста.

Мисливці на бобра і куницю віддавали половину здобичі. А рибалки 1/6 або 1/8 зловленої риби.

Не менш важливі для монастирів були водні угіддя розташовані на лівому березі. Це озера Русанівське, Василівське, Святище, Дарницьке, Тельбін та річки.

Назва Тельбіну може походити від тельбухів, які місцеве населення скидало в озеро випатравши худобу.

У лівобережних річках можна було зловити осетра.

У XVIII столітті на території лівого берега почав формуватися перший «спальний район». Біля перевозу навпроти Лаври виникла Передмостова слобідка, в якій селилися київські робітники.

За правління Петра I та Катерини II церкви й монастирі були позбавлені своїх землеволодінь. Внаслідок цього зв’язки лівого берега з Києвом ослабли.

У XIX столітті лівий берег став частиною Чернігівською губернії. Віддаленість від губернського центру створювала великі незручності.

Микільську слобідку відвідував Тарас Шевченко.

У 1845 році лівий берег постраждав від великої повені.

Гідротехнічні роботи проводилися постійно, але приборкати потоки Чортория все одно не вдавалося. Тому час від часу сполучення з лівим берегом доводилося припиняти.

Часом кияни вбачали у постійних спробах приборкати Чорторий просто бажання нажитись на міському бюджеті.

У 1847 році через лівий берег проклали бруковане шосе Київ-Чернігів-Санкт-Петербург.

У 1853 році правий і лівий берег Дніпра з’єднав Миколаївський ланцюговий міст.

Крім мосту, були споруджені Дніпровська дамба та три дерев’яних мости через Русанівську затоку.

6 травня 1861 році в Микільській слобідці перебувала труна з тілом Тараса Шевченка, коли її перевозили з Петербурга до Канева, тоді на базарній площі відбувся траурний мітинг.

У 1868 році на лівобережних землях розмістився артилерійський полігон Київського військового округу.

На території сучасного Соцмістечка розмістились казарми, стайні й інші військові об’єкти.

Військові об’єкти, споруджені з червоної цегли, дали назву новому поселенню — Червоний хутір.

Населення лівого берега швидко збільшилося внаслідок появи там військових.

29 грудня 1868 року в Бровари прибув перший потяг із Курська. Залізниця різко пришвидшила розвиток прилеглих до неї земель.

Уже в 1870 році Бровари стали волосним центром, якому підпорядковувалися лівобережні землі.

У 1870 році залізниця з’єднала правий і лівий береги.

Рух потягів був одноколійним. Тому на Дарниці для регулювання руху зустрічних потягів збудували залізничні роз’їзди.

Будівництво, а потім обслуговування залізниці зумовило появу робітничого поселення Дарниця.

Мешканцям лівого берега, щоб потрапити на правий, достатньо було скористатися пароплавом. Це коштувало 6 копійок.

Робітники, які жили на лівому березі, переправлялися на правий берег на власних човнах.

По закінченню навігації та взимку можна було дістатися до правого берега через Ланцюговий міст. Прохід по ньому коштував 5 копійок.

Нові повені в 1877 і 1882 роках призвели до утворення Русанівської затоки й острову Гідропарк.

У 1879 році лівий берег зацікавив археологів. Турвонт Кибальчич став першим дослідником археологічних культур лівого берега.

У Чернігівській губернії для укріплення берегів Дніпра й Десни проводилось заліснення піщаних ґрунтів. Але місцеві селяни продовжували випасати на тих землях худобу, і саджанці сосен, закуплені в Німеччині, загинули.

Замість сосен вирішили висадити верболози. Микільська й Воскресенська слобідки, Троєщина, Вигурівщина, Осокорки та сусідні села швидко стали центрами лозоплетіння.

Працьовита родина, плетучи кошики, за сезон могла заробити до 50 рублів.

У 1884 році в Микільській слобідці з’явилися перші мануфактури — цегельня та миловарний завод.

Мануфактури швидко з’являлися і в інших лівобережних слободах — лісопильні, ремонті майстерні.

