Гобелен «Диво-сад». Олександр Саєнко. 1977. Вовна, ручне ткання
Дорогі модні чи непотрібні пильні? Яка роль килимів в українській традиції? Історик Олександр Вітолін згадує про радянські килими, панські «коври»та українські обряди.
У багатьох килим в першу чергу асоціюється з радянським минулим. Але українські килими мають надзвичайно давню багату історію та яскраво вирізняють нашу культуру від сусідніх польської та російської.
Українське килимарство зародилось у прадавні часи, щоб задовольняти побутові потреби наших предків. Поступово предмети побуту ставали предметами мистецтва. У скіфській культурі килими використовувались у ритуальних обрядах. Згодом ними стали навіть платити данину.
У «Повісті минулих літ» літописець акцентує на тому, що померлого князя Володимира загорнули в «ковер». Написаний значно пізніше Лаврентіївський літопис також згадує про використання «ковра» при похованні овруцького князя Олега. Саме «ковра», адже звичне нам «килим» наші предки запозичили зі Сходу значно пізніше. Сьогодні «ковер» сприймається багатьма як російське слово, а насправді воно давньоруське. А от «ковдра» запозичена з польської. Тож предки ткали коври, а не килими. Цей вид ремесла був поширений на українських землях завдяки вівчарству. А от на території сучасної Польщі ремесло почало розвиватися пізніше і під сильним впливом Західної Європи. На території сучасної Росії «коврів» взагалі не ткали.
Степан Ганжа
За часів Русі коври-килими використовувалися у різних обрядах, тож ремесло розвивалося. Візантійське, німецьке та східне килимарство вплинуло на українських ремісників, але майстри зберегли й традиційні орнаменти, характерні саме для їхніх регіонів. Ці консервативні народні орнаменти вказують на давність цього ремесла в Україні.
Український килим активно використовувався в побуті та обрядових дійствах, а виробництво було скоріш домашнім, ніж мануфактурним. Найімовірніше розвитку українського килимарства як окремої галузі промислово-економічного виробництва заважали постійні війни й напади сусідів. Але не виключено, що українцям було важливіше мати власний килим як свідоцтво їхнього хисту.
Після входження українських земель до складу Речі Посполитої наші майстри виготовляли «польські» або «панські» килими — з візерунками, запозиченими з Західної Європи й оплачені польськими інвесторами. Польські шляхтичі та магнати радо вкладали гроші у власні мануфактури. Тоді ж українське килимарство зазнало впливів Персії та Туреччини. Польсько-українські мануфактури виробляли на продаж килими із запозиченими стилями і орнаментами, а наші домашні майстерні продовжували ткати коври з орнаментами, яким, мабуть, тисячу років.
Врешті решт килимарство зайняло належне місце в українській економіці. Власні майстерні килимів були в українських гетьманів і козацької старшини. Достеменно відомо про килим з гербом Павла Полуботка.
Якщо сьогодні з фотографій на тлі радянського килима глузують, то в XVII столітті такий портрет викликав заздрість і пошану. У 1631 році єпископ Володимирський ретельно перерахував всі свої килими й коберці та дав чітку вказівку, якій поважній особі віддати після його смерті цінний ковер, а кому роздати простенькі коберці. У 1685 році багато «коврів» були в посагу доньки гетьмани Івана Самойловича, а в 1748-му — в посагу доньки сотника Павло Митецького.
Шляхтич Северин Букар подарував польському королю Станіславу Августу вишуканий килим. Король обдарував коберника — майстра килимів — Опанаса за цю роботу. Тоді українські традиційні килими не могли конкурувати з дорогими перськими й турецькими килимами, в оздоблені яких використовувалось навіть золото. Тоді ж все активніше замість ковра стали використовувати назви «килим» та «коц».
У ХІХ столітті українське традиційне килимарство зустрілося з механічним виробництвом і новими тенденціями оздоблення приміщень. Завдяки таким ентузіастам як Василь Кричевський і Варвара Ханенко українське килимарство не лише пристосувалось до бурхливого розвитку капіталізму, але й вийшло на міжнародний рівень. Зокрема на Київщині народна майстерня діяла в маєтку Ханенків на Фастівщині. Варвара Ханенко поставила виробництво килимів на такий високий рівень, що скоро на ринку почали з’являтися менш вартісні килими спритних, але байдужих до мистецтва ділків, які намагалися заробити на високому попиті.
Перша світова війна та революція стали важким ударом для килимарства. Багато майстерень були зруйновані, ремісникам було не до килимів, а найкращі зразки їхніх робіт безслідно зникали з виставкових експозицій.
Зберегти станки вдалося окремим майстрам, лише завдяки їм традиція українського килимарства не припинилась. Так, килими Решетилівської фабрики художніх виробів мали величезний попит. Їх часом неможливо було купити ні в Решетилівці, ні взагалі в Радянській Україні, бо килими одразу потрапляли до Москви. За радянських часів українські килими змогли зберегти свої традиційні орнаменти, але водночас кращі українські митці працювали над створенням нових орнаментів.
Нові часи стали важким випробуванням для українських майстрів-килимарів. Різко впав інтерес до килимарів, українці в умовах економічної кризи обирали дешеві фабричні синтетичні доріжки. Тож на сьогодні килимарством займаються тільки найзатятіші ентузіасти давнього ремесла. Чи зможуть повернути українські килимарі свою славу, сказати важко, але будемо на це сподіватись.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Від чумаків до галичан: як до Києва сіль возили;
Для куріння, ткацтва чи кулінарії: як українці коноплі використовували;
Гроші давати — Київ будувати: як донатили козаки;
Горілка, зрада, шаровари: 7 міфів про козаків та гетьмана Мазепу;
