Віктор Некрасов з паризькою знайомою Неллі Курно неподалік від замку Ричарда, 1971 рік
Видатний киянин, який отримав премію від Сталіна, нагадував країні про Бабин Яр та не боявся КДБ. У день народження Віктора Некрасова історик Олександр Вітолін пригадує цікаві факти з біографії письменника-емігранта.
Віктор Некрасов народився 17 (4 за старим стилем) червня 1911 року в Києві. За родинними переказами, маленький Віктор ледь не загинув, не проживши і місяць: п’яний піп із Десятинної церкви мало не втопив немовля в купелі, його повернули до життя за допомогою штучного дихання.
Безтурботне дитинство скінчилося разом з революцією. У 1919-му, коли Віктору було вісім років, в Миргороді більшовики за «шпигунство» забили на смерть шомполами його старшого брата Миколу. У хлопця, що гостював у родича, знайшли французькі книги. А 1923 рік запам’ятався тим, що дерев’яшки і взуття на підошві з мотузкою були за розкіш, а ще — згущеним молоком від американської благодійної організації. Попри важкі часи Віктор Некрасов пізніше з любов’ю описував тогочасний Київ: «У ті роки я знав Хрещатик в усі часи дня, але переважно, звичайно, вечірній. Він був шикарний! Так, в усякому випадку, здавалося нам. Юрби гуляючих. І ми в цій юрбі. В юнгштурмівках або в сорочці з підгорнутими рукавами, восени в якихось кепчонках, задраних назад, «по-ленінськи», фасонити вважалося тоді дурним тоном. Про краватку і ворітник не могло бути й мови. На ногах тапки. В них, в тапках, щоправда в двох парах шкарпеток, я якось проходив цілу зиму — черевики вже неможливо було ремонтувати, а на нові не вистачало грошей. Дівчатка — в ситцевих платтях по коліно, коротко стрижені, іноді з чолкою, іноді без. Інших зачісок не було. Кілець, намиста і серг теж не було — ознака міщанства. За обручальне кільце вигнали б з комсомолу. Вуста не мазали, брови, вії в природному вигляді. Загальний колір юрби — сірий, темний. Нічого яркого, помітного. Ковбойки в клітинку, що з’явилися в кінці двадцятих, вражали своєю запаморочливою строкатістю і екстравагантністю».
Певно, закоханість у Київ підштовхнула юного Віктора Некрасова обрати шлях архітектора. Так він став причетним до будівництва Центрального залізничного вокзалу, а потім і до проєктування сходів до Аскольдової могили. Архітектор-початківець з великим захватом стежив за кожним архітектурним конкурсом в Радянському Союзі й через десятки років з захватом описував їх.
Після нападу Німеччини на СРСР Віктор Некрасов потрапив на фронт. Йому пощастило вижити в битві під Сталінградом. На війні він був двічі поранений, а в 1944-му демобілізований за станом здоров’я. Після війни хотів вступити на аспірантуру будівельного інституту, але архітектор Олександр Вербицький на вступному іспиті порадив йому не квапитися і повернутись до роботи в проєктному бюро, щоб освіжити знання і спробувати поступити до аспірантури через пару років.
Віктор Некрасов трохи образився і пішов працювати в газету, а також пробував себе в театрі. Пошуки себе скінчилися, коли він вирішив описати свій фронтовий досвід в літературі. Його повість «Сталінград» (в усіх наступних перевиданнях «В окопах Сталінграда») опублікували в журналі. «Сталінград» дав початок лейтенантській військовій прозі в літературі. Замість пафосних і гіпергероїзованих творів, характерних для радянської літератури, Некрасов запропонував читачам новий вид антагоніста — радянського офіцера, який готовий виконувати накази будь-якою ціною і виступає проти ініціативи інших офіцерів.
Над головою Некрасова миттю зібралися хмари. Молодого письменника чекав розбір критиків, після якого могли початися і неприємності з каральними органами. Але сталося неймовірне: повість сподобалася самому Сталіну, і письменник-фронтовик отримав Сталінську премію другого ступеню. Це назавжди змінило життя Віктора Некрасова: з одного боку, він на довгі роки став недоторканим і здобув привілеї, не досяжні більшості радянських громадян. З іншого боку, отримав таємних ворогів, які не могли пробачити письменнику-початківцю, що він так легко отримав премію. Участь в Сталінградській битві, яка й послугувала досвідом для написання повісті, до уваги не бралась.
