Коли гроші не виконують своєї функції, з’являються замінники. Історик Олександр Вітолін згадує такі артефакти радянської економіки: могоричі, талони на продукти, чеки в «Берізку» та рисочки за трудодні.
Чимало золотих і срібних монет ходили на українських землях, про що вже писав Вікенд. У 20 столітті світова економіка спершу вимушено відмовилася від золотих монет, а згодом і від срібних. Через війни та революції багатьом країнам довелося пережити карткову систему та гіперінфляцію. А радянська система залишила по собі фінансово-грошові артефакти, кожен з яких став яскравим символом свого часу.
Табірні гроші ГУЛАГу
За царських часів революціонери у засланні не були обтяжені працею. Вони могли втекти, адже небезпеку становили не місцеві жандарми, а велика відстань і не завжди сприятливі погодні умови, які треба було просто наважитись подолати. Прийшовши до влади, російські революціонери не стали повторювати помилок попередників і влаштували сувору табірну систему.
Масштабні заслання великої кількості людей у віддалені місця поставили перед радянською владою проблему: забезпечити виправні табори необхідною грошовою масою. Рішення було простим і геніальним. У 1929 році в радянських таборах з’явились власні розрахункові знаки. Так табори перестали залежати від наявності справжніх грошей.
Однак це рішення в радянських умовах перетворилося на знаряддя сваволі у самих таборах. Ув’язненні отримували за роботу мізерні гроші. Але табірній адміністрації й цього було мало. Премії виплачували тільки за перевиконання плану. Ті, хто вижив, згадував, що за отриману премію можна було поїсти у спеціальному буфеті. Свідки згадують, що робота була такою важкою, виконання плану швидко підривало здоров’я й заганяло в могилу. Часом більше шансів вижити було в тих, хто не виконував план. Через недоїдання вони могли потрапити як «доходяги» в лікарню та прилаштуватися на легку роботу, але могли й сконати від недоїдання.
Кримінальний елемент відповів на це ТУФТОЮ (техніка обліку фіктивної праці — радянський жаргон) — приписуванням виконаної роботи. Приписки за хабарі робили наглядачі. Таким чином кримінальники менше працювали, більше їли, а начальство табору звітувало про виконання плану. На думку істориків, табірні гроші давали великі можливості для зловживання адміністрації. Тож табірні гроші, які мали б принести користь, тільки примножили кількість жертв і засвідчили зацикленість радянської системи на фейкових тріумфах.
Трудодні («паличка», «рисочка»)
Карл Маркс вважав селян потенційними приватними власниками, адже вони весь час працювали на землі й чітко розуміли, що без їхніх зусиль врожай не виросте. Тому Маркс не вірив у революцію в такій аграрній країні, як Російська імперія. Але революціонери щедро роздавали селянам обіцянки на початку революції, а після перемоги більшовики взяли їх у найжорсткіші лещата. Радянські селяни все ще вирощували свої врожаї важкою працею, але вже не були його власниками.
Для обліку праці в колгоспах вводилися трудодні. Селяни називали їх «паличками» або «рисочками», бо ними позначали виконання денної норми в відомості. Залежно від складності роботи селянину могли зарахувати від половини до чотирьох з половиною трудоднів. Але оплата трудоднів залежала не від розміру врожаю, а від тих крихт, які залишалися в колгоспі після остаточних розрахунків з державою. Навіть після скасування трудоднів місцеве начальство звітувало про успішне господарювання, утримувало більшу частку урожаю для держави, щоб отримати премію чи підвищення. Тож колгоспники могли працювати багато, але від цього не ставали заможнішими. Як і в ГУЛАГу селянину іноді було краще не виконати норму, щоб не надірватися. Але місцева влада жорстко обходилася з тими, хто не бажав працювати як раб: погрожували обрізати город або відправити в заслання.
Облігації виграшного займу
Радянська влада забирала останні крихти в селян, але не могла налагодити економіку. Щоб поповнити скарбницю, випустити облігації виграшного займу. Ця ідея була не нова, її варіації використовується й по сьогодні, зокрема для поповнення бюджету України в умовах війни з Росією. Перші облігації випустили в 1922 році, коли люди думали не про гроші, а про те, де поїсти. Однак радянську владу це не лякало. Бюджет справді почав поповнюватися завдяки «добровільно-примусовим» заходам. При роботі з багатотомним архівом УПА мені неодноразово доводилось зустрічати спогади західноукраїнських селян, що їх змушували підписуватись на займ силою. Продаж облігацій радянська система перетворила на елемент приниження людини.
