Подейкують, він витіснив із Києва магазин Фаберже й першим почав застосовувати в ювелірній справі жіночу працю. Як скромний майстер із Подолу перебрався на Хрещатик, заробив мільйони та підкорив світ своїм талантом? 14 (2 за старим стилем) травня 1878 року 24-річний Йосип Маршак відкрив невелику майстерню, яка стала відомою ювелірною фабрикою.
Він народився у містечку Гнатівці, що неподалік від Києва. Тут налічувалося трохи більш як 500 мешканців, були заїжджий двір, десяток торгових крамниць, пиво-медоварний завод, єврейська молитва та богадільня. Подружжя Абрам Ісаакович і Феня Лазарівна Маршак мали пʼятьох синів і доньку, старшим із дітей був Йосип. У 14 років він вирушив до Києва, вступив учнем до ювелірної майстерні. За кілька років, склавши практичні іспити, отримав від ремісничої управи свідоцтво на право займатися самостійним ремеслом.
Свою справу розпочав із майстерні на Подолі. День відкриття Йосип Абрамович відзначав як дату заснування всієї фірми, яка принесла йому згодом 5-мільйонний капітал. А спочатку єдиним працівником був сам власник.
Уже за рік Маршаку вдалося зібрати трохи грошей, щоб перевести майстерню на ту вулицю, яка поступово набувала значення торгового осередку, зокрема ювелірної торгівлі, — на Хрещатик. Як зазначалося у Довідковій книзі Києва, на 1913 р. у 570-тисячному місті налічувалося вже 38 ювелірних магазинів та майстерень. Майже всі вони розташовувалися на Хрещатику та прилеглих до нього вулицях. Найпопулярнішими були фабрика та магазин купця 1-ї гільдії Йосипа Маршака.
А поки що у швейцарця Целестина Верле, який з 1858 р. тримав у Києві торгівлю годинниками, Маршак орендував приміщення у дворовому флігелі на Хрещатику, 4. Тут Маршак працював з одним підмайстром та трьома учнями. Уже на пʼятий рік свого існування майстерня виготовила 7 фунтів (2,84 кг) золотих прикрас, що було гідним річним показником. У наступні 10 років, поступово розширюючись та збільшивши кількість працівників до 30 осіб, майстерня посіла провідне місце на київському ринку ювелірних виробів. Проте власної торгівлі Маршак на той час ще не мав, а тому продукція продавалася через магазини інших київських торговців золотом і сріблом.
У 1890 р. Маршак вперше поїхав за кордон, щоб ознайомитись з організацією ювелірної справи в інших країнах. Спершу відвідав Всесвітню виставку в Парижі, потім — промислові центри Німеччини. Під час цієї корисної поїздки він переконався у необхідності вдосконалення технології та розширення асортименту продукції на власному виробництві.
Насамперед Маршак перевів майстерню у просторіше приміщення на Хрещатик, 8. Його перебудували та пристосували під справжню ювелірну фабрику. Використавши побачене в Європі та продовжуючи виготовляти традиційні прикраси з благородних металів і цінного каміння, Йосип Абрамович відкрив ще й художньо-гравіювальний відділ. У виробництві застосовував максимально можливий розподіл праці. Легші операції, але такі, що вимагали надзвичайної уваги, наприклад, шліфування та виготовлення тонких золотих ланцюжків, доручалися жінкам. У залученні жінок до ювелірних робіт Маршак був першим.
Результатів усіх цих нововведень не довелося довго чекати. У 1896 р. фабрика випустила вже 7 пудів (112 кг) золотих виробів, що у 40 разів більше, ніж у 1882-му. Київський ринок став тісним, і Маршак почав вивозити свою продукцію до інших близьких і віддалених міст — до Полтави, Харкова, Тіфлісу (Тбілісі). Але такі речі не вписувалися в атмосферу ярмаркового попиту. Натомість великі магазини Москви, Петербурга й Варшави стали головними замовниками.
Не обмежуючись лише ювелірними прикрасами, фірма Маршака почала культивувати та розповсюджувати художні роботи із золота та срібла прикладного спрямування, виконувати разові замовлення. Поступово художньо-промислова орієнтація заводу потіснила виробництво масового характеру. Незабаром прийшло й міжнародне визнання. На Всесвітній виставці в Чикаго 1893 р. вироби фабрики відзначили медаллю з почесним дипломом, а на Всесвітній виставці наступного року в Антверпені їм присудили золоту медаль.
У липні 1895-го Маршак розмістив свою фабрику у 3-поверховому будинку на розі Хрещатика та Трьохсвятительської вулиці, що теж належав Целестину Верлі. Згодом, у 1908 р., Йосип Абрамович викупив у 72-річного швейцарця, котрий уже став російським підданим, його часову торгівлю. Того будинку Верле-Маршака, збудованого архітектором В. Н. Ніколаєвим у 1875 р., давно вже немає. На його місці наприкінці 1980-х піднялася велика житлова будівля з інформаційною агенцією «Новини» на першому-другому поверхах.
