Загальний вигляд виставки, 1913 р.
Полковник-землевласник, підлі вороги народу й угорський революціонер — яке відношення мали ці люди до головного спортивного майданчика України? Вікенд заглянув до архівів, щоб згадати історію одного стадіону та привітати з днем народження НСК «Олімпійський».
Будівництву передувало проведення з 8 липня до 2 жовтня 1897 року Київської сільськогосподарської та промислової виставки. Місцем будівництва виставкових павільйонів стали схили Черепанової гори. Ця гора отримала свою назву на імʼя полковника Черепанова, який у 1813—1816 рр. був київським цивільним губернатором і, як вважають історики, володів тутешньою землею.
Тут розмістили понад 50 деревʼяних павільйонів та інших витончених та оригінальних споруд. Виставка мала успіх і її організатори планували продовжувати роботу ще не один рік. Але незабаром павільйонне містечко занепало і здебільшого було розпродано на дрова. Але коли Київ став готуватися до Всеросійської сільськогосподарської та промислової виставки 1913 р., на тому ж місці, на площі у півтора раза більше, ніж 15 років тому, звели 176 великих та малих будівель.
Якщо взяти план сучасного Києва, територія виставки обмежувалася вулицями Великою Васильківською, Жилянською, проїздом з тильного боку Палацу спорту, вулицями Фізкультурною та Госпітальною. Головний вхід був з боку Великої Васильківської, правіше за Троїцький народний будинок (нині Театр оперети), який теж став одним з павільйонів. Виставка працювала з 29 травня по 15 жовтня та прийняла близько мільйона відвідувачів за вхідними квитками та до 200 тис. організованих екскурсантів.
Схили Черепанової гори стали привабливим місцем для забудовників. Тож саме тут за кілька років вирішили будувати Червоний стадіон.
Ініціатором його будівництва став угорський революціонер Лайош Гавро, призначений київським губернським військовим комісаром, а перші кошти для спорудження, як писав журнал «Червоний спорт», «були надані допризовниками сільських місцевостей шляхом добровільного збору». Використовувалися й інші способи прискорення будівництва. Наприклад, 20 червня 1923 р. Київський губвиконком дозволив губвійськкомату «влаштування з 1 по 7 липня тижня організації Червоного стадіону». Офіційним днем народження вважається 12 серпня 1923 р., коли тут проводили перші змагання Олімпіади Київщини. Для розміщення глядачів навколо спортивного поля облаштували трибуни у вигляді довгих лав, складених у 10 рядів. З 1925 р. тут проходили більшість матчів на першість міста, а потім проводились і міжнародні зустрічі. Червоний стадіон діяв до 1933 року, коли відкрився стадіон «Динамо» з трибунами на 18 000 місць.
Наступного року столицю УРСР перенесли з Харкова до Києва, і стало очевидним, що стадіон з такою місткістю не може відповідати назві Всеукраїнського. Тому політбюро ЦК Компартії України 31 травня 1934 р. ухвалило розпочати того ж року будівництво Всеукраїнського фізкультурного комбінату та Всеукраїнської водної станції. Але з негайним початком не склалося, і лише у березні 1935 р. політбюро винесло рішення «використовувати 1 млн руб. на будівництво Українського стадіону». З них 550 тис. руб. спрямували на «реконструкцію колишнього Троїцького критого ринку для організації закритої спортивної бази», 125 тис. — на проєктування, 100 тис. — на тимчасові споруди, повʼязані з будівництвом стадіону. Троїцький ринок розміщувався в одному з колишніх виставкових павільйонів і тепер реконструювався у сучасний басейн із підводним освітленням, вежею для стрибків та пристроєм для очищення води. Крім того, тут було влаштовано тенісний корт, гімнастичний зал, сектор для важкої атлетики та боксу (все це — Палац фізкультури, знесений для облаштування виходів станції метро «Республіканський стадіон» — нині «Олімпійська» — відкритої в 1981 р.).
У серпні 1936 р. Раднарком УРСР затвердив проєкт центрального ядра Українського стадіону ім. С. Косіора і дозволив знесення кількох житлових будинків, що заважають будівництву, по вулицях Прозорівській (Еспланадна) та Жаданівського (Жилянська). Проєкт стадіону на 50 000 глядачів, розроблений архітектором М. Гречиною, та генеральний кошторис затвердили наприкінці грудня 1936 р.
