Магдебургія Києва: обовʼязки, заборони та колона з яблуком

Від яких повинностей звільнило магдебурзьке право Київ, а які заборони залишилися? Яким вимогам мав відповідати правитель міста? Чим скрипаль допоміг колоні магдебурзького права та що насправді на ній зображено? 27 вересня (15 за старим стилем) 1802 р. у Києві відкрили памʼятник Магдебурзькому праву. Його також називали памʼятником Хрещення Русі та нижнім памʼятником св. Володимиру.

Магдебурзьке право, повʼязане з німецьким містом Магдебургом, стало у Європі на початку XIII ст. основою самоврядування міст. Вони звільнялися від влади воєвод, мали власний суд та принципи оподаткування. Міське самоврядування брало на себе питання охорони громадського порядку, благоустрою та інші складові міського життя.

В українські міста Магдебурзьке право прийшло разом із німецькими колоністами, яким князь волинський та галицький Данило Романович (1201—1264) та його наступники давали можливість користуватися власними адміністративними правилами. У 1362 р. Київ потрапив під владу великого князівства Литовського. Спокій, що настав у цей період, замість навали татарських орд, пішов на користь місту. Він багато в чому сприяв розвитку ремесел та активізації економічного життя.

У 1494 р. князь литовський Олександр Ягеллон (1461—1506) на прохання київських міщан підтвердив права, які вони мали від його батька Казимира IV (1427—1492). Права ж ці виходили з привілеїв князя Вітовта (1350-1430). Кияни звільнялися від повинностей будувати греблі, охороняти воєводське добро, виходити на воєводські облави на звіра, надавати воєводі підводи, звільнялися від обовʼязку топити для воєводи лазню, доставляти дрова та інше.

У ті часи заборонялося вечорами запалювати в будинках вогонь, оскільки майже всі будівлі були деревʼяними й освітлювалися скіпкою (свічки широко поширилися пізніше). А князь Олександр Ягеллон скасував заборону та штрафи, але дав міському війту право на власний розсуд дозволяти вогонь для освітлення. При цьому він ніс відповідальність, якщо траплялася пожежа.

*^{Памʼятник Магдебургському праву. Худ. В. Тимм. 1862}*

Жалувана грамота від 4 червня 1497 р. ще більше полегшила становище киян. Войт і всі міщани скаржилися на «великий занепад міста від поганства татарського щороку» та просили скасувати мита по всіх землях. Князь Олександр погодився й наказав не брати «вічно на віки віків, по всьому панству великому князівству Литовському й Російському, сухим шляхом і водою». Для цього київські міщани, які прямували у торговельних справах, мали мати «з ратуша київського лист під їх печаткою». Але водночас князь попереджав, що коли Київ зміцниться, міщани матимуть платити більше, щоб князеві було «ужитково, а їм би нешкодно». У 1514 р. король Сигізмунд I (1467—1548) підтвердив Магдебурзьке право й за чотири роки видав нову грамоту, за якою у відання міста переходили ремісничі цехи.

Київський магістрат складався з двох колегій — «ради» та «лави». Перша виконувала адміністративні та судові функції, але розглядала лише цивільні справи, друга займалася кримінальним судочинством. Очолював владу війт, якого обирало міське суспільство та затверджував польський король, а згодом — російський імператор. Обиралися також по шість бургомістрів і ратманів, які по черзі виконували покладені на них обовʼязки, — засідали з війтом у магістраті та завідували міським господарством.

У документах Магдебурзького права містилися вимоги до тих, кого обирали на посади. Войт повинен був мати «страх божий, правду, мудрість, кмітливість, поміркованість і милість для всіх рівну, знання прав, важливість, статечність і вимовленість, і повинен судити без пристрасті, без гніву, ненависті, милості, приязні, боязні та дарів для того, що обіцянки засліплюють і наймудрішої людини очі». У бургомістри слід було вибирати людей «добрих, кмітливих, осілих, не дуже багатих і не убогих, середнього майна для того, щоб багаті відвикли утискати, а середні здібні загальнонародні справи у власний приклад наводити; і для того повинні вони бути завжди в домі доброї слави, які справедливість і правду зберігають, пестливості та злості не мають, у словах і вчинках достатні, не пʼяниці, не двомовники, не блазнюваті».

*^{Вигляд нижньої частини памʼятника від Володимирського узвозу. 1900-ті}*

Визвольна війна Богдана Хмельницького позначилася й на становищі Києва. Гетьман вважав його за свій політичний центр, хоча столицю тримав у Чигирині. Після Переяславської ради 1654 р. Київ отримав від царя Олексія Михайловича кілька грамот: про безмитну торгівлю, про часткове звільнення від податків, про цеховий устрій міста. Петро I та його наступники також підтверджували права Києва, але на практиці багато закладених у Магдебургії вільності не визнавали.

Після ліквідації Запорізької Січі Катерина II вирішила покінчити і з самоврядуванням Києва — у 1775 р. він опинився під владою малоросійського генерал-губернатора. За 10 років була заснована міська дума, але вона не мала можливості вільно розпоряджатися міськими коштами. А в магістрату залишилися лише судова влада та контроль за ремісничими цехами. 1797 р. Павло I повернув Києву колишні привілеї. Його указ виявився останнім документом про права міста, що зберігся.