Облігації стали активніше купувати вже в післявоєнні роки. Однією з причин було те, що по номерах облігацій проводили розіграш цінних призів. Тому облігації навіть дарували.
Паперові гроші 1947 року
Повоєнне лихоліття стало важким випробуванням для пересічних людей. Але радянська номенклатура все ще мріяла про перемогу світової революції та не спинялася не перед чим. У 1947 році в короткі строки провели реформу, за якою старі гроші обміняли на нові за курсом 10 до 1. Гроші, які не встигли обміняти, по закінченню терміну обміну втрачали свою цінність. Хтось кинувся в черги на обмін, а хтось скуповувати все, що мало хоч якусь цінність. Ціни на продукти начебто мали знизитися, але вони навпаки виросли. Таку грошову реформу економісти тепер називають конфіскаційною, адже влада по суті конфіскувала гроші у свого населення.
Дефіцитні леза
Слово «дефіцит» міцно ввійшло в радянський лексикон. Бенедикт Сарнов у книзі «Наш советский новояз» відвів цьому терміну окремий розділ, в якому ми можемо дізнатись, що «авоська» стала «напраской», «ніфігаськой» і «ніхєраськой». Зацікавила історія його друга, якому, щоб придбати в магазині леза для гоління, довелося спочатку купити на базарі яйця.
Справа була в шістдесяті роки. Якось з магазинів зникли леза для гоління. Електричні бритви були менш поширені, тому новий дефіцит став неабиякою проблемою. Одного разу екскурсійний пароплав, на якому подорожував товариш письменника, зупинився в річковому містечку. Він зайшов до місцевого магазину, де нарешті побачив у продажу леза, ще й імпортні! Однак городянину леза не продали, бо їх могли придбати лише колгоспники в обмін на сільські продукти — такі, як яйця. Тож щоб купити леза, спочатку довелося знайти базар і купити там яйця, які продавчиня обміняла на леза. Таким чином ми маємо неспростовний факт повернення Радянського Союзу до натурального обміну часів родоплемінного ладу.
Могорич
Могорич — давній український звичай, за яким завершення угоди про допомогу, найм, продаж та інші суспільно-фінансові дії супроводжувалися розпиванням горілки. У Радянській Україні «могорич» став однією з форм угоди між людьми, бо в умовах радянської економіки це був найпростіший варіант розрахунку. По-перше, міліція переслідувала всіх, хто працював за гроші поза радянською системою. Такі доходи вважалися «нетрудовими» й підпадали під кримінальну відповідальність. По-друге, згадайте про дефіцит — і стане зрозуміло, що гроші не могли бути повноцінним стимулом, адже їх складно було витратити з користю для себе. І по-третє, Радянський Союз проводив широкі антиалкогольні компанії та одночасно отримував величезні прибутки з виробництва та продажу алкоголю. Тож замовники й виконавці з кожним новим «могоричем» ризикували спитись. На мою думку, звичка до «могоричів», яка набула особливої популярності в Радянській Україні, багатьом зашкодила у непростих дев’яностих.
Чеки Зовнішторгбанку та Зовнішпосилторгу
Інше життя було в людей, корисних та вірних партії: дипломатів, розвідників, які працювали під личиною дипломатів, військових, моряків, інженерів, артистів на гастролях, спортсменів на змаганнях. Для них організували мережу елітних магазинів «Берізка».
Дефіцитні товари там були доступні лише обраним і продавалися не за рублі, а за заборонену валюту або за спеціальні чеки. Купувати в «Берізках» могли іноземці або певні радянських громадян. Перепродувати чеки в «Берізку» заборонялося, це прирівнювалося до спекуляції валютою.
Талони на продукти
Картка покупця й продуктові талони прирівнювалися до грошей, без них товар просто не відпускали. Візитні картки покупця з’явились у великих містах, щоб кожен купував продукти лише в магазинах за місцем прописки. Так чиновники сподівалися розвʼязати проблему дефіциту.
Громадяни, які приїхали підкорювати місто, залишилися поза розподілом. Радянська економіка не подолала перекоси між містом і селом, між великими та маленькими містами. Тому мешканці села і провінції їхали в великі міста за їжею. Найбожевільніше, що селяни вже хоч і не голодували, але багато що з вирощеного ними врожаю могли купити лише в місті.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Шаг за шагом: які гроші були в Україні;
Від скарбів до банків: капітальна історія Києва;
Гроші під час війни: як розпоряджатися своїми фінансами;