Однією із серйозних проблем Всеукраїнського фізкультурного комбінату була транспортна, оскільки стадіон вимагав швидкого заповнення та евакуації уболівальників. Як планували розібратися з цим, розповів у журналі «Соціалістичний Київ» архітектор О. Грищенко: «У західній частині стадіону, де розміщується будівля театру музкомедії, і аж до вулиці Борохова (нині Ш. Руставелі. — В.К.) запроєктовано нову, простору площу. Тут буде розміщено один із головних входів на територію стадіону… Будівлі театру музкомедії та школи, розміщені невдало до нової будівлі стадіону (вони закривають перспективу на стадіон і не мають особливої архітектурної цінності), у майбутньому підлягають знесенню… Контури іншої площі визначаються лінією вздовж вулиць Басейної, Прозорівської та прилеглих до них гірських схилів. Головне призначення площі — організація стоянок для легкових автомобілів, які обслуговуватимуть відвідувачів стадіону, та організація основного трамвайного вузла, який має наблизити трамвайні зупинки до стадіону». Кількість трамвайних маршрутів у район стадіону передбачалося збільшити з 9 до 15. А було ще кілька ліній тролейбуса та автобуса.
Але з виконанням планів не все ладилося. І в листопаді 1938 р. «Соціалістичний Київ» зазначав: «Повільне будівництво стадіону, яке ледве велося протягом 3 років, пояснюється тим, що вороги народу, які працювали в Комітеті у справах фізкультури та спорту при РНК УРСР, а також міськраді та її відділах, систематично зривали роботу. Постанови, що приймалися, залишалися на папері й не реалізовувалися. Тепер, після викриття підлих ворогів народу, вжито рішучих заходів до якнайшвидшого завершення будівництва Українського стадіону. Трудящі квітучої столиці України — Києва отримають у 1939 р. чудову спортивну культурну споруду, гідну великої епохи Леніна—Сталіна».
Однак часу знадобилося більше. І ось 22 червня 1941 р. газета «Комсомолець України» опублікувала (номер друкувався напередодні ввечері) матеріали про відкриття республіканського стадіону ім. М. С. Хрущова. У замітці «Великий спортивний день» наголошувалося: «І ось він готовий. Сьогодні десятки тисяч киян пройдуть новими асфальтованими доріжками алей, обсаджених стрункими кленами, та заповнять просторі трибуни стадіону. Новий стадіон столиці — це видатний витвір радянської архітектури. Найбільші спортивні зустрічі, спартакіади, змагання тепер відбуватимуться на республіканському стадіоні. Сьогодні кияни побачать на ньому виступи видатних майстрів спорту, людей, чиї імена відомі усій нашій країні. Учора на новому стадіоні тренувалися футболісти київського «Динамо». Вони проводили розминку, бігали з мʼячем навколо поля, влучно били по воротах. А сьогодні вони зустрічаються у матчі з футболістами московського Будинку Червоної Армії. У столиці України великий спортивний день». Але зустріч не відбулася — 22 червня на місто вже летіли фашистські бомби.
Перший матч на Всеукраїнському пройшов 7 червня 1942 р. — грали команди «Старт» і «Рух», а відкриття стадіону відбулося 12 липня. У період німецької окупації стадіон був серйозно пошкоджений, але незабаром після звільнення від фашистів Києва упорядкований. 25 червня 1944 р. він урочисто відкрився матчем «Динамо» Київ — ЦДКА (Москва) як Республіканський стадіон ім. Хрущова. Потім він називався Центральним (1962-1979), Республіканським (1980-1995) і з 1996 — НСК «Олімпійський».
У серпні 2008 р. розпочалася капітальна реконструкція стадіону, що тривала 38 місяців. Після неї загальна місткість арени становить 70 050 місць для глядачів, з яких майже півтори тисячі — для преси й 150 місць відведено для людей з обмеженими можливостями. Усі трибуни повністю закриває мембранний дах. Окрім футбольного поля розміром 105 х 68 м, на стадіоні облаштовані бігові доріжки, зони для стрибків у довжину та потрійного стрибка, для стрибків із жердиною та стрибків у висоту, сектори для штовхання ядра та метання списа, для метання диска та молота. Реконструйований стадіон урочисто відкрили 8 жовтня 2011 р.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Грізні води весни: як Поділ та Оболонь затопило;
Книжкова справа в Києві: від святих до квитків і фотографій;
Сигнальна ракета: як у Києві за годинником стріляли;
Палиця, копійка, паровоз: які газети читав старий Київ;
Музей, Грушевський, незалежність: як будувався Будинок Учителя.