Статус лауреата сталінської премії міг зробити життя Некрасова безтурботним, але Віктор обрав інший шлях. Разом з Миколою Руденком придбав візки для інвалідів, бо Радянському Союзу було не до таких «дрібниць». А коли фронтовий товариш Іван Фіщенко завербувався в шахту на Далекому Сході, і в нього відкрилися рани, Некрасову довелося клопотатися, щоб міністр вугільної промисловості дав вказівку звільнити хворого шахтаря. Невихід на роботу карався як саботаж. І вже у перші післявоєнні роки Некрасов почав піднімати питання про відкриття пам’ятника євреям, розстріляним у Бабиному Яру.
Після смерті Сталіна Віктор Некрасов видав повість «У рідному місті» про правди і кривди вчорашнього фронтовика в післявоєнному місті. Київська кіностудія вирішила екранізувати твір, але викинути всі гострі кути. Тоді письменник на знак протесту зняв своє прізвище з титрів.
Як журналіст, він продовжував нагадувати про необхідність спорудження пам’ятника в Бабиному Яру: «Зараз в архітектурному управлінні Києва мені повідомили, що Бабин яр пропонують «залити», іншими словами, засипати, зрівняти, а на його місці посадити сад, спорудити стадіон. Чи можливо це? Кому це могло прийти в голову — засипати яр глибиною в 30 метрів і на місці великої трагедії бавитися і грати в футбол?»
У 1962 році Віктор Некрасов вкотре відрізнився: збірка нарисів «По обидва боки океану», написаних під враженням від поїздок в Італію і США, не містила звичайних для радянських авторів випадів проти «загниваючого Заходу». І варто було Микиті Хрущову розкритикувати нариси, як письменники і критики з готовністю накинулись на «білу ворону». КДБ в свою чергу почало активніше збирати матеріали на Некрасова.
Гадаю, найкраще атмосферу того часу передасть випадок, який трапився в Києві з великим італійським другом Радянського Союзу, сином колишнього президента Італії Луіджі Ейнауді. Під час відвідин Житнього ринку на Подолі він запитав, чи можна фотографувати? Це надзвичайно показовий момент — італієць любить Радянський Союз, але просто так фотографувати що заманеться остерігається. «Все, крім військових і стратегічних об’єктів», — без вагань відповів Некрасов.
І вже за хвилину навколо Ейнауді зібрався натовп, невдоволений тим, що він сфотографував стареньку продавчиню. Так друг Радянського Союзу з Італії опинився в відділку міліції. Там він пробув сорок хвилин, зрештою його відпустили з вибаченнями. Якщо таке траплялося з лояльними до влади гостями, то яке ставлення сформувалося, коли проти письменника виступив сам Хрущов?
«Підозрілості» Некрасову додавала його дружба з Іваном Дзюбою. У Спілці письменників вони завжди підтримували один одного. На орвеллських «п’ятихвилинках ненависті» товариш виступав на захист Некрасова, а коли Дзюба написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і викликав гнів партії на себе, то Некрасов не відвернувся від нього, як інші. Разом вони також псували нерви партії і КДБ, збираючись на заборонених владою мітингах на роковини розстрілів в Бабиному Яру.
Саме Івану Дзюбі Некрасов розповів про розмову з керівником УРСР Петром Шелестом. Шелест вирішив поспівчувати: «Так, письменником зараз бути нелегко». Однак ця фраза лише пригнітила Некрасова.
На його щастя, найжахливіші роки репресій вже минули. Він міг продовжувати працювати, але в умовах постійного психологічного тиску. Олесь Гончар 15 листопада 1968 року записав в щоденнику: «Розглядали на парткомі справу Некрасова (Віктора). В усіх розуміннях тяжка. Цілу ніч після цього не спав. Як нам жити далі? Коли сьогодні вже гуманізм стає лайкою… Чи не наступає знову затемнення умів?»
Шістдесяті роки стали найпліднішими для Некрасова. Крім творів громадсько-політичної тематики, письменник з великим завзяттям писав про Київ. У 1962 році він написав повість «Кіра Георгіївна» про повернення з Гулагу і втрачену любов. Прототипом героя став Аркадій Добровольський. А в 1967-му в журналі «Новий мир» вийшов нарис «Будинок Турбіних», який пробудив всерадянську увагу до булгаковського будинку.
«Міські прогулянки» можна назвати літописом, який дає можливість сучасним киянам побачити Київ очима Некрасова. «Про ранковий і денний Хрещатик краще не питати. Магазинна і лоточна вакханалія. Я живу в самому центрі, і вся ця товчія перед моїми очами. Колись, до війни, Пасаж був тихою вулицею з художніми салонами, книжковими магазинами. Зараз це «Дитячий світ», де менше всього дітей і забагато дорослих.