У 1890-х роках населення лівобережних слобідок і сіл зросло до 10 000 людей. Населення правобережного Києва після економічного буму та приєднання нових поселень в 1897 році становило 247 000.

Завдяки залізниці Дарниця стала магнітом для дачників. Дачне селище отримало назву Нова Дарниця. А робітниче поселення — Стара Дарниця.

Плата за дачну ділянку становила від 16 до 75 рублів за рік.

Наприкінці ХІХ — на початку XX століття на київських мапах Передмостова слобідка позначалась як Печерська.

Історик Віктор Гошкевич дослідив вали, які залишилися навколо замку Семена Олельковича, і в 1890 видав працю «Замок князя Симеона Олельковича і літописний Городець під Києвом».

Економічне піднесення призвело до підвищення цін на оренду житла. Тому робітники, які розбудували Київ, обирали для проживання дешевший лівий берег.

У 1890 році на Трухановому острові італієць Балтазар Соцці відкрив парк розваг «Венеція». Киянам сподобалася назва, і прилегла затока отримала назву Венеціанської.

У 1892 році життя лівого берега стало настільки жвавим, що в Микільській слобідці почали проводити по чотири ярмарки на рік.

У 1902 році з’явилася ініціатива пустити трамвай з правого берега аж до Броварів. У заставу в Міністерство фінансів автор ініціативи внесли 15 тисяч рублів. Але тоді ніхто не повірив в успішність проєкту.

У 1903 році через зростання населення лівобережні слобідки й села були виокремлені в Микільсько-Слобідську волость Остерського повіту.

У 1908 році в Дарниці й Микільській слобідці з’явилися телефонні перемовні пункти.

У 1909 році почалось будівництво Дарницького шосе.

У 1911 році в Дарниці запрацював Дніпровський завод механічної обробки деревини братів Гебель. Завод виготовляв фанеру та став найбільшим за кількістю робітників підприємством лівого берега.

У 1911 році почав діяти маршрут мототрамвая від Кінної (тепер – Поштової) площі до Передмостової слобідки.

У 1912 році маршрут мототрамвая продовжили до Микільської слобідки.

У 1912 році мототрамвай продовжив маршрут до Дарниці.

У 1913 році мототрамваєм вже можна було доїхати до Биківні й Броварів.

У 1912 році в Бортничах археологічні розкопки проводив Вікентій Хвойка.

У 1913 році Труханів острів перейменували в Олексіївський на честь малолітнього царевича.

Монархісти хотіли перейменувати на Олексіївськ Передмостову та Микільську слобідку, але не встигли.

У 1913 році біля Дарниці для потреб військових почали будівництво Державного холодильника для зберігання 1425 тонн м’яса, складів, а також землянок, в яких могло б розміститись 5000 осіб.

Після початку Першої світової війни в Дарниці діяв табір військовополонених.

За підрахунками дослідників в роки Першої світової війни через Дарницю могло пройти до 2 мільйонів полонених.

Підрахунки вказують, що в Дарниці могло померти через хвороби, поранення та виснаження до двох тисяч полонених.

У Дарницькому таборі з чеських полонених був сформований чеський легіон.

У Дарницькому таборі Євген Коновалець і Андрій Мельник сформували з українських полонених курінь Січових стрільців, на основі якого згодом було сформовано корпус.

6 березня 1918 року Центральна Рада України ухвалила «Закон України про землі», згідно з яким до Києва приєднали землі з кордонами по річки Ірпінь і Стугну і з лівобережними землями на 20 верст вглиб. Але новий адміністративно-територіальний поділ залишився на папері.

29 квітня 1918 року гетьман Павло Скоропадський скасував «Закон України про землі» і повернув попередній поділ.

У 1923 році Остерський повіт ліквідували й частина лівобережних земель була приєднана до Києва.

Один з найцікавіших дослідників лівого берега — Михайло Рибаков. Він майже 40 років працював вчителем у школах лівого берега Києва. Разом з учнями досліджував місцевість. Був одним з засновників музеїв історії Дарницького району та залізничної станції Дарниця.