А справді останній — жалувана грамота Олександра I — дійшов до нас лише у памʼятнику та в описі церемонії перенесення цієї грамоти 16 лютого 1802 р. з магістрату до Подільського Успенського собору й назад. Між будівлею магістрату та собором на Контрактовій площі вишикувалися з корогвами всі 15 ремісничих цехів. Грамоту на оксамитовій подушці несли війт Григорій Рибальський та два депутати у супроводі почесних громадян у парадному одязі та з шаблями наголо. За ними несли штандарт та золоту магістратську корогву, грала духова музика. Після служби Божої грамоти було урочисто прочитано й під дзвін перенесено до магістрату, де в окремій скрині зберігалися всі отримані Києвом грамоти.

На згадку про цю подію кияни звели на Хрещатицькому джерелі памʼятник — колону Тосканського ордену. Автором його проєкту був головний архітектор Києва А. І. Меленський (1766 — 1833). У нижній частині колони розмістили памʼятні дошки з написами: «Святому Володимиру Просвітителю Росії» та «Завзяттям Київського громадянства за утвердження прав стародавньої столиці Всеросійським Імператором Олександром I. — 1802 року, вересня 15 дня». Але за два місяці стався конфуз.

Київський військовий губернатор А. С. Фенш, англієць за походженням, що погано знав російську мову та звичаї, попередньо не запитав у імператора дозволу на зведення памʼятної колони. У результаті 7 листопада був суворий указ государя:

«Скільки приємно Мені було бачити знак старанності, виявленої Київськими громадянами у спорудженні памʼятника Святому та Рівноапостольному Великому Князю Володимиру, особливо за повагою Моєю до головної та благочестивої думки цього памʼятника, стільки вкрай був здивований, що про припущення цього від вас Мене не повідомлено. Споруди такого роду стільки власними силами важливі, що не можуть розпочинатися з єдиного відома місцевого начальства; і борг оного, вельми, на думку Мою ясний, є доносити про них попередньо вищому Уряду. Я дізнався про це єдино з вашого ставлення до колишнього генерал-прокурора, що на цих днях до відома Мого дійшов. Поставляючи це особливо вам на зауваження, Я, тим щонайменше, віддаю справедливість доброму наміру Київських громадян, і особливо за призначення ними побудувати богодільню на користь людства, що страждає; доручаю вам виявити за це Мою вдячність їм». У результаті Фенш, призначений до Києва військовим губернатором у вересні 1800 р., вже в березні 1803-го був відправлений на таке саме місце у Феодосію.

У 1804 р. митрополит Серапіон встановив хресну ходу до памʼятника з Софійського собору. Здійснювався він щорічно 15 липня та проводився до 1843 р., коли почалася прокладка набережного шосе від Подолу до місця, де вже будувався Ланцюговий міст. Після припинення хресних ходів памʼятник занепав. Так тривало до 1861 р., коли його привели до пристойного вигляду й 15 липня освятили воду.

Історик М. Закревський писав: «Справу оновлення започаткував ще 1860 р. київський міщанин М. Демиденко. Цей молодий артист-скрипач, керуючись благочестивими почуттями, наважився дати два концерти на скрипці для збирання грошей на оновлення давно занедбаного памʼятника. У його релігійному намірі взяв участь хор митрополичих співаків. Наступного року, після закінчення хресного ходу, міська спільнота розпочала пожертвування, і зібрала до 500 крб. сріблом. У 1862 р. міщани Іщенко та Демиденко (батько артиста) зайнялися відновленням памʼятника та зробили лагодження. Хрест нагорі колони та яблуко під ним позолочені. Під хрестом влаштовано з білої жерсті прикрасу у формі закритої хрестильниці. Пошкоджені місця в споруді знову оштукатурені, і весь монумент пофарбований світло-сірою фарбою приємного вигляду. Пʼєдестал стовпа, що є павільйоном, пофарбований під сірий мармур. Крайні проміжки між стовпами та склепіннями замуровані до половини дошками, а потім до верху склом. Від Хрещатика влаштовані двері, а з боку Дніпра вікно, і все це пофарбовано. Усередині, над джерелом, намальований олійними фарбами образ Спасителя, оточений ангелами. Стовпи прикрашені іконами Св. Князя Володимира та Св. Ольги, Преподобних Антонія та Сергія Радонезького, вельми майстерної роботи. У верхній частині фонтану влаштовано вмістище у вигляді Володимирського хреста, а нижче прилаштовано сім лебедів, із рота яких падає вода у деревʼяний басейн. У найнижчій частині памʼятника, з боку Дніпра, влаштовані два невеликі приміщення для сторожа та наглядача».

Проте щорічні хресні ходи у день памʼяті св. князя Володимира 15 липня не допомогли міському самоврядуванню, яке ставало формальністю. До того ж небезкорислива діяльність отців міста викликала скарги населення. У результаті указом Миколи I від 23 грудня 1834 р. весь склад міського магістрату було усунено, Київ втратив привілеї Магдебургії, правління перейшло до міської думи. Керівні посади в ній зайняли новоприбулі російські купці, які отримали для облаштування у Києві значні пільги.

Памʼятник Магдебурзькому праву зберігся донині й залишається одним із символів Києва.