За часів Маршака на першому поверсі старого будинку був фірмовий магазин. Спочатку він мав лише одне вікно-вітрину, а потім з розширенням торгівлі — вже сім. З магазину внутрішні широкі сходи вели до контори, де приймалися замовлення, та у виробничі приміщення загальною площею 250 кв. м. У 1903 р., коли фабрика відзначила своє 25-річчя, на ній працювало близько 100 осіб. Того ювілейного року Маршаку надали звання спадкового почесного громадянина.
Відповідно до постанови Київської міської думи робочий день на фабриці починався о 8 годині ранку й закінчувався о 18 годині, з 2-годинною перервою. Цікавим був перший пункт постанови: «Роботи в ремісничих закладах не можуть виконуватися у неділю та двонадесяті свята. Крім того, особи юдейського віросповідання повинні звільнятися від роботи в такі дні: усі суботи, вісім днів Великодня та один день напередодні, два дні Нового року та один день напередодні, два дні судних та один день напередодні, чотири дні Сухот (Куші), один день Пурім і один день Тешебіов». Також було встановлено, що «неповнолітні (до 17 років) мають звільнятися за три години до закриття закладу для відвідування шкіл».
Йосип Абрамович особливо дбав про загальну освіту та професійну підготовку своїх працівників. За час існування фабрики її практичну школу пройшли понад 300 учнів. Більшість із них продовжували працювати у Маршака, інші стали провідними майстрами вітчизняних і закордонних фірм.
У травні 1913 року Маршак святкував 35-річчя свого виробництва. З цієї нагоди з ініціативи працівників вирішили відкрити при фабриці ремісничу школу імені Йосипа Абрамовича та його дружини Єлизавети Федорівни. Кошти для початкового капіталу зібрали за підпискою, а сам Маршак зобовʼязався надалі утримувати школу з власної кишені. Тоді ж він виділив 5 тис. руб. для заснування фонду допомоги майстрам, які втратили працездатність. На той час на фабриці працювало 120 осіб, а в адміністрації були переважно співробітники, які росли разом із фірмою. Безпосередньо в управлінні справами Маршаку допомагали його молодший брат Ізраїль та сини Володимир та Олександр.
Фабрика Маршака успішно конкурувала з фірмами Москви та Петербурга, змагалася у красі срібних виробів з варшавською фабрикою «Йосиф Фраже», заснованою ще в 1824 р. Прикраси з діамантами та іншими коштовностями, срібні столові сервізи, кубки, вази, вази найвищому мистецькому рівні, — все це принесло Маршаку заслужену славу. Він отримав перші нагороди на Київській виставці (1897) та Всеросійській сільськогосподарській і промисловій виставці у Києві (1913), мав срібну медаль Всесвітньої виставки у Парижі (1900), золоту медаль Всеросійської виставки ювелірних виробів у Петербурзі (1902), перший приз виставки у французькому місті Льєж (1905).
Виставка у 1913 р. у Києві проходила на площі перед сучасним НСК «Олімпійський» та на його території. Для вітрин ювелірів виділили місце у великому торгово-промисловому та ремісничому павільйоні, якому судилося простояти на своєму місці найдовше інших виставкових будівель. Спочатку його перетворили на гараж і критий ринок, пізніше — на Палац фізкультури (ріг Великої Васильківської та Фізкультури). А розібрали павільйон у 1977 р. у звʼязку з переплануванням площі та будівництвом одного з виходів станції метро тоді «Республіканський стадіон» (зараз «Олімпійська»).
Представлені на виставці вироби Маршака викликали загальне захоплення відвідувачів художнім задумом та вишуканістю обробки. Серед них срібний столовий сервіз, що складався з великої кількості предметів, срібна модель педагогічного музею (нині Будинок вчителя), виготовлена в 1911 р. для піднесення цесаревичу, інші шедеври прикладного мистецтва. У перші дні роботи виставки у вітрині Маршака можна було помилуватися колекцією діамантів. Головним у ній був зразок вагою 42 карати, оцінений у 50 тис. руб., але потім цінності повернули до магазину на Хрещатику, де їм було безпечніше.
За місяць до смерті Йосип Абрамович склав заповіт. Дружина його померла 3 серпня 1917 р., і Маршак розподілив стан між своїми пʼятьма синами — Ісааком, Володимиром, Соломоном, Йоахимом, Олександром і трьома дочками — Фанею Пташкіною, Анною Вольф і Раїсою Радзиховською. Маршак також заповів 1 млн руб. для училища при фабриці, школи та на різні інші милосердні справи, призначив виплати допомоги службовцям і майстрам, які багато років віддали виробництву, подбав про посаг для незаміжніх робітниць.
Помер знаменитий київський ювелір 22 (9 за старим стилем) серпня 1918 р. у віці 64 років. Його заповіт виконано не було — вже настав інший час. Після революції фабрика була експропрійована радянською владою. Імʼя Йосипа Маршака залишилося у створених на його фабриці речах. Зокрема, у Національному музеї історії України зберігаються срібна модель Педагогічного музею та деякі інші вироби.
Читайте також: Від ворогів народу до спортивних зірок: кілька народжень одного стадіону;
Музей, Грушевський, незалежність: як будувався Будинок Учителя;
От пекторали до локомотива: как устроено ювелирное производство в Киеве;
Німці будували, діди танцювали: культова «Жаба» Києва;