Що відбувається з дорослими, коли десь «викинули» кофтинки, босоніжки, чи апельсини, говорити не доводиться. З жахом і великим жалем думаю про тих, чиї вікна виходять на цей самий «Дитячий світ». Наші, слава богу, виходять в протилежну сторону, яка галаслива тільки вранці, коли розвантажують ящики в тилах магазинів. І тільки по неділях в Пасажі тиша. Магазини закриті. Бродять голуби і у дворі «Гастронома» єдина на весь Пасаж черга — здають пляшки.
Так, здороваючись направо і наліво, — ми ж теж невід’ємна частина Хрещатика, щось на кшталт його пам’ятки, — доходимо до величезного плакату на глухій стіні дому: «Пийте, друзі, вітаміни, натуральні свіжі соки, і рум’янцем неодмінно запалають ваші щоки». Мама кожного разу обурюється: «Навіщо треба, щоб в мене палали щоки? Хто вигадав, що це красиво?» А на площі Калініна на будинку всю ніч спалахує і гасне: «Хто морозиво вживає, той квітучий вигляд має». Мати теж пожимає плечима: «Все життя їм морозиво, і ніколи цього не помічала».
О, київська реклама мерехтлива, спалахуюча, переливчата! Вона далеко обігнала примітивні московські заклики Аерофлота і ощадкас користуватися їхніми послугами і, певно, навіть Бродвей. У нас вона у вишукано-віршованій формі.
«Якості найкращі сконцентровані саме в ньому, / в цукрі рафінованім»
«Кришталь, скловироби, термоси виробництва Київськогосклозаводу художнього / хай будуть в квартирі у кожного»
«Піаніно, баяни, бандури не треба шукати довго. / Адреса точна — в магазинах “Київкультторга”».
І так далі, в тому ж дусі. Хіба погано?
Погуляв по вечірньому Хрещатику, ти тепер зможеш нарешті купити собі бандуру, обставити квартиру хрусталем і термосами, а чай будеш пити тільки вприкуску».
У 1970 році КДБ УРСР очолив генерал Федорчук, і з українськими вільнодумцями стали боротися більш жорстко. Спочатку для радянського читача Віктор Некрасов перестає бути письменником: його твори більше не видавали. В 1973-му Некрасова виключили з партії, що дало КДБ можливість перейти до більш жорстких утисків. Наступного року в його квартирі провели обшук, який тривав 42 години. Вилучили сім мішків рукописів і книг з бібліотеки.
Тоді Некрасову запропонували покаятись і засудити Івана Дзюбу, Олександра Солженіцина і Андрія Сахарова, з якими він спілкувався. Однак від спокусливої пропозиції, яка давала можливість повернутись до когорти привілейованих, він рішуче відмовився.
Щоб зняти нервове напруження, Некрасов вирішив поїхати до Москви, де в нього було багато друзів. Але і там КДБ нагадав про себе. У СРСР існував паспортний режим, згідно з яким всі мали проживати за місцем прописки. І Некрасова під приводом порушення паспортного режиму силою повернули до Києва.
Тоді він почав думати про еміграцію. На щастя, за кордоном мешкав дядько, і Віктор зміг отримати дозвіл на виїзд до родича. Це був короткий період, коли радянська влада вирішила, що інакомислячій інтелігенції краще давати можливість виїхати на Захід, ніж боротися з нею. Крім того, це давало можливість закинути на Захід більше легендованих агентів КДБ.
12 вересня 1974 року Віктор Некрасов назавжди покинув Київ. Своїм бажанням не повертатись до СРСР він нікого не здивував. У 1979 році його позбавили радянського громадянства. За кордоном Некрасов міг публікуватися без цензури, коли з радянських бібліотек вилучали навіть його повість «В окопах Сталінграду».
В еміграції Некрасов сумував за Києвом і сподівався повернутися. Він вірив, що настануть часи, коли це стане можливо. Але 3 вересня 1987 року видатний киянин помер в Парижі від раку легенів.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Феномен радянських дач: як містяни вирішили стати селянами;
Від цирульника до князя: афери по-київськи;
Гра престолів для самозванців: все починається з Києва;
Шпигунські пристрасті по-київськи. 10 заповідей бунтівників;
Від комунки до колівінга: житло для комсомольців та айтішніків.
